Митці з України в Паризькій школі: Делоне, Глущенко, Грищенко і ще десятки талантів

До середини вересня в чотирьох залах вишуканого історичного приміщення  Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків  у Києві пануватиме атмосфера звабливих паризьких Монмартру і Монпарнасу. Від початку літа у виставці  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  столичний музей показує більше ніж 70 творів 24 художників, які поєднують наше сьогодення з історією за понад 100 років: вимушеною еміграцією через війни; вмінням адаптуватися в новому середовищі; бажанням творити.

Експозицію створено з картин із восьми приватних колекцій Києва й Одеси. Збирачі мистецтва зі Львова, кажуть, не наважилися надавати для виставки  своїх надбань – і в жодному разі ніхто не засуджує такої обережності в період повномасштабної війни, коли столиця часто зазнає масованих дронових і ракетних російських атак.

«Ми звернулися до теми École de Paris, щоб згадати, як художники з України стали учасниками і творцями глобального феномену. У виставці показуємо, наскільки сміливими й вільними були їхні ідеї; як упевнено вони говорили зі світом», – коментує генеральна директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.  

Партнерами проєкту є Посольство Французької Республіки в Україні та Французький інститут в Україні.

ХТО ТА ЗВІДКИ З УКРАЇНИ ВХОДИВ ДО ОБ’ЄДНАННЯ МИТЦІВ ПАРИЗЬКОЇ ШКОЛИ

Тільки у 1930-х роках у Парижі мешкали понад 40 художників – вихідців з України. Загалом у періоді із початку ХХ століття і до завершення Другої світової війни таких було понад 100.

Парижанами у різний час стали митці, які пов’язані із всіма сучасними українськими регіонами. Микола Кричевський (1898–1961), син художника й архітектора Василя Кричевського, народився в Харкові.  Михайло Андрієнко-Нечитайло (1894–1982), чия українка в роботі «На баштані», представлена у виставці, – з Одеси. Як і одна з найвідоміших у списку – Соня Делоне (1885–1979).

Художниця-дизайнерка разом із чоловіком Робером Делоне виконала монументальний розпис для французького павільйону Міжнародної виставки 1937 року, який був відзначений золотою медаллю. (Тоді учасницями стали 47 країн). У 1964-му виставка подружжя відбулася в Луврі. А за кілька років Соня Делоне отримала орден Почесного легіону. 

Особливо трагічні завершення біографії мають п'ятеро художників, чиї роботи представлені у виставці «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris». Страшні прощання з життям   датовано 1942–1944 роками, коли люди загинули в «Аушвіці» – влаштованому гітлерівцями пеклі на землі.

Ці трагедії не зчитуються в першій залі з графічної роботи «У Люксембурзькому саду» Олександра Рімера зі Львова та олійного живопису «Коні» Самуеля Грановського, народженого в Катеринославі (нині – Дніпро). Обидва художника мають однакові дати життя  – 1889–1942 роки, ці життя обірвали воєнні злочинці.

У виставці представлені два твори ще одного в’язня концентраційного табору нацистської Німеччини – Володимира Баранова-Россіне (1888–1944), який дружив із Сонею Делоне. Картини цього художника з Херсонщини зберігаються в престижних Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музеї Людвіга в Кельні та інших колекціях.

Кожен відвідувач київської виставки зупиняється біля композиції «Спортсмени» 1930 року із синьо-жовтим (нехай і перевернутим) маркером народженого в Києві Сандро Фаззіні (1893–1942). Це брат співавтора відомих одеських «12 стільців» Іллі Ільфа (прізвище з народження обох Файнзільберг).  Прибувши в Париж  у 1922 році, Сандро працював на межі між абстракцією і сюрреалізмом.  Колекціонував «примітивне» мистецтво і був фотографом.

У 1942-му художника з дружиною нацисти спочатку відправили в концтабір «Дрансі» поблизу Парижа. Далі – в «Аушвіц», де обоє загинули того ж року.

Адольфа Федера (1886–1943) з Одеси, який приєднався до антигітлерівського підпілля в Парижі, так само з дружиною депортували в концентраційний табір. В Аушвіці він намалював кілька портретів ув’язнених. Дружина, яка  вижила, передала їх музеєві «Дім борців гетто» в Ізраїлі. У Києві демонструють «Жіночий портрет» художника.

У Музеї Ханенків показують розкішні пейзажі, кілька акварелей і серію авторської літографії «12 оголених Глущенка». У біографії цього відомого художника, який із 1937 року почав співпрацювати з радянськими спецслужбами, є навіть агентурне псевдо Ярема.

Микола Глущенко (1901–1977) у Парижі жив із 1925 по 1936 рік. Його дитинство минуло в Борисивці – слободі на Курщині, відомій іконописцями. Закінчив комерційне училище в Юзівці (Донецьк). Живопису навчався в Берліні. За життя мав майже півсотні персональних виставок і понад 200 групових.

Досить об’ємно представлений й Олекса Грищенко (1883–1977). Особливо цікавими є  його «Море в Бретані», створене на фанері, і написаний на дереві «Натюрморт з солов'ями». Автор мемуарів «Україна моїх блакитних днів» народився у славному Кролевці на Сіверщині – тепер це Сумщина.

Наукова консультантка виставки  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» Віта Сусак, авторка відомої монографії «Українські мистці Парижа. 1900–1939», коментує, що  кілька десятиліть тому починала досліджувати тему й уже відтоді не сумнівалася в тому, що всі згадані художники заслуговують на широку презентацію.

«Рано чи пізно така виставка мала відбутися, – каже мистецтвознавиця, яка вперше за стипендіальною програмою працювала в Парижі ще 1997 року. –  Ця творчість та імена мали обов’язково повернутися: і в історію мистецтв загалом, і в історію українського мистецтва. Звичайно, я не могла знати, що це буде в Києві під час повномасштабної російсько-української війни».

ПРОЙШЛИ ЧЕРЕЗ УНР, АВСТРІЙСЬКЕ ВІЙСЬКО І ВИСТАВЛЯЛИСЯ В ГАЛЕРЕЯХ НАД СЕНОЮ

École de Paris ніколи не була школою у звичному розумінні. Назва вперше з’явилася в літературному рев’ю на початку 1925 року. Нею об’єднали іноземних митців, які приїхали у столицю Франції в перші два десятиліття ХХ століття.

Одним із перших художником-мігрантом у французькій столиці став, до речі, талановитий та епатажний іспанець Пабло Пікассо (із народженою в Ніжині балериною Ольгою Хохловою він обвінчався в Парижі влітку 1918 року). Італійський єврей Амадео Модільяні прибув у 1906-му, як і вже згадувана Соня Терк, яка стане Делоне. Тоді тимчасово свободою паризької творчості також надихалися наші самобутні митці, зокрема, Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. 

Чи всі вихідці з України, яких зараховують до École de Paris, відчували себе українцями? Василь Хмелюк (1903–1986) із Поділля ще 15-річним потрапив до армії УНР, тож ніколи не відчував роздвоєння самоідентифікації. Створив, зокрема, портрети гетьманів і козацької старшини.

Артур Кольник (1890–1971) зі Станіслава, який став Івано-Франківськом, у 1914-му був мобілізований до австрійського війська, отримав поранення. Тривалий час мешкав у Чернівцях, які після розпаду Австро-Угорської імперії анексувала королівська Румунія. У 1931-му змушений був виїхати в Париж. У роки Другої світової його з дружиною і донькою тримали в таборі «Ресебеду» поблизу Тулузи. У 1942-му їм вдалося звільнитися.

У кожного митця своя біографія, і  кожен є частиною історії українського мистецтва, навіть якщо доля завела у звабливий Париж.  Якщо ми через радянські заборони і «завіси» мало про них знали – це не означає, що їх не було. Жили і творили художники в контексті складної української історії.

Донині  багатьох здивує  представлене у виставці запрошення  на Святвечір і товариську розмову від тамтешньої української громади 1909 року із словами: «Тут балакають по-українському».

Мігрантам жилося непросто завжди,  а в міжвоєнний період особливо. Багато хто селився у великій мистецькій резиденції не в центрі Парижа, яка відкрилася 1902 року й отримала назву «Вулик». Жили дуже скромно. Зокрема, киянин Олександр Архипенко (1887–1964) із місцевим Фернаном Леже, коли голодували, заробляли собі трохи грошей вуличним співом: Архипенка виручав баритон, а Леже грав на арфі.

Чи не найдовше з митців з України – з 1912 року по 1934-й – у «Вулику» прожив Ісаак Добринський. А потім наступні вісім років мав власну майстерню на Монпарнасі. Народився на Київщині, в Макарові. Після завершення Другої світової війни писав портрети дітей-сиріт, батьки яких загинули в нацистських концтаборах…

Фінансово підтримували художників і пропагували їхню творчість маршани – так французькою називають продавців картин. У експозиції «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» представлена детальна карта галерей, в яких виставляли й реалізовували мистецькі роботи тих художників, які мали в біографії українські маркери.

Кураторка виставки Ольга Апенько, яка після повномасштабного нападу РФ на територію України 24 лютого 2022 року деякий час була вимушеною переселенкою в Парижі, детально розповідає про кожен такий виставковий простір. Скажімо, галерея Каті Гранофф, народженої в Миколаєві, виставляла переважно жіночу творчість; крім того, власниця захоплювалася роботами Марка Шагала.

А ще Каті Гранофф підтримувала співвітчизників. У просторі на набережній Сени, який нині має назву «Larock-Granoff», майже століття тому, у 1926 році, проходила персональна виставка Олекси Грищенка. Тоді галеристка придбала собі 24 картини художника.

Там відбулися щонайменше дві виставки – у 1953 і 1960 роках – Жака Шапіро (1887–1972), який навчався в художній школі в Харкові, а потім у Києві. У 1920-х керував рисувальним закладом у місті, що нині має назву Дніпро. Цей художник написав мемуари «Вулик» – першу книгу про паризьку мистецьку резиденцію і зробив багато, щоб її внесли до переліку архітектурних пам’яток.

КОЛЕКЦІЯ ХАНЕНКІВ, КОВБОЙ МОНПАРНАСУ, ГЛОБАЛІЗАЦІЯ Й УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Окрема зала виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» – це стилізоване кафе, де можна сісти за столики. Художники у французькій столиці збиралися в кількох знакових закладах.

Із 1927 року місцем зустрічі американських парижан був і залишається ресторанчик «La coupole». Тут бували і Володимир Винниченко з дружиною, разом із подружжям Глущенків.

У «Cafe de la Rotonde» працював офіціантом, вахтером чи прибиральником уже згадуваний Самуель Грановський, який свого часу  вчився в Одеському художньому училищі. Він – і художник, і натурник – у Парижі носив строкаті сорочки і ковбойські капелюхи та їздив верхи. Тож отримав прізвисько «ковбой Монпарнасу».

Самуеля разом із його партнеркою – Аїшею Гобле  уважні глядачі побачать у документальному фільмі 1929 року «Монпарнас» Ежена Деслава, його надала Музеєві Ханенків для показу паризька студія Light Cone. У кадрах, де двоє  чоловіків на підніжці авто запалюють один одному цигарку, – Грановський із  вихідцем із Японії Леонардом Фужитою.

Варто акцентувати, що початкове прізвище режисера документального фільму – Євген  Слабченко (1899–1966).  Він народився на землях Черкащини, а помер у Ніцці. Ще зняв знакові фільми свого часу «Марш машин» (1926) та «Електричні ночі» (1929).

У виставці в Музеї Ханенків очевидно домінує живопис. Графіка, документальний контекст, архівні матеріали, фільм оживляють простір і зменшують часові відстані.

Більшість робіт, представлених на виставці, ніколи раніше не експонувалися в Україні, каже кураторка Ольга Апенько. Вони фізично перебували поза Україною упродовж десятиліть. І стали частиною українського культурного ландшафту значною мірою завдяки приватним колекціонерам.

Як не дивно, ще на початку 1930-х існувала активна мистецька взаємодія між Львовом і Парижем. Проте згодом це мало і плачевні наслідки. В результаті значна кількість творів одесита Михайла Андрієнка-Нечитайла зберігалася у Львівському художньому музеї.  Але в 1952 році радянська влада знищила всю збірку художника за «формалізм».

До слова, зовсім не випадково місцем експозиції виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» став Музей Ханенків. Нещодавно з’ясувалося, що в Парижі, який після Всесвітньої виставки 1900 року став глобальною культурною столицею, Ханенки придбали  велику кількість предметів – частину своєї колекції іранського мистецтва. Коли Ольга Апенько  почала працювати з архівами, то стало зрозуміло, що йдеться про сотні предметів.

«Нині людство шукає баланс між двома, по суті, взаємозаперечними системами свого устрою: глобалізацією та утвердженням національних держав. Паризька школа була одним із перших прикладів, коли вони вдало співіснували», – констатує мистецтвознавиця Віта Сусак.

Творці виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  вірять, що подібний проєкт вартий показу в престижних залах французької столиці. Мистецтвознавиця Віта Сусак уточнює, що це справді буде можливо, якщо Україна, здобувши із союзниками перемогу над російським нападником у сучасній війні, набуде ще більшої політичної ваги.

Валентина Самченко, Київ

Фото Олександра Клименко