Ярослава Кравченко про «Дикий театр» в автобіографічній книжці «Театр, ютуб, секс»

Визнавати власну вразливість і говорити правду про себе, свої успіхи й відверті факапи — складно, а подекуди боляче. Але відкрити себе собі ж, не ховаючись за ідеальними образами, врешті дає легкість і внутрішню силу.

У книжці «Театр, ютуб, секс», що незабаром вийде у видавництві Stretovych, продюсерка і театральна менеджерка Ярослава Кравченко відверто пише про дитинство в селі, навчання в спортивному інтернаті й Університеті Карпенка–Карого, про створення власного театру й участь в медійних проєктах «Телебачення Торонто» та «Ебаут». Вона розповідає про шлях до віднайдення власної ідентичності.

Ми ділимося уривком з книжки, в якому Ярослава Кравченко розповідає про створення «Дикого театру».

У часи, коли придумувалась назва театру (я буду відвертою, тоді ми думали про однакове звучання українською і російською), слово «дикий» не мало ніякої конотації. Просто слово. Максимум асоціацій — «дика природа», «Дикий Захід». Воно ідеально відображало і суть, і принципи театру, і «вільні стосунки» серед учасників. Я щороку відслідковую слово року за оксфордським словником. Наприклад, у 2018 році ним було слово «toxic», або токсичний. Ми і досі його використовуємо, щоб дати характеристику неприємній людині, що отруює спілкування. А що означає це слово в 2010? Просто характеристику речовини. Так от, щаслива від такої влучної назви театру, десь у році 2022 я звідусіль почала чути словосполучення «це дико». Вам не треба пояснювати конотацію? В якийсь момент слово, що означало для мене особисто свободу, набуло значення дещо іншого…

Забігаючи трохи наперед, скажу, що неймінг для мене — дуже важливий етап. Неймінг вистави часто визначає її долю (не доведено, але я в це вірю). Я, звісно, сподіваюсь, що ми доживемо до того часу, коли конотація буде іншою, але, задумайтесь, інколи назвати бізнес «Анжела» — не найгірша ідея.

У нас немає постійної акторської трупи й творчої команди. Ми запрошуємо режисерів, художників, авторів, які мають свіжі й потужні ідеї. Байдуже, яка в них освіта. Звісно, інколи я вкладаюся в чиїсь ідеї, і вони не спрацьовують. Тоді доводиться прибрати цю виставу з репертуару й попрощатися із вкладеними коштами, зусиллями й часом. Це нормальна частина робочого процесу: в тебе є етап, коли ти засіюєш поле ідеями, тоді пожинаєш плоди, і щось із цього виявляється неякісним, щось — посереднім, а щось — унікальним. У будь-якому разі, мені здається, що завдяки нашій стратегії давати шанс чомусь новому й експериментальному ми отримуємо більше результату й впливу, ніж якби йшли протоптаними стежками.

Так само ми працюємо з акторами й акторками. На кожну виставу ми відкриваємо кастинг, на якому будь-хто може спробувати свої сили. Пишемо про це в соцмережах. Бували кастинги, коли до нас приходили 150 людей. Це є однією з наших «диких фішок». Люди цінують, що ми стаємо їхньою першою сценою, де вони можуть проявитися, і що ми не вішаємо на них ярлик «без досвіду». У людей, яким дали шанс вийти на сцену чи спробувати себе в новому амплуа, часто формується глибока приязнь і прив’язаність до театру. Тоді вони стають надійними партнерами, більше вкладаються. Після того як Дикий прогримів на все місто своєю «дикою десяткою» здебільшого непрофесійних акторів, до нас на кастинги почали приходити досвідчені актори з державних, академічних театрів з усієї України. В Дикому був ковток свіжого повітря, сценічна свобода, можливість робити щось нестандартне. Те, що актори не можуть дозволити собі на державній сцені.

Дикий відкритими кастингами змінив ситуацію і в державних театрах, що до цього були законсервовані, закриті, а актори там фактично були заручниками. Ми показали, що ролі можна отримувати не за наказом чи симпатією, а саме за талант. Так, у деяких виставах у нас на одній сцені актори з десяти театрів.

Наприклад, у «Кицюні», «Механічному апельсині», «Піні днів».

На початку Дикого на кастингах відбувалось багато дивних історій. Інколи приходили люди з вулиці, бо дуже хотіли себе спробувати, і ми давали їм шанс. Пам’ятаю один кастинг, який тривав 13 годин, ми віддивилися 120 акторів. 

Якось ми робили кастинг на виставу «Асексуали» за п’єсою Максима Курочкіна. Там історія про те, що світ живе без сексу, доторків і любові. Люди народжуються штучним шляхом і не знають, що таке фізичне задоволення. Акторам, крім вивчення тексту, було поставлене завдання зобразити сцену задоволення. Такої у виставі не передбачалось, але такі незвичні завдання завжди показують діапазон і гнучкість артистів. І от заходить у репетиційну актриса, просить хвилинку переодягнутися, заходить за ширму, виходить звідти в комбінезоні і з якимось пультиком в руках. Вона починає читати монолог, ми чуємо звук дзижчання, і десь на хвилині третій всім стає ніяково. Бо ми розуміємо, що в актриси прямо зараз працює вібратор, яким вона керує, і ми спостерігаємо не акторськи виконану «сцену задоволення», а реальний оргазм. Актриса закінчує, каже дякую і йде. Ми кажемо дякую і робимо перерву. Кастинг у виставу вона тоді не пройшла, але запам’яталася на все життя.

Для мене завжди було принциповим те, що Дикий — це про творчість і позицію, не про плітки чи якісь внутрішні розбірки. І найголовніше те, що всім акторам комфортно працювати одне з одним. Вони не конкурують між собою, а задають високу планку, завдяки чому наші глядачі бачать першокласну гру. Адже недосвідчені актори тягнуться до досвідчених, які й собі намагаються по максимуму показувати свої вміння як еліта державного театру. Але для того щоб це працювало, ми завжди дуже ретельно відбираємо акторів і акторок у команду. Якщо вони сфокусовані тільки на своїй грі й на своїх інтересах, ми відмовляємо їм. Бо один мегаталановитий, але егоїстичний актор чи акторка можуть зруйнувати команду. А театр — це командна гра.