Драматург і режисер Сергій Кулибишев про сучасний театр, гумор та пʼєсу «Поліандрія», яку ставить Давид Петросян

Сергій Кулибишев — український режисер, сценарист і драматург, що написав понад 400 сценаріїв! Цьогоріч його пʼєсу «Поліандрія» про жінку, до якої повертається поранений чоловік з фронту, ставить Давид Петросян. Водночас Сергій виступив шоуранером і режисером першого оригінального серіалу для Sweet TV — «Ховаючи колишню».

В останні дні літа ми зустрілися з Сергієм, щоб обговорити його осінні премʼєри, подискутувати про гумор на важкі теми й розʼяснити чи справді театр проживає розквіт та які проблеми зараз існують в індустрії сучасної драматургії.

Пʼєса «Поліандрія», Давид Петросян та антрепризи 

Як ти вирішив писати п`єсу «Поліандрія»?

У листопаді 2023 року в Чернівцях я ставив«Величне століття. Веселе» — свій режисерський дебют. Після премʼєри в мене одразу виникла ідея, хоч і не було тригеру. Я просто подумав: «Я поставив виставу, а що ж тепер робити?». І знайшов відповідь — у цій ідеї.

Якою ідея була спочатку — про це і вийшла пʼєса?

Ні, ні, ні, ні. Мені прийшла форма — жінка чекає свого чоловіка після поранення і розуміє, що він повернеться зміненим. Але не знає — яким саме. Тоді приходять двоє людей, які і є її чоловіком.

Усе інше в самій пʼєсі зʼявилося потім. Це вже кропітка робота драматурга. Я придумав логлайн і почав користуватися драматургічно тим, що він дає. Бо коли ти придумуєш, наприклад, логлайн історії про вампіра, то не можеш полетіти в космос і зробити там історію про маму і доньку. Тоді це вже має бути історія про вампіра, який летить у космос і зустрічає там маму й доньку. Так я аналізував свій логлайн і куди ця історія мене б могла привести. У мене не було на що орієнтуватися — я не знав схожих історій у світовому кіно і драматургії, і це мені по-своєму навіть допомогло.

Ти завжди так працюєш — виникає перша ідея-спалах, яку ти розмотуєш, як клубок?

З такою ситуацією стикнувся, коли розробляв свій короткометражний фільм «Сонечко». Я придумав ідею, що хлопчик піде від батька, а батько його відпустить. Тут постало питання: як розкрутити історію так, щоб розібратися, чому він його відпустить? Бо це ж цікаво. Далі ти йдеш за героєм: що відчуває батько, коли його син йде

В «Поліандрії» це теж є: що відчуває жінка, коли її чоловік — два різні чоловіки? Як з цим жити?

Можливо, тригер на цю історію все ж був?

Прем`єра «Величне століття. Веселе» була на театральному фестивалі «Золоті оплески» у Чернівцях. Там показували різні вистави — наприклад, 

«Конотопську відьму» Івана Уривського чи антрепризу харківського театру ім. Шевченка «Я чоловік вашої дружини». Зала була повна. 

Таких пʼєс багато — «Дуже одружений таксист» з Петрожицькою та Бокланом, зокрема. Без образ до колег, але схожі історії для мене — на найнижчих рівнях пʼєс. Вони просто смішні, а люди називають це театром.

Можливо, вона мене наштовхнула підсвідомо. Бо найрозповсюдженіший сюжет у цих історіях — коли чоловік приїхав з відпустки, а в дружини коханець, якого вона ховає в шафі. Я завжди ставився до цього зверхньо. Але це був фестиваль комедій, і така комедія там була — справила фурор, бо люди топали ногами та свистіли від задоволення. Настільки, що на наступну іронічну трагікомедію за мотивами Патріка Зюскінда «Контрабас» не прийшли. 

Мені захотілося, щоб так реагували на сучасну драматургію, — перестрибнути цю прірву і деконструювати жанр антрепризи на іншому рівні сенсів та порушених проблем. Швидше за все, моя ідея народилась тут, підсвідомо. Бо в шафі мої герої теж ховаються [сміється — Ред.].

Проблеми, які ти порушуєш у пʼєсах, — це про ходіння лезом у сьогоднішньому суспільстві: тема ветеранів у «Поліандрії», тема квір-людей і їх виходу з шафи у «Величному…», твій майбутній серіал «Ховаючи колишню» для Sweet TV розповідатиме про цивільних чоловіків, які ховають свою колишню-військову. Це свідомий вибір болісних та важливих точок для розмови?

Я занурюю людей, які не готові говорити про, наприклад, прийняття орієнтації іншої людини. Спочатку їм смішно, бо вони вважають, що це комедія. А потім вони потрапляють у глибини екзистенційної кризи. Мені це так сподобалося у першій пʼєсі та виставі, яку я зробив, що другу я хотів зробити саме такою. І для мене «Поліандрія» — це продовження цього шляху. Вони навіть існують в одному Всесвіті. У «Поліандрії» згадується герой «Величного століття», та й дія відбувається в Житомирі, звідки приїхав один з героїв «Величного століття».

Я захоплююсь Мак-Доною, тож це мій реверанс йому, бо всі його пʼєси розгортаються в одному Всесвіті. Іноді герой однієї пʼєси згадує героя з іншої. І мені теж хотілося так. Зараз я задумав третю пʼєсу — вона також у моєму Всесвіті.

А ти не боявся, що твою деконструкцію антрепризи будуть сприймати як комедію, а не як переосмислення жанру?

Боявся. Особливо — як це сприймуть сучасні українські драматурги і театри, які зверхньо, як і я, ставляться до жанру антрепризи. І я здивувався, коли Давид Петросян написав, що відмітив п`єсу.

«Величне століття. Веселе» після твоєї постановки у Чернівцях поставив Олексо Гладушевський у Театрі «Золоті ворота» у Києві. Над постановкою «Поліандрії» зараз працює Давид Петросян. Як ти відпускаєш свої тексти в інші руки? І чи вважаєш ти, що це правильний, найкращий, найзручніший шлях для тебе як для драматурга?

Мені це легко саме завдяки режисерському досвіду. Коли мені подзвонив Олексо, це був захват. Я зрозумів, що зміг побачити свій текст так, як я його бачив на сцені, а тепер ще побачу зовсім по-іншому. І коли я йшов на прем`єру, мій гештальт особисто був закритий. Якби мені не вдалося своє поставити, то, можливо, відчував би ревнощі.

З «Поліандрією» теж усе просто. Багатьох українських театральних режисерів я поважаю, але Давид Петросян вкрав моє серце, коли я побачив «Процес».

Гумор, що руйнує стіни, та чи пише Сергій Кулибишев про себе

А чи не боїшся ти жартувати навколо психологічних чи фізичних травм? «Поліандрія» — це комедія, «Ховаючи колишню» — трагікомедія. Чи це частина твоєї ідентифікації, твого гумору? І ти вважаєш, що так можна, саме так треба?

Коли я писав «Поліандрію», то спілкувався з ветеранами з інвалідністю, робив інтерв`ю для збору матеріалу, говорив з вдовою військового. Я пояснював їм, для чого це, а вони давали дозвіл. У п`єсі немає того, що вони мені розказували. Є тільки тон, з яким вони про це говорили. Я його зберіг. Вони також читали вже готову пʼєсу, бо я хотів отримати дозвіл від фокус-групи.

Я не можу гарантувати, що моя пʼєса нікого не затригерить. Це неможливо. Але я роблю це з повагою та з пошаною. Не у своїй голові, а вголос до тих, хто втратив, і тих, хто зазнав травм.

Я переконаний у тому, що хороший гумор — це тоді, коли ти висміюєш того, хто сильніший, того, хто перебуває при владі. У поганому гуморі сміються над слабким або над тим, хто не може дати відсіч. Насправді це не смішно.

Наприклад, Тарас Шевченко — священна людина в українській літературі. Або Леся Українка. Як можна над ними сміятися? Це ж великі люди — можна. Просто треба знайти спосіб, який нікого не образить, але покаже потрібну тобі ситуацію. 

Справжній гумор показує проблеми. Наприклад, проблему, що люди відводять очі від людей з інвалідністю. Я відчував це в дитинстві, бо у мене у дворі був чоловік без двох кінцівок. І ми, діти, намагалися на нього не дивитися. Я зараз теж відчуваю ніяковість. Але її не треба уникати, її краще визнати та боротися з нею. Ми маємо вибудовувати нову звичку, а не стіну. Коли ти не можеш над чимось пожартувати, то стіна зростає. Гумор для мене — це не спосіб посміятися з проблеми. Це річ, яка розчиняє двері й руйнує стіни. 

Побутує думка, що автор говорить про себе у героях та власних творах. Але у твоїх роботах спочатку здається, що це не так. «Величне століття. Веселе» — голова села зізнається, що він гей. «Сонечко» — про батьківство, а «Поліандрія» — про жінку, яка зустрічає чоловіка після поранення на фронті. Проте ти гетеросексуальний чоловік і не маєш дітей.

І я не жінка, все правильно!

Якщо ці герої та історії не про тебе, то як ти відчуваєш, що це твоя тема, про яку ти можеш говорити?

Кожна з цих ситуацій мені знайома, інакше б я про це не написав. Але знайома метафорично. «Сонечко» — це про відпустити того, кого любиш, тому що ти розумієш, що ця людина з тобою не щаслива. Як людина, яка доволі багато пожила і бачила, я знаю, що це таке — відпускати, коли не хочеш відпускати.

Щодо «Поліандрії» — мені було цікаво написати про героїню-жінку. Це виклик. На попередніх проєктах — наприклад, серіалі «Громада» — мені завжди казали, що я добре пишу лінії жінок, відчуваю їх. 

Коли я вперше придумав ідею, що чоловіки повертаються з фронту, то подумав, що головними героями будуть вони. Але зупинив себе. Я не знаю, як це — повертатися з фронту зміненою людиною. Ти це навіть після інтерв`ю не зможеш дізнатися насправді. Це буде фальшиво. Протн я знаю, як це — чекати близьких друзів з фронту, хвилюватися за них. І знаю, коли вони повертаються поранені. Тому мій акцент там, де я знаю, як це, і не хочу зміщувати акцент п`єси на те, як бути ветераном з інвалідністю, який повернувся з війни в сім`ю.

Театральна індустрія та чи дійсно є розквіт, про який усі говорять

Ти згадував багато вистав, які дивився. Ти відвідуєш читки, активно залучений у театральний процес. На твою думку, що зараз відбувається з сучасною українською драматургією?

Не вважаю себе знавцем, щоб давати фахову оцінку українському театру. У театральне середовище потрапив тільки 2023 року, коли вперше замислився про це після написання першої п`єси. Відчуваю себе новачком — і, мабуть, таким і залишусь, бо щоб стати своїм тут, потрібно років десять.

Але я вже знаю, що спалахи успішного українського театру були ще після Революції Гідності. Тоді вже з`явилися цікаві театри, проєкти, постановки. Зараз почалася нова хвиля, спровокована повномасштабним вторгненням. Дехто критикує хайпові постановки, але є й ті, хто захоплюється постановками в театрах, чиї назви не такі відомі. Думаю, що нинішні процеси в театрі природні і вчасні. Український театр розвивається і намагається надолужити втрачене.е

Втрачене через російський вплив?

З двох причин. Звісно, тому що ми були притиснуті російським театром, і всі дивилися на те, що в Москві відбувається. Друге — недофінансування. І все це, звісно, зробило так, що театр розвивався не тими темпами, які відповідають інтелектуально-смаковому рівню українських митців.

Зараз говорять про театральний бум, але менше говорять про кризові точки в театрі. У кіно навпаки — ми говоримо про проблеми більше, ніж про перемоги, бо проблем статистично зараз більше. Цей хайп і бум, який приписують театру, не заважає йому зростати?

Ми не знаємо скільки це протриває, щоб судити, як це глобально вплине на індустрію. Одна з криз, про яку говорять, — це скандал з Андрієм Білоусом. Безсумнівно, це криза українського театру. І загалом «совєтська» система навчання в театральних ВУЗах — це теж криза. Це все надто пахне середньовіччям, яке потім відображається на роботі театрів, особливо в регіонах.

Я розумію, що цю систему дуже важко зіштовхнути з мертвого місця. Але мені дивно, що у нас в країні є «Дія», цифровізація, купа різних сервісів, крутий банкінг, а те, що відбувається в театрі, — це досі «совєтська» система.

Якось ми також говорили з тобою, що більшість театрів не готові до постановок сучасної драматургії. І те, що називають хайпом, поки лише стосується класики.

Я вважаю, що українському театру не вистачає сучасної драматургії. Не тільки української. І дійсно, класики надто багато. Я бачу чудові зміни в театрі на Лівому березі. Вони організовують конкурс для театральних режисерів «Митниця. Нова режисура», де призом є постановка в їхньому театрі. Долучитися може людина хоч з вулиці. Вони це роблять для того, щоб відкривати нові імена в режисурі. І це дуже круто.

Або, наприклад, драматургічний конкурс «Липневий Мед», в результаті якого видають книгу з пʼєсами. Не лише з цього конкурсу, а з різних українських премій року. Я помічаю, що вода камінь точить. Це дуже нескоро зрушиться і дасть плоди, бо державні театри досі не ставлять ці пʼєси, які їм присилають такою книгою. Але будемо працювати над цим.

Назви трьох українських недооцінених драматургів та драматургинь.

У нас немає жодної зірки української драматургії, окрім, можливо, Наталки Ворожбит. А реально крутих драматургів набагато більше. Я легко назву 10. Якщо ти хочеш, щоб я назвав трьох, то нехай це буде Лєна Лягушонкова, Олег Михайлов та Лєна Кудаєва. 

Авторка: Єлизавета Сушко