/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fcb6ea02ab4da72b3b2218b2d66aa208e.jpg)
Культурна дипломатія. Чому вона спрацьовує не так ефективно, як хотілося б?
Важливою і вагомою складовою Міжнародного фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage є «КіноБукет», що вже шостий рік поспіль жанрово доповнює та урізноманітнює фестивальну програму. Цьогоріч Асоціація «Дивись українське!» – організатор «КіноБукета», окрім іншого, опікувалася частиною офіційної програми панельних дискусій «Під ясенем». У фокусі розмови на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» відбулося обговорення того, як культурна дипломатія працює на практиці: успішні кейси, ефективні партнерства та інструменти співпраці між митцями, культурними інституціями й державними структурами. У дискусії взяли участь: директорка департаменту публічної дипломатії та комунікації МЗС України Вікторія Ляліна-Бойко, правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, очільниця та солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богдана Півненко, фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя, очільник Асоціації «Дивись українське!» Почесний амбасадор України у сфері культурної дипломатії Андрій Різоль. Модерувала захід професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда.
Учасники дискусії обговорили: як формувати спільні пріоритети і меседжі для світу, як будувати дієві культурні мости й посилювати вплив української культури на міжнародній арені, а також – як розширювати партнерства та консолідувати зусилля. Укрінформ розповідає деталі.
РІЗОЛЬ: ХОТІЛОСЯ Б БІЛЬШЕ СИНХРОНІЗУВАТИСЯ З ДИПЛОМАТИЧНИМИ ПРЕДСТАВНИЦТВАМИ ЗА КОРДОНОМ
Перше коло питань: культурна дипломатія. Чому вона спрацьовує не так ефективно, як хотілося б, повільно і складно формується певна екосистема всередині й назовні української культури, чому, задумана ще після Революції гідності, система вироблення культурного продукту всередині країни й подальша презентація найцікавіших та найяскравіших її зразків за кордоном не спрацьовує, або спрацьовує не так, як хотілося б? Як треба було б посилити, поміняти, реконфігурувати відносини між державними інституціями, інституціями культури, покликаними представляти Україну за кордоном, та митцями?
На думку Андрія Різоля, насправді взаємодія з розвитку культурної дипломатії відбувається. «Можливо, не тими темпами, але ми як активні дієвці, які реалізують власні проєкти за кордоном, – синхронізовані з Міністерством закордонних справ (далі МЗС). Хотілося б, звісно, це робити більш активно. Що з конкретних порад? Обовʼязково треба утворювати в МЗС дорадчий орган із митців, які активно працюють за кордоном. Точно треба синхронізувати наші графіки й наші ресурси за кордоном, працювати з наративами», – вважає він. Як приклад наводить, що в Асоціації «Дивись українське!» є 24 представництва власних координаторів за кордоном, і коли українські митці кудись їдуть, вони долучаються й підтримують їх. І навпаки. Тобто, вони внутрішньо таку мережу вже давно формують.
«Зараз хотілося б більше синхронізуватися з дипломатичними представництвами за кордоном. Але є гарна новина – цей процес почався: кілька тижнів тому відбулася масштабна конференція українських дипломатів, і ми, по суті, вперше відчули велику увагу до культурної дипломатії. У цьому процесі бракує головного – єдиного координаційного центру, який би підсилив відповідний департамент чи синхронізував би свої дії з Департаментом публічної дипломатії МЗС. Ще, на мою думку, треба більш активно долучати до спільного процесу найбільш активних спроможних дієвців, які багато працюють за кордоном, але вони ще не синхронізовані», – поділився Різоль.
В КОЖНОМУ НАПРЯМІ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ МИ ВІДКРИТІ ДО СПІВПРАЦІ З ДІЄВЦЯМИ ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ СФЕРИ – ЛЯЛІНА-БОЙКО
Думки пана Андрія продовжила представниця МЗС Вікторія Ляліна-Бойко, яка зауважила, що справді ця екосистема формується: цей процес почався ще до повномасштабного вторгнення.
«Перша стратегія публічної дипломатії була виписана МЗС, і під час напрацювання цього документа ми закликали внутрішніх стейкхолдерів (зацікавлені сторони) та культурних дієвців активніше співпрацювати з МЗС і репрезентувати сучасний український культурний продукт за кордоном. Не забуваймо про існування Українського інституту – ця інституція в сфері МЗС покликана репрезентувати сучасну Україну у світі та формувати позитивний імідж нашої країни за кордоном. Але коли ми говоримо про публічну дипломатію, вона не обмежується лише культурною, бо це і спортивна, експертна, кулінарна, цифрова, науково-освітня – тобто це широке-широке поле. З кожного з цих напрямів у нас формується система партнерів. Звичайно, я погоджуюся з паном Андрієм Різолем (до речі, він є Почесним амбасадором України у сфері культурної дипломатії), який говорив про увагу МЗС до культурної дипломатії. Так, ми відкриті й готові співпрацювати, і з початком повномасштабного вторгнення ми, як міністерство, показали безпрецедентну відкритість, тому що є завдання від міністра, щоб голос України був потужним, гучним, щоб його можна було почути в навіть найвіддаленішій країні світу. Але ми не можемо цього зробити самі. І це логічно. Тому в кожному напрямі публічної дипломатії ми відкриті до співпраці з дієвцями тієї чи іншої сфери», - зазначила пані Вікторія.
МАТВІЙЧУК: ЯКЩО ЦЕ ВІЙНА ЗА ІДЕНТИЧНІСТЬ, ТО НАШУ ІДЕНТИЧНІСТЬ ТРЕБА МАНІФЕСТУВАТИ
Далі до обговорення теми презентації української культури за кордоном долучилася правозахисниця Олександра Матвійчук, яка закцентувала увагу спікерів та глядачів на трьох надважливих речах, що, можливо, не напряму мають відношення до культурної дипломатії, та є дієвими з погляду людини, відстороненої від процесу, але такої, що має більш широкий погляд на існування України у світі.
«Перше: ми відповідаємо і думаємо разом, обговорюючи це питання в контексті геноцидальної війни на знищення, – сказала Олександра Матвійчук. – Це не війна за території, це війна – за ідентичність. Путін на Алясці ще раз сказав, що війна не закінчиться, поки не будуть усунені першопричини цієї війни – наше з вами існування. Тому, якщо ми припинимо боротися, то нас, як українців, просто не буде. І це контекст. Друге: Росія свою культуру інструменталізує і використовує як зброю для асиміляції, для просування потрібних наративів для домінування у сферах, де Росія працює невійськовими методами. І ми це бачимо на окупованих територіях. Ніколи не забуду, як у Херсоні спочатку з'являлися російські танки, а потім банери з Пушкіним, які, по суті, є новими дорожніми знаками, якими російська імперія маркує нові захоплені нею території. А потім – пограбовані музеї і спалені бібліотеки. Тут важливо: де увага – там енергія. У нас увага в цей час зосереджена на виживанні, і це зрозуміло. Але, на мій погляд, сфера культури теж потребує уваги – я не кажу використовувати її як зброю, але, якщо це війна за ідентичність, то нашу ідентичність треба маніфестувати. Увага, енергія і ресурси, зокрема державні, навіть у цих умовах геноцидальної війни на знищення, мають бути зосереджені на цій сфері, бо це – першопричина.
Третє: як ми себе поводимо на міжнародній арені, зустрічаючись із російською культурою. Мені видається, ми занадто зосереджені на боротьбі з російською культурою – так ми ніколи цю війну не виграємо. Працюючи на міжнародній арені, я не вбачаю сенсу боротися з умовним Достоєвським. Я просто розповідаю, що російська культура – це не лише Достоєвський, це і Буча. Ну, а далі – документи, історії людей і те, що відбувається зараз. І це, гадаю, теж до теми “де увага – там енергія”, бо можна все життя боротися з культурою імперії, але набагато розумніше й ефективніше використати цю енергію, перевести фокус уваги на просування свого, можливість якого оплачена дорогою ціною».
ПІВНЕНКО: ГОЛОВНЕ – ЗНАЙТИ МОТИВАЦІЮ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ, БІЛЬШЕ ПІДТРИМУВАТИ КУЛЬТУРНІ ПОДІЇ ЗА КОРДОНОМ
Своїм досвідом роботи у сфері культурної дипломатії поділилася скрипалька Богдана Півненко, зазначивши, що можна хвалити ідеї та бажання щось зробити, та зі свого досвіду вона бачить, що елементарно не вистачає фінансування.
«Ми можемо приходити з прекрасними ідеями до того ж Українського інституту, але завжди будемо чути у відповідь, що бюджет обмежений, тож викручуйтеся якось самі. Тому ті голосні культурні події, що були в моєму житті, – всі були пов'язані з приватними ініціативами і “виїжджали” на ентузіазмі ініціаторів. Тож, здається, ми тому й програємо в просуванні своєї культури та ідентичності. Не секрет, що Зальцбурзький фестиваль, театр “Ла Скала” і ще багато театрів та фестивалів за кордоном, спонсорує російський газпром. І якщо вони фінансують ці фестивалі, то які артисти там будуть грати? Безумовно, російські, скільки б українці не виходили з транспарантами на протести. Хто платить, той і замовляє музику в абсолютно прямому сенсі. І тому мені цінно, що в нас є співпраця з Кері-Лінн Вілсон. З Ukrainian Freedom Orchestra вона протягом серпня давала концерти в Європі в межах Туру стійкості – 2025. У програмі є сюїта українського композитора Максима Коломійця, створена до опери “Матері Херсону”. Це твір про викрадених росіянами українських дітей, який замовив Метрополітен-опера. І Кері-Лінн кожним своїм концертом нагадує європейцям про те, що в Україні відбувається, тому що людська пам'ять, на жаль, дуже коротка, а твори мистецтва здатні не тільки викликати емоції тут і зараз, а через 100 років нагадувати людям про історичні події. Тож головне питання – знайти мотивацію для українського бізнесу більше підтримувати великі культурні події за кордоном для того, щоб формувати наш імідж на міжнародній арені. І наявність фінансування може бути одним із критеріїв при виборі контенту та культурного продукту майбутньою дорадчою радою при МЗС», – сказала пані Півненко.
ТОПОЛЯ: У НАС НЕМАЄ ДОСВІДУ ПРОСУВАННЯ ВЛАСНОЇ КУЛЬТУРИ, НА ВІДМІНУ ВІД НАШОГО ПІВНІЧНОГО СУСІДА
Наталія Кривда, яка модерувала дискусію, нагадала, що у вересні почнеться бюджетний процес у Верховній Раді і голос культурних дієвців, як голос громадянського суспільства, має бути почутим, коли в черговий раз будуть зрізатися гроші на реставрацію Софіївського собору, на українське кіно, на проєкти з деокупованих територій та фінансування документальних фільмів.
«Підніміть свій голос, напишіть про це хоча б один пост у Фейсбуці. Я зараз не жартую. Нас чують. Ми, як громадяни, можемо увійти в діалог із владою з приводу того, що фінансування культури – це фінансування національної безпеки», – звернулася вона до учасників дискусії.
Фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя на це зазначив, що «системної роботи в цьому напрямі немає тому, що протягом багатьох років не було консолідованого, концентрованого запиту суспільства на це. Є бюджет, це головний горизонт планування, а далі хоч трава не рости. Ну, а там якісь приватні ініціативи, якісь спалахи свідомості й поодинокі прояви бажання щось змінювати в цьому напрямі серед українського креативного кластера. Але це все несистемно».
Він висловив згоду зі словами Андрія Різоля про те, що зміни в цій сфері почалися, на жаль, з причини чергового акту відкритого геноциду, коли розпочалася широкомасштабна війна.
«З цього моменту суспільство саме для себе артикулювало, що є ворог, і його культура – ворожа. Відповідно, як би це не було неприємно, наш культурний акт реактивний, на жаль, не проактивний. Ми реагуємо на культуру ворога і намагаємося щось протиставляти, але тут випливає розуміння, що у нас немає досвіду просування власної культури, на відміну від нашого північного сусіда, який має в цьому історичний імперський досвід, набутий сотнями років. А нам ще цьому вчитися, тож потрібна системна робота. Ну, і звісно, гроші, як енергія будь-якої культурної ініціативи. Ти можеш мати гарний автомобіль, але без бензину він не їде. Ми поки що цей автомобіль штовхаємо. І знову наголошу: скільки б не було несистемних ініціатив від громадянського суспільства, має бути певна системна вертикальна робота, яка має йти від політичної волі, а далі – це міністерство культури та МЗС. І що б я додав із практичного, якщо делегація дипломатів чи делегація якогось представництва виїжджає за кордон. Наприклад у країни Глобального Півдня, у складі обов'язково мають бути представники культури. Це має бути закріплено на рівні нормативно-правових актів», – сказав Тополя.
ЯКІ САМЕ СМИСЛИ ТА НАРАТИВИ КУЛЬТУРНІ ДІЄВЦІ МАЮТЬ ПОШИРЮВАТИ НА МІЖНАРОДНУ АУДИТОРІЮ?
Учасники обговорення поділилися думками, які саме смисли та наративи культурні дієвці мають поширювати.
Зокрема, Тарас Тополя вважає, що підходити до цього питання треба утилітарно: «Що ми можемо іноземцям дати? Не просити, не розповідати з 90 % акцентуванням на нашу боротьбу, на наші страждання, хоча це так і є. А просто сісти й подумати, чим Україна зараз може бути цікава в культурному прояві, припустимо виборцю в Америці, що голосує за Республіканську партію, чи жителю ПАР? Для кожного потрібен інший наратив. Тож я дійшов до того, що найважливіше зараз через культуру транслювати найбільший бонус, який є в нашої держави і в нашого народу. Ми – єдина армія у світі, яка має унікальний бойовий досвід і може протистояти іншій армії. І це є наш золотий ключ. Крізь цю призму працює гурт ˮАнтитілаˮ і певний культурний прошарок. Ми повинні доносити через фільми, музику, поезію меседжі про те, що ми сильні і унікальні. Можливо, Америка ще ні, а Європа розуміє це прекрасно. Цей наратив – наш плюс, це те, що ми можемо додати до безпекового і до культурного простору Європи. У нас немає сильної економіки, але є досвід, сила і можливість поділитися цим досвідом з усіма. І є культура, яка останні чотири роки здебільшого про це, тому що ми не можемо в нашій бульбашці щось робити абстраговано. Ми цим живемо і крізь це проходимо. І ми унікальні в цьому».
Богдана Півненко: «Мені як музиканту здається важливим, щоб люди в усьому світі захотіли грати нашу музику, знали імена наших композиторів і ними захоплювалися. Треба робити наших героїв популярними й інформаційно донести, що ми не просимо пожаліти нас – ми реально круті. Тож дякую тим, хто знімає кіно про нас і доносить, які ми класні. Я маю на увазі проєкт “Спроможні”, в якому діячі культури – є героями фільмів, що доводять силу, славу та стійкість українського суспільства. І маю надію, що цей проєкт матиме продовження».
Олександра Матвійчук: «Я багато працюю в різних частинах світу з дуже різними аудиторіями, подекуди складними, і з якими ти починаєш процес взаємного знайомства не з нульової, а з мінусової позначки. Бо виявляється, вони щось про нас знають, але це те, що їм заклала за багато років російська пропаганда. Тому, в якому б форматі я не виступала – чи це двохвилинна промова на Генеральній асамблеї, чи довга лекція, чи коротка зустріч з вищими посадовцями, – у мене перше завдання: розповісти українську наративну історію. Я не вожу, як Путін, папку з біндерами і не починаю з печенігів, але це завдання, яке в різний спосіб я намагаюся виконати. Хочу поділитися спостереженням: Росія просуває два види наративів, є змінні ситуативні, а є більш-менш наскрізні. Один наскрізний якраз про першопричини – України не існує. Навіщо підтримувати те, чого не існує? Україну придумали Ленін і Сталін чи хтось там. Культура – це невід'ємна складова національної безпеки. І хочемо ми чи ні, культура – це легітимізація держави. Вона показує, що ми існуємо, що ми відмінні, і що нам є що захищати».
Вікторія Ляліна-Бойко: «Публічна чи культурна дипломатія – це частина стратегічних комунікацій країни. Тобто вона не може існувати відірвано від меседжів, які ми хочемо донести тій чи іншій аудиторії. Звичайно, ці наративи будуть докорінно відрізнятися для кожної країни. Ми, розробляючи якусь комунікаційну стратегію чи думаючи над проєктами культурної дипломатії в тому чи іншому куточку світу, завжди дивимося, наскільки люди обізнані з Україною, чи треба їм пояснювати, що таке Україна, і хто такі українці. Тому що будь-яке твоє рішення починається з питання: чому? Чому я маю підтримувати цю країну? Деякі країни знають відповідь на ці питання, а деяким треба банально пояснювати. Більше ніж півтора року тому в кількох пріоритетних країнах так званого Глобального Півдня ми запустили інформаційну кампанію, яка показувала, хто такі українці, що таке Україна і розвінчувала російські фейки, що превалювали в тих країнах. Так от, за півтора року кампанії у нас вже понад 1,5 мільярдів цифрових охоплень. І це чергове свідчення, наскільки важливо говорити з аудиторіями навіть найвіддаленіших країн і доносити їм наш сигнал. Пишаюся, що ми змогли вибудувати цю суб'єктну комунікацію не з позиції жертви».
Андрій Різоль: «Можна нескінченно довго щось говорити і стратегувати стратегування. Це я до того, що в нас немає такої розкоші отак себе поводити. Ми як Асоціація «Дивись українське!» разом з героями своїх проєктів, з амбасадорами відчули, що треба змінювати наративи. Звісно, не як жертва, а як партнер, що може щось привнести своє, особливе в розвиток цивілізації людства. Звісно, апеляція до того, що українці вже зробили велетенський внесок у розвиток цивілізації людства. Звісно, казати винятково з позиції спроможності в різних сферах. Це ж очевидні речі, бо завжди хочеться дружити з красивим, сильним, надійним... Це і є складові образу, який ми зараз маємо створювати. Крім того, це відповідає дійсності. Саме це комунікує наш новий проєкт “Спроможні”. Ідея виникла у квітні, а зараз у нас вже є частина контенту – велетенська фотовиставка (була презентована на фестивалі Bouquet Kyiv Stage 2025). Ми щасливі презентувати шістьох героїв, та це лише початок, бо таких людей сотні. І в цілому прошу всіх більш активно думати і діяти, не забуваючи, що у нас війна».
КРИВДА: МИ ОБГОВОРЮЄМО ТЕМУ БЕЗ МОНОПОЛІЇ НА ІСТИНУ, І ДУЖЕ ХОТІЛИ Б, ЩОБ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ ТА ДІЄВЦІ ДІЛИЛИСЯ СВОЇМ ДОСВІДОМ
Тож ключові тези, які прозвучали під час панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку»:
- Культура легітимізує державу.
- Має бути єдиний координаційний центр для формування політики смислів, політики просування. Ідеться про орган, який має координувати культурну дипломатію, інституції, покликані представляти Україну за кордоном, діячів і дієвців, експертів, митців та бізнес.
- Геноцидальна війна – це війна на винищення, на викорінення, стирання української культурної ідентичності. Культура має стати частиною, якщо не пріоритетом національної безпекової стратегії України, не інструменталізуючи культуру, а розуміючи її функцію та місію у світі.
- Демонстрування себе як сильних людей, як країну з найпотужнішою армією.
- Частиною культурної дипломатії є просування якісного українського культурного продукту і контенту на західних сценах, необхідно робити його модним та популярним.
- Працювати над стратегією і створенням власної екосистеми у світі з присутністю України, в різних країнах по-різному.
Учасники зазначають, що не мають наміру монополізувати дискурсу, який стосується культурної дипломатії, і надалі організатори розширюватимуть або мінятимуть поле учасників.
«Ми беремо на себе сміливість говорити, що ми обговорюємо тему без монополії на істину, але з пошуками доречних розумних відповідей. І дуже хотілося б, щоб люди, які працюють на цьому полі, наші культурні діячі і дієвці, ділилися своїм досвідом. Мені видається, що для всіх нас це важливо», – наголошує модераторка панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» Наталія Кривда.
Любов Базів. Київ
Фото Андрій Оліференко, Дмитро Головченко