Коротка історія української моди: як розвивалася fashion-індустрія за часів незалежності

Сьогодні про українських дизайнерів говорять в усьому світі, їхні колекції з’являються на подіумах Парижа й Нью-Йорка, а зірки світового масштабу обирають вбрання з лейблом made in Ukraine для своїх щоденних виходів, червоних доріжок чи творчих проєктів. Утім так було не завжди. Щоб дійти до цього визнання, вітчизняна fashion-індустрія пройшла довгий і надскладний шлях.

Тож у цей особливий день, коли наша країна відзначає 34 роки незалежності, ми пригадуємо всю історію української моди від 1991-го й до тепер.

Oleksiy Zalevsky, 2006

Початок 1990-х

В останні роки ми не припиняємо згадувати світову моду 90-х — час, коли виходи топових супермоделей ставали джерелом натхнення для мільйонів дівчат, дизайнери всіляко експериментували із незвичними й подеколи надто контроверсійними трендами на подіумах, а найсміливіші модниці тим часом впроваджували нові течії у streetstyle. 

А що ж було в Україні? Якщо коротко, то з розпадом СРСР та настанням незалежності у 1991 році українцям було аж ніяк не до модних тенденцій, які панували на глобальній арені. Через гіперінфляцію, економічну кризу та загальну нестабільність більшість людей у перші роки незалежності були зосереджені не на стилі, а на базових потребах. 

Про власне виробництво одягу тоді аж ніяк не йшлося. Саме тому з’явилися так звані стихійні речові ринки, на яких люди торгували цілим розмаїттям товарів, привезеним з Польщі, Туреччини чи Угорщини. Так, «найтрендовіше» вбрання на той час у вигляді ангорових светрів, джинсів-балонів, джемперів Boys, спортивних костюмів чи білих кросівок можна було приміряти на картонках прямо посеред ринку.  

Ринок «Патент». Фото: @retro_kyiv

Утім попри дефіцит та складну економічну ситуацію, саме 90-ті стали часом зародження авангардизму й усілякого творчого експериментування. Люди навчились «пристосовувати» одяг під власні потреби: вкорочували штани, перешивали старі пальта, створювали нестандартні силуети з речей, які вже давно втратили первісний вигляд. Це був час тотального DIY — одяг часто не купували готовим, а «вигадували» заново, надаючи йому індивідуальності.

Особливим джерелом натхнення для домашніх кравчинь був легендарний журнал Burda. Викрійки, вирізані з німецьких видань, передавалися з рук у руки, і навіть найпростіші тканини набували незвичного вигляду завдяки клопіткій роботі та фантазії. Саме завдяки Burda у багатьох українських родинах з’являлися сукні з асиметричними вирізами, спідниці з воланами чи жакети з широкими плечима — ті самі тренди, що панували на Заході.

Ринок «Патент». Фото: «Клуб Корінного Киянина»

Водночас ринок одягу активно підживлювався секонд-хендами. Чимало гуманітарних вантажів, що надходили до України, з часом опинялися у продажу — звісно ж, нелегально. Для багатьох це була перша нагода доторкнутися до західних брендів: футболки Nike чи светри Benetton набували майже культового статусу. Так гуманітарна «секонд-хенд мода» стала не лише способом виживання, а й своєрідним містком у глобальний світ fashion, з якого українці раніше були ізольовані.

Хоча, звісно ж, не всі мусили задовольнятися наявним одягом чи перешивати його власноруч. Для еліти в той час існували інші правила: люди, які мали кошти, одягалися у фірмових ательє, де будь-яка річ шилася на їхнє замовлення, а згодом продавалася в доларах. До них належали, зокрема, політики й перші представники українського шоубізнесу, який у той період лише починав набирати обертів.  

Ринок «Патент». Фото: «Клуб Корінного Киянина»

Уже в другій половині 90-х в українських кіосках з’явилися популярні міжнародні глянці, завдяки яким кожна поціновувачка моди могла глибше зазирнути до глобальних тенденцій. Орім цього, у суспільстві почали чітко виокремлюватися молодіжні субкультури — хіпі, готи, рокери, панки, металісти, рейвери, емо та інші. Усі вони намагалися показати свою інакшість за допомогою стилю: так, яскраві футболки з назвами популярних гуртів, косухи із шипами, рвані колготки та високі чоботи з металічними вставками ставали мастхевами у гардеробах юнаків, які таким чином прагнули заявити про протест проти буденності та про належність до певної культурної спільноти.

Переломний 1997 рік

Згодом настав 1997 рік, який кардинально змінив сучасну українську fashion-індустрію. Саме тоді на теренах нашої держави, та й загалом усієї Центральної й Східної Європи, зародився Тиждень моди, а разом з ним і поняття готового одягу — pret-a-porter. 13  модних діячів звернулися до Паризького синдикату високої моди з проханням отримати інструкцію щодо проведення подібних заходів. І так, усього за пів року, в Україні відбувся перший Ukrainian Fahion Week, який на початках мав назву «Український тиждень prêt-à-porter «Сезони моди»». 

«Як головний редактор глянцевого журналу я вже відвідувала покази в Парижі, Мілані. В Україні ж мені хотілося зробити щось відмінне від конкурсів, які існували на той час, від усіх цих фестивалів, коли спочатку був показ, а потім виходив фокусник з голубами… Хотілося зробити щось таке, що стало б основою створення fashion-індустрії в країні. Так, в березні 1997 року в мене народилася ця ідея, а в листопаді, в Будинку актора на Ярославовому Валу, ми провели перший український тиждень prêt-à-porter», — розповідала Ірина Данилевська ELLE. 

До появи UFW глядачі сприймали модні дефіле зовсім інакше — здебільшого «згори». У 90-х роках покази організовувалися на сценах театрів, де моделі виходили, немов актори вистави, а публіка споглядала їх, сидячи в залі. Лише з першим Українським тижнем моди формат змінився на європейський: глядачів розсадили по обидва боки подіуму, надавши події професійного вигляду та створивши сучасну атмосферу.

Відтоді саме цим подіумом почали крокувати ті, кого нині називають класиками української fashion-арени. Лілія Пустовіт, Віктор Анісімов, Вікторія Гресь, Лілія Літковська, Ольга Громова, Олександр Гапчук, Ірина Караванська — кожен із них додавав власний голос до новітньої історії моди, формуючи ту різноманітність, яка й визначила ДНК UFW.

Катерина Осадча на показі Poustovit, 1997

Українські традиційні мотиви

На Ukrainian Fashion Week молоді дизайнери змогли не лише продемонструвати власні погляди на сучасні тенденції, а й піднести на новий рівень українські культурні мотиви, таким чином заявивши, що етноодяг — це модно. 

Poustovit, 1998

Однією з перших, хто взявся за цю справу, стала Лілія Пустовіт, яка у 1999 році представила вітчизняній публіці колекцію, натхнену традиційними елементами вбрання та аксесуарів. А вже у 2001-му на подіумах з’явилися моделі в пальтах, розшитих візерунками з хустин та жупанів Центральної України. Після неї до етнічних костюмів почали звертатися також львівські дизайнерки Оксана Караванська та Роксолана Богуцька. 

Roksolana Bogutska, 2004

Національна вишивка, витинанки, верхній одяг у гуцульському стилі чи прикраси, які раніше можна було знайти лише у скриньках бабусь, у той час стали головним джерелом натхнення для нових колекцій. Українські дизайнери показали, що етніка може бути сучасною, а традиційні мотиви — доречними навіть у прет-а-порте. Саме завдяки цим експериментам вбрання з національними акцентами перестало асоціюватися виключно зі сценічними костюмами чи фольклорними фестивалями й таким чином увійшло до щоденного гардероба українців. 

Мода нульових

З початком нового десятиліття, окрім традиційних показів на UFW, також з’явився Всеукраїнський конкурс молодих дизайнерів одягу «Погляд у майбутнє», що був покликаний підтримати тих, хто лише починає свій шлях на великій модній арені. Так, за роки його проведення, український світ fashion познайомився з чималою кількістю талановитих діячів, без яких сьогодні надзвичайно важко уявити індустрію. Серед них — Андре Тан, Ксенія Шнайдер, Іван Фролов, Наталія Каменська та інші.

«Ми дуже швидко зрозуміли, що жодної національної моди не може існувати без «свіжої крові». Її приплив має бути постійним. Як стимулювати появу нових дизайнерів? Треба створити систему. Наш генеральний продюсер називає це креативною вертикаллю, і, дійсно, це можна уявити у вигляді сходів, які ми вибудовували для талановитої молоді», — ділилася Ірина Данилевська. 

Oksana Karavanska, 2004

Згодом, уже у 2003 році, UFW започаткував платформу «Нові імена». Для молодих дизайнерів це була унікальна можливість — замість повноцінної колекції вони могли представити 10–12 образів, отримати доступ до команди професійних візажистів, стилістів, світла та звуку, й при цьому не витрачати космічні бюджети. 

Далі — відома сторінка в історії України — Помаранчева революція, яка вплинула не лише на суспільні погляди громадян, а й на моду. Так, у 2004 році головним відтінком став помаранчевий: його дизайнери намагалися усіляко інтерпретувати у своїх нових колекціях, аби при цьому підтримати Віктора Ющенка. 

Того ж року на подіумі дебютував Андре Тан — нині один із найуспішніших комерційно українських дизайнерів. 

Андре Тан і Періс Гілтон, 2011

Новий же етап розвитку української моди розпочався приблизно у 2007-му, коли дизайнери вийшли за межі локальної сцени. Колекції Лілії Пустовіт з’явилися у світових шоурумах та концепт-сторах, а разом із нею заявила про себе й нова генерація — Світлана Бевза, Артем Климчук, Лілія Літковська. 

Того ж періоду в Києві стартували «Київські дні моди» (згодом Mercedes-Benz Kiev Fashion Days) — ще один майданчик, орієнтований на експерименти й відкриття нових імен. Саме він дав поштовх інтеграції України у світову fashion-спільноту, де на нас почали звертати увагу не лише як на країну споживачів, а і як на середовище, здатне творити власні тренди.

VOROZHBYT&ZEMSKOVA, 2008

Однак лише українськими виробниками тоді не обмежилося. До прикладу, у 2008 році компанія Indetex відкрила перший магазин Zara у Києві. Після них свої бутики також відчинили для відвідувачів Pull&Bear, Massimo Dutti, Bershka, Stradivarius та Oysho. Тож замість речових ринків, якими були заповнені міста у 90-х, на противагу прийшли ТРЦ з купою доволі бюджетних мас-маркетів, що були популярними у Європі.

Сучасна українська мода

Минуле десятиліття ознаменувалося масовим захопленням «made in Ukraine». Серед українських брендів кожен споживач міг знайти щось для себе — незалежно від стилю чи гаманця. 

Poustovit, 2014

Після Революції гідності весь світ почав звертати увагу на українців. Ukrainian Fashion Week, який за датами припав на одні з найгарячіших заворушень, вирішив не скасовувати подію і таким чином показати незламність народу, підтримати тих, хто щодня бореться за нашу свободу. 

Тому на подіумах того сезону гості мали змогу побачити синьо-жовту лінійку від Лілії Пустовіт, поєднання балаклав у виконанні Івана Фролова чи шоу під аранжований гімн України від Крістіни Бобкової. Вже тоді індустрія була готова реагувати на будь-які виклики та всіма способами демонструвати свою єдність із суспільством. 

Водночас глобальна спільнота також почала придивлятися до вбрання та аксесуарів, що їх пропонували українські дизайнери. Зокрема, Віта Кін створила лінійку вишиванок, які згодом поповнили гардероби Анни Делло Руссо, Діти фон Тіз, Джордан Дан та багатьох інших знаменитостей. Відтоді вбрання з елементами етніки перестали сприйматися як «екзотика для туристів» й отримали статус фаворитів модної еліти. 

Паралельно свої позиції у fashion-світі закріпили Іван Фролов, Ксенія Шнайдер і Руслан Багінський, чиї елементи стали обирати Мадонна, Белла Хадід, Дуа Ліпа, Бейонсе та Джей Ло. 

Мадонна у капелюсі Ruslan Baginskiy

Донька Бейонсе Блю Айві у FROLOV

З початком повномасштабного вторгнення інтерес до українського лише посилився. Вбрання та аксесуари від наших дизайнерів стали не просто модними деталями, а символами підтримки країни й проявом солідарності зі світу культури та мистецтва. У цей час українські бренди почали активно з’являтися на сторінках провідних глянців, у селебріті-луках на червоних доріжках та навіть у виступах світових зірок.

Український тиждень моди на якийсь час зупинив проведення заходів і запустив ініціативу «Support Ukrainian Fashion» для допомоги українським дизайнерам під час війни. Чотири сезони UFW проходили на подіумах Лондона, Копенгагена, Лос-Анджелеса, Лісабона, Берліна та інших міст-партнерів, які долучилися до підтримки.

Утім вже у вересні 2024 року Український тиждень моди вкотре повернувся до Києва, аби продовжити показувати силу й стійкість нашої індустрії вже вдома, попри всі виклики війни. Цей символічний крок став підтвердженням того, що українська мода — не лише про красу чи тренди, а й про незламність, про здатність творити й надихати навіть у найтемніші часи.

Сьогодні ми в очікуванні вже 57-го сезону UFW. За більш ніж три десятиліття українська мода пройшла шлях від стихійних базарів і секонд-хендів до світових подіумів і обкладинок провідних глянців. Вона навчилася поєднувати традиції та сучасність, реагувати на історичні події й відображати дух народу у формах, кольорах і силуетах.

І головне — українська мода давно перестала бути лише частиною індустрії. Вона стала голосом нашої ідентичності, мовою, якою ми говоримо зі світом. Це спосіб нагадати, що українці вміють не тільки боротися, а й творити — красу, сенси й символи, які здатні надихати далеко за межами країни.