Латиноамериканська диктаторіада: від «Тирана Бандераса» до «Свята Цапа»

Попри той сумний факт, що мало яка країна за свою історію уникла періоду — тривалого чи не дуже, кому як пощастить, — диктаторського або авторитарного правління, літературна слава «диктаторського роману» закріпилася за Латинською Америкою. Без конкретики, адже в цій частині світу свою порцію диктатури — особистісної, колективної (відомої за іспанським словом «хунта», буквально — «об’єднання, збори») або змішаної (хунта плюс диктатор) — не оминула практично жодна держава. У цього феномена є свої причини (які не є темою цієї статті), і він не міг не відобразитися в літературі.

Першим зразком жанру вважається «Тиран Бандерас» — роман письменника Рамона Марії дель Вальє-Інклана (1866–1936), одного з найвидатніших авторів Іспанії ХХ століття. Літератор був у опозиції до відносно м’якого диктатора Прімо де Рівери, і як республіканець не постраждав від режиму Франсіско Франко лише тому, що не дожив до його встановлення, передчасно померши від раку. Свого «Тирана Бандераса» Вальє-Інклан написав 1926 року, змалювавши картину умовної латиноамериканської країни з типовим набором атрибутів — диктатор, який, старіючи, підозрює кожного у бажанні вбити його та посісти трон; заколотники, які не гребують засобами, аби повалити ненависний режим (навіть якщо для цього потрібно, приміром, підпалити жіночий монастир, аби посіяти хаос); розкіш диктаторських палаців та вбогість його підданих. Ці атрибути кочуватимуть практично з кожного нового жанрового роману до наступного. Традицією стане й опис у більшості творів не конкретної «авторської» країни, а умовної — коли іноді вгадується батьківщина чергового автора, іноді — ні.

За 20 років після «Тирана Бандераса» вийшов роман гватемальського майстра Мігеля Анхеля Астуріаса (1899–1974) «Сеньйор Президент» (виданий українською 1986-го), створений у дусі магічного реалізму, з описом життя рідної країни першої чверті ХХ століття, хоч і без географічної конкретизації. 1967 року Астуріас отримає Нобелівську премію з літератури з формулюванням «За яскраві творчі досягнення, в основі яких лежить інтерес до звичаїв і традицій індіанців Латинської Америки».

Примітно, що українському читачеві гватемальського нобеліанта представляли не лише за радянської доби (окрім «Сеньйора Президента», 1972-го була опублікована його «Скорботна п’ятниця»), а й у наш час. Цього року івано-франківське видавництво «Вавилонська вежа» презентувало його роман «Маїсові люди» (в перекладі Анни Марховської).

А 1967 року класик мексиканської літератури Карлос Фуентес (1928–2012) висунув ідею: створити таку собі антологію латиноамериканської диктатуріади під назвою «Отці батьківщини». На ідею пристали його видатні, так би мовити, земляки з обох континентів. Чимало з них заходилися писати історію кожен своєї країни. І хоч антології не вийшло, задум виявився плідним. Зокрема саме йому світова література завдячує появі «Осені патріарха» колумбійця Габріеля Гарсіа Маркеса (1927–2014). Справжню поему, завершену автором 1975 року, було присвячено, як вважають літературознавці-американісти, відразу низці авторитарних керманичів — Венесуели, Колумбії, Мексики, Парагваю, Куби (ще докастрової епохи) й, можливо, також іспанському каудильйо Франко, який керував майже біблійний строк — неповні сорок років. За словами автора, він переписував книгу п’ятнадцять разів…

Показово, що на теренах СРСР «Осінь патріарха» вперше видали українською мовою 1978 року в трьох номерах славетного «Всесвіту» (перекладачі Світлана Жолоб і Сергій Борщевський). Російською мовою, окремою книжкою, роман вийшов того ж року, на кілька місяців пізніше. Попри непростий, гротескний текст із класичними авторськими прийомами містичного реалізму, «Осінь» стала вельми популярною книжкою в освічених колах. Можна припустити, що в уїдливій сатирі на латиноамериканського старця, який керує країною століттями, люди доби застою вбачали алюзії з радянськими геронтократами.

2020 року видавництво «Саміт-книга» перевиданням цього роману розпочала серію «диктаторських романів». Це був перший книжковий варіант «Осені» в Україні. Перекладач Борщевський вніс до оновленої редакції певні правки. (Варто додати, хоч це й не стосується теми диктаторіади, що минулого року видавництво «Фоліо» видало останній роман Габріеля Гарсія Маркеса «Зустрінемось у серпні». Він працював над книгою протягом останніх років життя, а опублікували її за десять років по смерті автора, 2024-го. Це перший і єдиний роман письменника, головним персонажем якого є жінка. Український переклад зробив перекладач і мистецтвознавець Олександр Буценко).

До нереалізованої антології «Отці батьківщини» долучилися також парагвайський письменник Аугусто Роа Бастос і кубинець Алехо Карпентьєр. Роа Бастос (1917–2005) присвятив свій роман «Я, Верховний» подіям першої половини ХІХ століття, коли Парагвай щойно здобув незалежність від Іспанії (1811 рік). За кілька років країну очолив майбутній «батько нації» з пишним ім’ям Хосе Гаспар Родрігес де Франсія і Веласко й прізвиськами-титулами Доктор Франсія та Великий Владика. Ексцентричний і суперечливий, Верховний диктатор (це також один з його титулів) керував Парагваєм із 1814 до 1840 року. На жаль, роман, хоч і перекладений Сергієм Борщевським років п’ятнадцять тому, у вигляді книжки українською мовою світу досі не побачив. Як зазначав у одному з інтерв’ю сам перекладач (за сумісництвом дипломат, поет та один з найкращих в Україні знавців іспаномовної літератури) ще 2014 року, «…потрібне видавництво, яке зацікавиться цим твором і викупить авторське право. Це величезний роман за обсягом, тобто не кожне видавництво за нього ще й візьметься. Але роман надзвичайно цікавий, бо письменник Аугусто Роа Бастос — першорядний. Сподіваюся, твір все ж таки вийде ще за життя перекладача, бо автора вже немає». Тож українському читачеві залишається чекати, а для ознайомлення з творчістю Бастоса хіба що знайти виданий 1983 року роман «Син людський» про злиденне життя парагвайських селян 30-х років минулого століття. Або відшукати емоційно доволі важкий фільм «Спрага» (1961), знятий за його сценарієм і присвячений безглуздій війні Парагваю та Болівії (1932–1935) за спірну територію, помилково визначену як багату на нафту.

Алехо Карпентьєр (1904–1980), який вважається кубинським письменником попри те, що був сином француза та росіянки, народженим, найімовірніше, у Швейцарії, відзначився в нескінченній диктаторіаді романом «Розправа над методом» (1974). Хитра, замішана на грі слів, назва книги відсилає до трактату Декарта й у буквальному перекладі близька до «Оскарження методу» («розправа» в цьому випадку — синонім «розвідки» чи «дослідження»). Знову вигадана країна без чіткої прив’язки на місцевості, знову диктатор (періоду, що починається незадовго до Першої світової й закінчується 1927 роком), елегантний, манірний, не байдужий до культури, мистецтв, світського життя та експедицій у джунглі в пошуках історичних артефактів, і тим не менш готовий придушувати й топити в крові тих, хто не в захваті від його правління. Насичений інформацією сюжет наприкінці все ж таки сповзає в комуністичну агітацію, але не стає від того нецікавим. Невелика за обсягом книжка що в українському, що в російському перекладі містить чимало коментарів, які стають такою собі міні-енциклопедією з американістики й не тільки. Українською мовою роман переклали невдовзі після написання, знов-таки у «Всесвіті» (1976). Тут попрацював маленький колектив — Анатоль Перепадя, Віктор Шовкун та Олександр Мокровольський. 2011-го в тому ж варіанті книга вийшла друком у серії «Бібліотека світової літератури» (Фоліо) разом із короткою й також насиченою повістю «Концерт бароко», присвяченою розвитку людської культури.

Завершити найповерховіший огляд галереї диктаторських літературних портретів можна романом перуанця Маріо Варґаса Льйоси (1936–2025) «Свято Цапа». Ще один літописець заокеанських диктатур, лауреат Нобелівської премії 2010 року з формулюванням «За картографію владних структур і гостре зображення людського опору, бунту й поразки», прожив довге та яскраве життя, в якому було навіть балотування в президенти Перу (яке він програв майбутньому авторитарному керманичу Альберто Фухіморі). 2014 року письменник побував у Києві та Дніпрі, а 2022-го засудив російську агресію й особисто Владіміра Путіна як «кровожерливого диктатора». Події «Свята Цапа», що нехарактерно для автора, який свій чималий творчий доробок присвячував рідному Перу, відбуваються в Домініканській республіці. В романі описується вбивство 1961 року генералісимуса Рафаеля Трухільйо, який у народі мав прізвисько «Цап» за свій розпусний характер. Роман екранізували британці 2005 року, а минулого року його видали українською (видавництво «Фабула», переклад — Іларія Шевченко). Як стверджує передмова видавництва, «Свято Цапа» Маріо Варґаса Льйоси критики й читачі одностайно визнали шедевром латиноамериканської та світової літератури, одним із найкращих будь-коли написаних політичних романів». Охочі мають змогу переконатися в цьому самі.