За куріння на вулицях – штрафи або побиття. Перші кроки австрійської влади у Львові

У вересні 1772 року нова австрійська влада вступила до Львова. Легенда нам розповідає, що римо-католицький архієпископ Вацлав Єронім Сєраковський на знак протесту проти передання влади у Львові Австрійській імперії начебто наказав замурувати центральний вхід до Катедри. Утім вже 1775 року Сєраковський з рук цісаря Йосифа II отримав Хрест ордена Святого Стефана і спадковий титул графа а також склав присягу як таємний радник перед імператрицею Марією Терезією. Члени старого львівського магістрату спочатку теж намагалися уникнути присяги на вірність австрійській короні, однак у грудні 1773 року їм таки довелося виконати цю процедуру.

Імператриця Марія Терезія виявила тут справжню політичну делікатність, не вимагаючи присяги одразу і надаючи львівським райцям для адаптації до нової влади рік і два місяці. Аби оцінити цей акт неабиякої толерантності, характерний для європейського освіченого абсолютизму, згадаємо вересень 1939 року, аби порівняти вступ до Львова влади цивілізованої європейської і дикої азійської.

1786 року, по чотирнадцятьох роках функціонування австрійської влади, у Львові, як і в інших столицях Австрійської монархії, запровадили нову організацію магістрату; таким чином було скасовано Магдебурзьке право. Від 1772 до 1786 року магістрат у Львові фактично не функціонував.

З 1 листопада 1787 року розпочав діяльність новоорганізований львівський магістрат, який складався з трьох сенатів: цивільного, кримінального і політичного. Два перші сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, а третій завідував міським господарством.

Згідно з цісарським рескриптом від 18 жовтня 1786 року, магістрат очолював президент і віце-президент. У його складі було 12 радників у цивільно-карних і 4 у політичних справах. Окрім того, допоміжні служби виконувало 20 осіб: судові слуги, сторожі, доглядачі в’язниць і один кат.

1785 року діловодство у магістраті перевели на німецьку мову. Посаду бургомістра посідали винятково німці, а серед радників і працівників допоміжних служб було чимало поляків. Утім до апарату міськради інколи потрапляли й українці, а декілька з них посідали навіть посади радників. Це були Ігнатій Волос, Іван Зарицький, Степан Керичинський.

За нової австрійської влади традиційне коло функцій магістрату розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 і 1786 років було визначено систему заходів для гарантування протипожежної безпеки. У випадку пожежі в місті сторож на ратушній вежі мав повідомляти про це дзвоном. Оскільки місто не мало протипожежної охорони, вогонь гасили пожежні цехи. Коней для підвезення рятівників до місця пожежі у самому місті надавала пошта, на передмістях – передмістяни або сусіди-містяни.

Окремим розпорядження 1788 року було передбачено перелік дозволів і заборон для забезпечення громадського порядку у місті: затримання і покарання добовим арештом волоцюг, які спали на вулицях, штрафи або побиття за куріння і стрільбу з вогнепальної зброї на вулицях, заборона пасти на міських валах худобу, регламентування годин праці перукарень, кав’ярень, шинків, крамниць і ремісничих майстерень, окреслення годин і навіть черговості танців під час публічних забав тощо. Від 1782 року практикувалася реєстрація прибулих до міста сторонніх осіб. 1788 року на львівських рогатках запроваджено збір мита.

На покращання санітарного стану міста спрямовувалися приписи про поховання і кладовища. Цвинтар навколо Катедри і поховання у криптах багатьох храмів на той час створювали нестерпне санітарне становище внаслідок гниття трупних останків, часто-густо парафіяни під час богослужінь непритомніли від випаровувань шкідливих міазмів. Розпорядження від 9 вересня 1784 року зобов’язувало перенести цвинтарі з середмістя за межі міста. 1786 року засновано Личаківський цвинтар, Жовківський (закритий 1856 року), Городоцький (закритий 1875 року), Стрийський (закритий 1893 року). Було заборонено поховання померлих, поки не виповнилося дві доби з моменту смерті і запроваджено медичний огляд покійників.

На початках австрійської влади будівельні процеси у місті до 1809 року регулював магістрат, поки нагляд за спорудженням усіх будинків не перейшов до безпосередньої компетенції Вищої дирекції будівництва, коли всі питання централізовано узгоджувалися і вирішувалися у Відні. Згідно з розпорядженнями магістрату 1778, 1779, 1780 років, для спорудження будинку вимагали проєкт і дозвіл компетентного органу – Дирекції поліції.

У рамках фіскальної реформи було змінено означення нерухомої власності, насамперед будинків. На зміну започаткованим ще у середньовіччі традиційним назвам кам’яниць за ім’ям власника чи архітектурно-оздоблювальними ознаками прийшли так звані конскрипційні порядкові номери для усіх будівель Львова, що значно спрощувало збір податків на нерухомість. Це також надавало можливість тримати на обліку всіх придатних до військової служби чоловіків, позаяк ці номери вносились до метричних книг.

Перші номери надавалися будинкам на площі Ринок, далі номери йшли вздовж периметрів кварталів. Передмістя Львова було поділене на чотири дільниці, де перед конскрипційним номером проставлявся відповідний номер дільниці. №1 мало Галицьке передмістя, №2 Краківське, №3 Жовківське, №4 Бродівське (згодом Личаківське). Три поспіль збережені конскрипційні номери нині можна оглянути на початку вулиці Ткацької на будинках №№ 4,6,8. Над необароковими порталами у картуші, замість герба, вміщені номери 759, 760, 761. Конскрипційну систему у Львові скасували 1871 року, відтоді запровадили орієнтаційну, якою ми користуємось донині: кожна вулиця отримала свою офіційну назву і номери будинків у межах вулиці – з лівого боку непарні, з правого парні.

1789 року Львів отримує привілей від цісаря Йосифа II, у якому гербом міста затверджено варіант, наданий 1586 року Папою Сикстом V. Однак під час бомбардування Ратуші 1848 року цей документ пропав, тому з другої половини XIX століття використовували ескіз, де, поряд із папським левом, з’явився новий варіант міської брами з куполами. Цей герб зберігся і після розпаду Австро-Угорської імперії, проіснувавши у польській міжвоєнній державі до кінця 1930-х років.

Упродовж XIX століття остаточно сформувалась і була реалізована в Європі ідея місцевого самоврядування. Революція 1848 року значно прискорила цей процес. Габсбурзька монархія, хотіла вона цього чи ні, змушена була йти за тогочасною тенденцією децентралізації та лібералізації управлінських методів. Виявом цього став виданий 1849 року урядовий так званий «провізоричний закон», в якому проголошувалось, що «підставою вільної держави є вільна громада».

Частково «лібералізація» з боку австрійської влади виявлялася у полонізації управління і публічного життя Львова так, ніби українців тут не існувало. 1861 року намісник цісаря ревний полонофіл граф Аґенор Ґолуховський ініціював вибори бургомістра, і ним став радник намісництва Францішек Крьобль, як і Ґолуховський прихильник полонізації урядового життя. За час його правління (1861-1869) польська мова витіснила з Ратуші німецьку, таким чином повертаючи собі середньовічні права. Утім передбачалося, що на письмове звернення українською мовою відповідь мала бути українською.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET