Святощі княжого Львова. Костел св. Івана Предтечі

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова статтю українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця “Святощі княжого Львова. Костел св. Івана Предтечі”, що була опублікована у часописі Діло 1932 року (№№ 57-58 від 15 та 16 березня). Мову тексту залишаємо оригінальною.

Святощі княжого Львова
Костел св. Івана Предтечі.

У закутині Старого Ринку, у підніжжа Замкової Гори, в тіні велитенської Поступової Синаґоґи (1845), ховається перед оком прохожого автентичний памятник культури й реліґійної толєранції старого, княжого Львова. Маємо на думці невеличкий розмірами , скромний архитектонікою, але безцінний своєю хоча й замаскованою старовиною костелик св. Івана Предтечі на Жовківському передмісті.

Слава старовинности цього памятника не сьогоднішня, з виїмковим теж пієтизмом ставились до нього письменники й хроноґрафи давно минулих століть. Перший хроніст домінікансього чину в Польщі Ходикевич, опираючись на ближче нам невідомих, але без сумніву апокрифічних домініканських документах посувається навіть до того, що дату заснування нашого памятника переносить поза усталену дату заснування самого Львова, звязуючи її з місійною діільністю Якинта Одровонжа, що, як відомо, промандрував у свій час усю Україну, добиваючись до самого Київа. Ходикевич оповідає, що «Якинт Одровонж прийшов на Русь в 1223 р. і зразу в місті, де є тепер столиця Руси, звана Львів, під горою, невеличку церкву св. Івана з товаришами побудував»… У пізніших домініканських документах, а саме у вязці актів «De causa Armenorum» XII. 473. читаємо, що «monasterium fundatum  est ante anno D. 1297 in curia principis et coenobii eo S. Basilii monahorum».

Черговий хроніст церковного життя у Львові, крилошанин Піравський ще в 1615 р. пише про костел св. Івана, мовляв «ця церква є (у Львові) найстаршою». Коло 1250 р. управляли ним черці чину св. Василія, вслід за чим установили при ньому деканію, влучуючи костел до юрисдикції латинської капітули у Львові. Якіж були василіяни, та на якій правній основі прилучили костел до лат. капітули, Піравський не може сказати, але записує ці відомости як факти, оперті на автентичних документах.

Розмірно дуже вчасно, бо вже в 1368 р. повстає спеціяльна моноґрафія про наш памятник зпід пера львівського архівара К. Відмана й з того часу не сходить св. Іванський костел з орбіти зацікавлення всіх, що при тій чи іншій нагоді писали про старовину нашого міста. Щоправда остаточного наукового опрацювання наш памятник покищо не діждався, алеж ця незавидна доля застріла нетільки його. А заслугує він на таке опрацювання хоч би як один з дуже небагатьох автентичних свідків життя старого княжого Львова, про який втерлася легкокрила фраза, мовляв, княжий Львів був деревляний і нічого з памятників його архитектури до нас не збереглося. Побачимо, що саме костел св. Івана поруч церкви св. Миколи є наявним доказом нестійноси такого переконання.

Як відомо, основник Львова князь Лев Данилович, був одружений (1250 р.) з дочкою угорського короля Белі IV Констанцією, що в протилежності до свого православного мужа була католичкою і не тільки що не покинула свого віроісповідання, але переняла на себе ролю покровительки католицизму на українському сході.

Лев Данилович, пройнятий виїмковою на свій час і умово реліґійною толеранцією, не тільки що не робив своїй дружині труднощів у виконуванні релігійних обрядів у її віроісповіданні, але йшов назустріч культурним зусиллям цілої низки угорських місіонарів-домініканців. шо небаром заметушилися на дворі Констанції. Наявним доказом і донині збереженим памятником релігійної толєранції Льва Даниловича й був святоіванський костелик, шо повстав поблизу княжого двора. Виїмково скромні розмірм, (6х8 м.) його первісного зрубу, що в парі з тим зберіг риси романсього стилю й сереньовічню техніку кладки стін свідчить про те, що костелик був радше надворною каплицею для Констанції і її католицького окруженця, щоби відтак послужити гробницею для своєї фундаторки. Про похоронення Констанції в підземеллях св. Іванськ. костела й про чуда, які мали діятися на її гробі каже традиція, закріплена пізнішими хроністами Львова, м. і. й згаданим уже крилошанином Піравським.

По смерти Констанції управляли св. Іванським костелом домініканці, які щойно після наскоку на Львів польського короля Казимира мусіли тікати зі Львова, спасаючись перед протикатолицькою реакцією, розпутаною аґітацією, якої жертвою впав останній суверен Галицько-Володимирської волости князь Юрій ІІ. Скористали з цього вірменські черці чину св. Василія, що заняли костелик і доволі довго в ньому господарили. Домініканці не підносили до них претенсій навіть тоді, коли вернули до Львова, разом з тим як над Руською Землею уґрунтувалася влада польського короля Казимира.

Казимир переніс центр Львова на нижче місце й в обсязі мурів нового міста найшлося місце для домініканців і їх нового монастиря з величавим, уже ґотицьким костелом. Щойно пізніше, в XVI в. пригадали собі домініканці на свої претенсії до св. Іванського костела й почали процес з вірменами, але не виграли його, бо в справу вмішалася львівська капітула, що загорнула костел для себе. Перипетії цього процесу зберігаються в домініканському архіві, але на історію нашого памятника вони не кидають надто багато світла.

Так чи інакше вірменські василіяни, що на довго перед приняттям унії вірменами були уніятами, не тільки вдержали св. Іванський костел, але могли похвалитися щедрістю прихильних до себе вельмож.

У 1371 р. наприклад Ян руський староста надав костелові св. Івана й монастиреві св. Василія при ньому село Годовицю, а відтак побожний вірменин Тайчадин вивінував наш костел доволі щедро.

Із дальшої історії св. Іванського костела знаємо, що ще в 1386-1396. роках був він в управі василіянина Івана, що мабуть був останнім представником свого вимираючого чину, бо вже в 1415 році творить св. Іванський костел дотацію пребенди одного з крилошан латинської капітули, якому теж віддано нагляд над останніми могіканами першої вірмеської унії. У 1564. р. втілено св. Іванську деканію до латинської капітули силою розпорядку папського нунція Коммедонія; що з тим розпорядком не було все якслід, свідчить новий процес, який в 1624 р. виточило місто перед короля, називаючи забрання св. Іванського костела й ґрунтів безправством капітули.

У відповідь на це капітула в 1630 р. рекурсує проти рішення королівських комсарів, що відчинили св. Іванську деканію юрисдикції міста.

Процес трівав довго й остаточно місто таки вдержало посідання раз захопленого костела та його майна. У 1694 р. вилили для нашого костела невеличкий дзвін, який завісили на т. зв. сиґнатурці, що знімалась посередині даху, а коли її після одної з віднов усунули, завісили тільки на вівтарному причілку костела. В 1749 р. згорів костел майже до тла й у стані румовищ перетрівав до 1836 р., коли його основно відновили. Ця обнова була одною з найбільших, а в парі з тим одною з найменше вразливих на залишки старовинного характеру нашого памятника. Чого не змогла пожежа, того доконала рука варварського реставратора. Крім самого масиву костельної нави не залишилося вже тут нічого, що нагадувалоб на походження костела з половини XIII віку. Наскільки нещасливою була ця обнова під оглядом консерваційних вимог, настільки скандальною була щодо свого технічного переведення. Вистане завважити, що добудоване тоді підсіння при вході оперто на домовинах костельного кладовища і не довго треба було ждати, щоби так само підсіння як і сам костел не почали рисуватися й грозити упадком.

Остаточно костел зачинили і хоч у 1855 р. перевели ще одну обнову, то віддати його до вжитку уряд таки не згодився.

У 1857 р. описав наш костел у «Додатку» до «Ґазети Львовскої» Ф. Лобеський і йому то завдячуемо точну інвентаризацію його обстанови, тоді ще розмірно багатої, яка до наших часів зберіглася в жалюгідних фраґментах.

Маючи на увазі вікову традицію памятника, Лобеський слушно нарікає, що в такому старовинному костелі не впадає в очі нічого такого, що сягало би до часів його заснування. Вівтарі, лавки, амвон, ліхтарі, завіси, антиподії та інша обстанова й окраса все те недавнє, а навіть доволі свіже.

А всеж таки те, що тут найшов Лобеський, хоч і не походило із середновічча, всеж таки представляло деяку мистецьку й археольоґічну вартість, при чому образи з вірменською тематикою і написами розвязували питання національної приналежносте василіян, які так довго були господарями костела. У 1837 р, став наш памятник жертвою чергової реставрації. Даремне апелював К. Відман у своїй моноґрафії до майбутніх реставраторів памятника, мовляв «не маємо гарячішого бажання до нинішних обновників костела св. Івана як те, щоби вони вберегли його старовинну форму». Заслужений в інших напрямках львівський архітект Захарієвич, одержавши доручення реставрації костела, рішив, що єдино вказаною розвязкою є його «романізація», себто «привернення» йому стилевих форм, які він повинен був мати як твір львівського будівництва з половини XIII віку. Ця нещасна романізація доконала нарешті того, чого не доконало століття запустіння й кілька великих пожеж. Під маскою псевдо-романських прибудівок і декорацій заникла нарешті скромна, але шановна форма старовинного памятника. Сьогодні костел св. Івана не ріжниться нічим від нових псевдо-романських будівель Захарієвича й демонструвати сьогодні первісні його форми важко. Вони правда зберіглися, але у грубій шкаралупі пізніших наверствувань.

Дехто із дослідників нашого памятника висловлював здогад, що первісно він був деревляний, при чому найстарший його мурований зруб був точною копією здебільша первісного зразка. Здогад доволі імовірний, хоча не обовязковий.

Те, що в нашому памятнику зберіглося з середньовічна, це чотирьохкутний зруб його нави. Невеличкі розміри зрубу (6х8 м.) при виїмково сильних фундаментах (1 ½ м. широких, 2 ½ м. глибоких) без контрфорсів (відпорників) у парі з характеристичними формами вікон, це вся романська метрика нашого памятника. Скромна вона своїми даними, але вельми рішуча для очеркнення автентичности нашого памятника. Вона свідчить проречисто, що головний зруб костела св. Івана не міг повстати пізніше, як в половині XIII віку та що він зберігся до нас в основі, яку надали йому будівничі з часів князя Льва Даниловича ї Констанції.

Щойно згодом, але на всякий випадок перед XVI віком добудували до нави костела многогранну пресбитерію та два бокові крильця, шо надало його поземому плянови форму латинського хреста.

Склепіння костела далеко пізніші від його головних стін, а можна слушно догадуватись, шо первісно був костел прикритий плоским балькуванням. Шойно пізніші склепіння показалися незгідними з кладкою костела й тому м. і. мусів Захарієвич прибудувати до костела по ґотицькому профільовані відпорниці. Вони зміцнили й забезпечили будівлю перед розвалом, але в парі з тим позбавили її остаточно її первісного стилевого характеру, помітного іще на збереженій до нас світлині Шайнока з 60-их років м. віку.

Професор львівської політехніки Ян Сас Зубжицький у книжці п. з. «Памятники м. Львова» (Львів 1928) попробував дати реконструкцію первісних форм нашого памятника, при чому каже, що «ніщо так наглядно не промовляє за старовинністю його мурів, як саме їх форма базована на виїмково скромній будівлі, бо замкненій тільки чотирма стінами… Мур цього костелика належить до найстарших у Польщі, коли то в середині не було ще склепіння, а найпевніше було деревляне, мальоване й золочене балькування».

Так чи інакше, якби там доля й нетямущі люди не знущалися над нашим памятником, то костел св. Івана на Жовківському передмісті мусить залишитися для нас одним з найдорожчих памятників старого, княжого Львова. Мистецька й стилова його вартість – мінімальна. Примітивно заложений зруб головної нави в парі з романською формою збережених вікон це й усе, що збереглося до нас з часів князя Льва Даниловича. Користуватись тим залишком, як клясичним зразком західньоукраїнського середньовічного будівництва не треба. Алеж саме ці залишки свідчать про безсумнівну автентичність нашої «реліквії» і це примушує нас із більшою пошаною дивитися на те, що не вміли якслід пошанувати наші діди й прадіди. Коли одна камяна квадра з мурів старого Єрусалиму має для жидів безцінну вартість, то чимже мусить бути для нас цілий будинок, від якого мурів відбивався гомін баових сурм князя Льва Даниловича і його наслідників?

Микола ГОЛУБЕЦЬ