Церква св. Теодора Тіронського у Львові. Частина перша

Федорівська церква у Львові.

Недалеко, кількасот кроків у північно-західньому напрямку від центра сучасного Львова, у підніжжа Замкової Гори, серед запущених домів жовківської дільниці, поміж вулицями Полтовною від заходу, Медовою від півночі а Закутною з півдня, припираючи цілим своїм східним боком до військово-тюремних забудувань, простяглася площа св. Теодора, звана також «старотандитною», бо тільки тут можна продати й купити навіть таке, що в звичайному порядку річи здається зужитим і нікому негодящим.

Нинішня площа св. Теодора, це в порівнанні зі своїм первісним призначенням – болюча пародія, нікчемний, з усіх боків обчімханий клаптик землі, яка колись була посвяченою і кромі церкви, що її двигала на собі протягом цілих століть, була призначена на «вічний» спочинок цілих поколінь українського передміщанства.

На одній із старших карт Львова, зладженій в першій половині XVIII віку, бачимо на місці нинішньої Федорівської площі велику, рідко-забудовану «юридику» з правильно-опарканеною церквою, відмежованою від решти передмістя руслом Полтви та її притоками з півночі й сходу. Колиб не шабльон рисівника, ми могли би не тільки перечислити 15 чиншових домиків, збудованих на церковному ґрунті, але війти в ближче знайомство з многоважним для нас поземим пляном самої церкви. На жаль рисівник нашої карти не був надто скрупулятним обсерватором архітектурних форм і хоч до визначніших обектів віднісся ще з певною увагою й повагою (через те велику ціну для кас має на його карті поземий плян св.-юрського монастиря-фортеці) то для підміських церков був у нього в запасі доволі далекий від правди картоґрафічний знак. Анальоґічного з федорівським знаку, в формі дірки від ключа, вжив рисівник для церков – онуфрівської, введенівської, воскресенської, Івано-богословської: індивідуально (й тому правдоподібніше) творить він знаки для церков – свято-юрської, успенської, миколаївської, спаської, богоявленської, чесно-хрестської та благовіщенської.

Наскільки важко відтворити собі характер поземого пляну федорівської церкви, настільки нелегко уявити собі її зовнішний вигляд з цього ґрафічного матеріалу, що в виді кількох «перспектив» і «панорам» зберегло для нас минуле. На одній з них, що повстала в сам момент «ревіндикації» Львова Австрією, зпід руки котрогось з австрійських старшин-інжинірів, – бачимо на відповідному місці, в бік від костела Марії Сніжної, щось як верх деревляноі дзвіниці з характеристичною маківкою на верху, яку можна з певною правдоподібністю приняти за приналежну до федорівської церкви. Але й тут схематична побіжність рисівника не дає нам рішучої певности в нашому припущенні.

В самій землі, на якій до кінця ХVІІІ віку стояла федорівська церква, не збереглося з неї нічого – знесено її разом з її деревляними підвалинами так, що все про її довговічню долю й недолю, як також про передове становище федорівської церкви й брацтва біля неї, зберіглося для нас в одних тільки, та й то фраґментаричних, архиваліях.

Згідно зі старою, львівською традицією, церква св. Теодора Тирона належала до найстарших у Львові. Можливо, що істнувала вже в княжі часи. Псевдо-грамота князя Льва Даниловича, нібито видана для церкви св. Миколи у Львові в 1292 р. згадує про «templum divi Fedorii» двічі. На жаль, нині вже ніхто не сумнівається не то в неавтентичности тієї «грамоти», але й у фікції її потвердження королем Казимиром Ягайловичем у 1448 році. Зродилася вона не скорше, як у перших десятиліттях XVI віку і як свідомий фальсифікат, була предложена королеві Баторієві до затвердження. Всеж таки згадка про нашу церкву в цьому фальсифікаті не позбавлена вартости: на початку XVI віку федорівська церква не то що істнувала, але мала за собою традицію старої. Зіморович, вичислюючи під 1453 р. львівські «ecclesiae Russorum», начислює їх вісім а поміж ними й федорівську. Свою записку звязує він з моментом заняття Царгороду турками, зпід яких влади багато греків збіглося до Львова, побільшуючи число вірних православної церкви у місті й на передмістях. Можливо, що, як натякає Зіморович, з числом вірних зросло й число церков у Львові та до старих, як св.-юрська, онуфрівська, миколаївська та міська – успенська, приєдналися нові чи обновлені, як Теодора, богоявленська, воскресенська та благовіщенська. На жаль, Зіморович, що писав свою «Хроніку» в половині XVII віку, не може послужити для нас безспірним джерелом і ми мусимо поставити його заподання поза скобку документарної історії нашої церкви.

Документарна історія федорівської церкви й брацтва починається щойно з перших років XVI віку, з яких збереглися до нас автентичні акти й документи.

Як всі тогочасні церкви, була вона власністю обслуговуючих її духовників і як така переходила з батька на сина, про що переконує нас завіщання федорівського духовника о. Михайла, списане 20 квітня 1504 р. З 1537 р. зберігся до нас привілей короля Жигмонта, який в 1544 р. затвердив розмежування парохій св. Миколи і Федора, переведене львівським і перемиським владикою. По словам цього акту до федорівської парохії, якої власником був о. Захарія, приділено тих парохіян, що «мешкають по тім боці вулиці, що тягнеться від краківської брами аж до парохії св. Пятниць і церкви руського обичаю Воскресення Божого, що є подалі від мосту і примостя». В грамоті київського митрополита Михайла Рагози, якою останній по тверджує 1547 р. інституцію львівського крилоса, згадується федорівська церква на першому місці, при чому її духовник іменується львівським намісником-деканом. В 1568 р. відбулася на ґрунтах федорівської парохії городська комісія, яка затвердила за церквою спокійне і повне посідання луки Мелеш «під львівським лісом». В 1589 р. затвердив львівський владика Ґедеон Балабан св. федорівське брацтво, яке з того часу виступає на ширшу арену, забираючи голос і співділаючи в усіх справах, що так чи інакше торкалися віри і нації руської.

(Продовження буде.)

Микола ГОЛУБЕЦЬ