У чому полягає феномен Тейлор Свіфт та її пісень

Нещодавно Тейлор Свіфт анонсувала новий студійний альбом The Life of a Showgirl, натхненний власним туром The Eras. Він міститиме 12 пісень, які склалися в «ідеальний пазл», та матиме премʼєру 3 жовтня.

За свою карʼєру виконавиця здобула 14 премій «Ґреммі» та  стала «Людиною року» за версією TIME. Її одинадцятий альбом The Tortured Poets Department досяг рекордної кількості прослуховувань за добу в історії Spotify та зібрав понад  мільярд прослуховувань на платформі за тиждень.

Але в чому полягає феномен пісень Тейлор Свіфт? Про успіх виконавиці та вплив її музики розповідає американський журналіст та критик Роб Шеффілд у книжці «Як Тейлор Свіфт переосмислила попмузику. Heartbreak is the National Anthem». Автор підводить читачів до одного з центральних парадоксів творчості зірки. Вона не пише тексти пісень, керуючись прагненням нагород і прибутків. У центрі мистецтва Свіфт — особисті переживання, в яких люди часто не зізнаються друзям і намагаються опрацювати незрозумілі почуття самотужки. 

Ми ділимося уривком з книжки Роба Шеффілда.

Розділ 3. Портрет мисткині як молодої, гучної та не-надто-здатної-­ зберігати-спокій жінки

Є чимало людей, які не вважають себе фанатами Тейлор Свіфт. За браком кращої збірної назви я називатиму їх «нормальними людьми». Деяким нормальним людям вона, здається, подобається як виконавиця однієї-двох пісень. Іншим — ні. Є й чимало тих, хто вважає її музику дряпанням дев’ятидюймовими цвяхами по десятимильній дошці. Їхнє життя ніколи не руйнувала пісня Тейлор Свіфт. І знаєте що? Вони зробили мудрий вибір. Я їм заздрю. Вони спокійненько собі сплять уночі, навіть не замислюючись, чи пісня ’Tis the Damn Season описує той самий досвід, що й Treacherous, і чи пісня Dorothea часом не про героїню роману «Міддлмарч».

Ох ці муки й піднесення, які доводиться переживати шанувальникові Тейлор Свіфт. Я ніколи не відчував нічого подібного, фанатіючи від творчості інших виконавців. Чому в її піснях я чую нещадний опис моїх почуттів? Як, трясця, двадцятирічна дівчина могла написати пісню з гуком «Я відчуваю, що ти забуваєш мене, так само як колись відчувала дихання твоє»?

Чому моя подруга, якій за сорок, пише мені: «Я щойно розплакалася дорогою до клятого “Тарґету”. Як вона могла написати таку пісню, як Happiness? Вона так чудово передає, як це — бути середнього віку й розлученою. Вона ніколи не була заміжня, їй за 30. Вона відьма, хороша відьма, але відьма»?

Я захоплююся творчістю Тейлор Свіфт уже не один рік, але досі далекий від розуміння її. Я мучуся над деталями деяких її пісень. Одного разу витратив годину на дорогу в потягу Q в один бік, просто щоб послухати пісню Coney Island на Коні-Айленді під час заходу сонця. (Cornelia Street звучить ліпше на Коні-Айленді, а Coney Island звучить ліпше на Корнелія-стрит.)

Я роздумував над тим, чи батько, який іде в пісні Cardigan, — це той самий безтурботний батько, який покидає свою турботливу доньку в пісні Mine, і чи це не той самий батько, який не дає своїй доньці насолодитися дитинством у пісні Seven. Батьки, які травмують своїх дітей у піснях з альбому Folklore, самі собою є сюжетною лінією.

У кожного свіфті є чимало історій. Історій про пісню, яка змінила їхнє життя; про пісню, яку ніхто не любить так, як вони; про пісню, яку вони співали на свій п’ятнадцятий день народження. Шанувальники люблять свої історії не менше, ніж її пісні. Іноді я навіть замислююся, чи не тому ми повертаємося до її пісень, що хочемо створити ще більше історій. Та найімовірніше, ми слухаємо ці пісні, тому що ті розповідають нам наші історії. Ми ділимося з ними нашими секретами, а вони викрикують їх нам у відповідь. Ми ставимо запитання цим пісням, так само як Тейлор запитує у вуличних ліхтарів: «Усе буде гаразд?». І ліхтарі дають їй ту саму відповідь, яку Стіві Нікс отримала від дзеркала небес багато років тому: «Не знаю».

Шанувальники Тейлор також люблять посперечатися. Ми сперечатимемося про кожну деталь у текстах пісень — можемо навіть вічно дискутувати щодо того, чим узагалі є текст пісні. Вона намагається залагодити суперечки, — що правильно «довгий список колишніх коханців», а не «коханців зі “Старбаксу”», — але ми все ж продовжуємо чути пісні по-своєму. Гадаю, у пісні New Romantics завжди звучать слова «вогні й хлопці засліплюють», а не «вогні та шум», але я не можу обґрунтувати своєї думки. Ви чуєте «всміхається, наче диявол» чи «вродливий, наче диявол»? «Я кружлятиму вічність» чи «я проводитиму вічність»? Пісня The Archer завжди звучить так, ніби вона співає: «У мене сотня пончиків та персиків». Якщо ви шанувальник славетного індірок-гурту дев’яностих Slint, то, напевно, чули в пісні Bejeweled «Я сумую за тобою, але я сумую за Володінням павуків».

Тейлор має таких шанувальників, тому що їй зовсім не вдається залагоджувати суперечки — але їй справді до вподоби починати нові. Упродовж усієї кар’єри вона приміряла на себе різноманітні музичні й емоційні образи. Вона залишала свої старі версії Тейлор позаду, але ніколи не відмовлялася від жодної з них, тож просто продовжувала колекціонувати нові.

Кантрі-Тейлор, готична-Тейлор, попгламурна-Тейлор — вона бере їх усіх із собою, тож під час прослуховування її альбомів часто може здатися, ніби ви підслуховуєте їхню суперечку. Усі вони дещо вимогливіші, ніж хотілося б. Ревнують одна до одної. Усі вони мають проблеми з особистими кордонами, поки що не вміють оцінювати атмосферу, але я вдячний за будь-яку з них. Вона продовжує жити з ними всіма, водночас не втрачає своєї істинної химерності, яка (на щастя) завжди їй притаманна. Але всі ці різні версії Тейлор звучать як справжні, бо всі вони є частиною однієї непростої, але справжньої жінки.

Як вона сама сказала 2022 року, її музика охоплює: «Моїх друзів, моїх найпалкіших шанувальників, моїх найсуворіших критиків і всіх, хто входив у моє життя чи йшов із нього. І, коли справа доходить до моєї творчості й мого життя, усі вони стають одним цілим». Як одного разу сказала видатна Нора Ефрон, «усе є копією».

Іноді Тейлор любить хизуватися своєю самосвідомістю так, що змушує замислитися, чи зустрічалася вона коли-небудь із самою собою. У пісні You’re on Your Own Kid вона співає: «Я вдаю, що крута, як і решта». Дійсно, це та сама Тейлор, яка співає пісню Delicate, де вихваляється, що вона спокійна, розслаблена й упевнена, а потім штурхає вас у ребра ліктями, питаючи: «Правда ж? Правда ж?», доки не переконається, що ви помітили. У цій пісні «Правда ж?» звучить двадцять шість разів, і я, на жаль, чую себе в кожному з них. Іноді вона намагається здаватися звичайною оповідачкою, але лише більше звучить так, ніби живе у власному світі. На табличці, яку я помітив прикріпленою до дверей за лаштунками під час її The 1989 World Tour, був рукописний напис: «Тут розгулюють коти. Не відчиняти». Лише на планеті Тейлор. Вона точно описує себе в пісні Hits Different, де стверджує, що завжди буде тією суперечливою, антитетичною дівчиною мрії.

Коли я чую себе в її піснях, найчастіше це ті частини мене, які найбільше намагаюся приховати.

Мене лякає різкість її пісень, постійна емоційна небезпека. Їй подобаються підступні схили й ризиковані шляхи. Я ж геть не такий — на проміжку між безтурботним чоловіком і обережною донькою я дуже навіть схиляюся до другого. Я не прихильник імпульсивних, необдуманих слів, які не можна забрати назад. Уникаю скандалів. Цілком нормально ставлюся до того, що не знаю, чи варте задоволення того болю. Але якщо ви шукаєте в попмузиці розради, то в піснях Тейлор ви її не знайдете. Вона не вміє відпускати й рухатися далі. Вона ніколи не обмежується написанням однієї пісні за раз — сіє безліч насінин для тих, що складе в майбутньому.

Саме тому ви можете слухати її пісні роками, а потім зненацька потрапити в засідку тієї, яку ніколи раніше не помічали. Роками я гадав, що пісня You Are In Love — це мила новинка, що, можливо, трішки вигадлива для мене й не зовсім така, як я люблю. Нині ж кожна її секунда мене захоплює, починаючи зі вступу на синтезаторі, ще до того, як Тейлор розтуляє свої вуста. Весь її вокал. Те, як вона співає «тротуари», трясця. Чи «плечі». «Уперше». «Центр». «Найкращий друг».

Пісня Long Live — це її найщиріший рок-гімн — її Born to Run, її Common People, її We Are the Champions. Вона доходить до кінця, потім починає зовсім іншу пісню і змінює тему, змушуючи його пообіцяти завжди бути поруч із нею. О Тейлор, який жах. Як цей бідолаха може виконати цю обіцянку?

«Тож, дітки, підходьте ближче. Це фото тітоньки Тейлор. Так, тієї самої, яка пише в інстаграмі: “Сподіваюсь, у вас усе гаразд”. Тієї, яка щороку надсилає святкову листівку зі словами: “Я певна, ти маєш дружину й дітей. Щасливого Різдва”. Що ж, це вона. Вона сподівається, що ви сяєте. Не розповідайте мамі про нашу розмову, гаразд? Ваша мама не надто захоплюється тітонькою Тейлор».

Чи могла вона приберегти це для іншої пісні? 

Але ж Тейлор геть не вміє приберігати щось для інших пісень. Рядок «який іде, наче батько» у пісні Cardigan з’являється наприкінці — пісня майже добігає завершення, а тоді вона кидає цей «який іде, наче батько» і продовжує. Вона звучить так, ніби хтось вкладає всього чи всю себе, кожне почуття, кожну любов, кожну ненависть в єдину пісню, яка в них є, ніби ця пісня має вмістити всі історії, яких вони вже не зможуть розповісти.

Здається, Тейлор каже, що це її перша пісня, це її остання пісня. Вона не берегтиме нічого для наступної. Ось і все. 

Того дня, коли вона написала цю пісню разом з Аароном Десснером із гурту The National,опублікувала фото з підписом: «Наразі нічого особливого не відбувається». Чому ми віримо кожному її слову?