Як примиряються суспільства: між прощенням і правдою

Німеччина, Чилі, Іспанія, ПАР… Усім цим націям доводилося долати наслідки болючого розколу. Наскільки їм це вдавалося і не вдавалося…

Рано чи пізно навіть найдовші та найкривавіші конфлікти закінчуються. І тоді вчорашні вороги, які могли жити в одному будинку, мусять учитися співіснувати. Та минуле не зникає: воно лишає травматичні шрами в суспільній пам’яті. Одні країни змогли з ними працювати, інші й досі живуть у прихованій конфронтації.

Звісно, цей досвід був би більше цікавий сучасній Росії, якби там захотіли розібратися зі своїм імперським минулим, зокрема, зі злочинами сталінізму. Втім, спроби зробити це ще в 80-90-ті зазнали провалу: Росія не відчуває потреби лікуватися від наслідків тоталітарної тиранії.

Щодо України, то нам доведеться шукати, передусім, свої рішення: у всіх наведених нижче прикладах йдеться про подолання наслідків внутрішніх конфліктів, а у нас нині основне – жорстока війна з екзистенціальним зовнішнім ворогом. Як нам після неї співіснувати з росіянами? Немає відповіді…

НІМЕЧЧИНА: ЗРАЗКОВА КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ ТА НОВІ ВИКЛИКИ

Німеччина пережила травму нацизму і Голокосту. Після 1945-го постало питання колективної провини і розпочався тривалий, глибокий і дуже болісний процес переосмислення злочинів Третього рейху, який не завершився й досі. Але існує також ще одна глибока історична травма – травма розколу. Після падіння Берлінської стіни та об’єднання ФРН (Західної Німеччини) і НДР (Східної) в 1990 році, у Німеччині постала потреба не лише політичної та економічної єдності, але й культурної, ідентичної – як об’єднати різні погляди про минуле? Як ставитися до Східної Німеччини, соціалізму, ролі правлячої партії? Якою має бути пам’ять про націонал-соціалізм, Голокост, війну, а також і про радянську окупацію, репресії в Східній Німеччині, розділення? На всі ці питання потрібно було давати відповідь. Величезну роль тут відіграли публічні дебати. Успішні проєкти з архівами, музейними виставками комуністичного минулого Східної Німеччини дали змогу людям зі Сходу розповісти про свій досвід, сприяли зменшенню відчуття виключення з історії. Але не тільки це. Застосування юридичних і політичних структур (наприклад, комісії, фонди, бюджети, законодавство) на федеральному й земельному рівні, які підтримують роботу з пам’яттю як щось офіційне, не лише культурне чи громадське, також сприяли «загоєнню» ран травматичного минулого. Взагалі, німецьку роботу з історичним минулим, з суспільною історичною пам’яттю можна вважати зразковою. Але це не означає, що в німців не існує проблем. Наприклад, чимало мешканців східної Німеччини досі відчувають, що їхній досвід недооцінений, а на нещодавніх виборах тільки в східних землях перевагу отримала проросійська «Альтернатива для Німеччини», яка не соромиться неонацизму. На ці процеси впливає політична поляризація, частково через успіхи правих або популістських партій, які вправно експлуатують «Остальгію» – ностальгію за НДР. Крім того, німецький уряд у 2021 році оголосив про плани реформувати «культуру пам’яті», щоб включати до неї колоніальне минуле й історії іммігрантів. І це, в свою чергу, спричинило нові дебати в суспільстві.

ІСПАНІЯ: ВІД «УГОДИ ЗАБУТТЯ» ДО ПОСТУПОВОГО ЗАСУДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОГО РЕЖИМУ

Країна пережила страшну Громадянську війну (1936–1939), а після того – диктатуру Франко (1939–1975). За три роки війни загинуло понад пів мільйона осіб. За час правління диктатора відбувались масові репресії, страти, політичні переслідування. Точна кількість загиблих оцінюється сотнями тисяч; тисячі людей зникли безвісти. Приблизно 450 тисяч змушені були залишити Іспанію. Після смерті Франко в країні було запроваджено «Угоду забуття» (Pacto del Olvido): амністію для обох сторін конфлікту і соціальну домовленість не порушувати тему репресій, щоб уникнути подальшої ескалації, яка б могла призвести до війни, а також для того, щоб забезпечити країні перехід до демократії. Це означало мовчання про постраждалих і замовчування історії. Але згодом дискусії відновилися. Ключовим став 2007 рік, коли був прийнятий Закон про історичну пам’ять – офіційне визнання жертв війни та диктатури, підтримка досліджень, знесення символів режиму. У 2019 році останки Франко були ексгумовані з Меморіалу пам’яті полеглих у громадянській війні неподалік від Мадрида і перепоховані в приватному склепі. Закон демократичної пам’яті, ухвалений соціалістичним урядом Іспанії у 2022 році, що є продовженням закону 2007 року, забороняє будь-яку організацію, яка прославляє або пропагує франкістський режим. Також було посилено правосуддя: розпуск організацій, що прославляють Франко (наприклад, початок закриття фонду Франко); реабілітація жертв, відкриття архівів, ексгумації масових поховань, ДНК-ідентифікацію жертв тощо. Така практика вводить емпатію й колективне усвідомлення травми. Обговорення в громадах – конференції, публічні дискусії, мистецькі ініціативи нагадують суспільству про історію й потребу пам’ятати, але поляризація триває.

ЧИЛІ: МІЖ АМНІСТІЄЮ ТА ПАМ’ЯТТЮ

Режим Августо Піночета правив країною із 1973 по 1990 рік. За фасадом «економічного дива» Чилі ховались (особливо в перші чотири роки хунти) жорстокі вбивства, зникнення людей, катування, позасудові страти. Країна була сповнена безпрецедентним насиллям. І це насилля походило від держави, зокрема від всесильної таємної поліції. Для тисяч чилійців правління Піночета було жахливим досвідом: батьки могли не дочекатися дітей із занять в інституті, діти – батьків з роботи. Викрадених жертв скидали з літаків; у моргах лежали трупи зі зрізаними обличчями і кінчиками пальців – щоб не можна було упізнати жертв. Чи не єдиною організацією, яка не побоялась протистояти головорізам Піночета, була Католицька церква. Архіви «Вікаріату солідарності» – організації за підтримки Католицької церкви, збирали докази репресій і задокументували (попри тиск влади) 47 000 випадків порушень прав людини. Ці архіви стали важливим джерелом для правосуддя й громадської пам’яті після завершення правління Піночета. До речі, в Чилі католицька церква (так само як і інші церкви) фактично одразу стала на бік тих, хто постраждав від репресій. У сусідній Аргентині, де військові теж прийшли до влади і де суспільство також зіштовхнулось із безпрецедентним рівнем насилля, церква дистанціювалася від страждань громадян і підтримувала тісні взаємини з правлячим режимом.

Після відновлення в 1990 році демократії, в країні відбулися вибіркові суди над винними у викраденнях, катуванні та вбивстві людей. В 1998 році було скасовано свято, встановлене на честь військового перевороту в Чилі. Держава повертає контроль над місцями масових поховань жертв, створюючи меморіальні комплекси. Активно діють правозахисні, культурні ініціативи – медіа та художні твори (кіно, книги) говорять про досвід, намагаючись налагодити баланс між амністією та пам’яттю. Задля цього була утворена Комісія зі встановлення правди й примирення. Відбулась освітня реформа – школа залишається майданчиком пам’яті: погляди на історію оновлюються, проте існує напруження у викладанні історії. Для частини чилійців Піночет продовжує залишатись беззаперечним авторитетом, рятівником країни від комунізму, а для інших – убивцею. Одні кажуть: «Забудьмо все», але ті, хто втратив рідних і близьких, хочуть відновлення правди, адже вони теж – члени цього суспільства. Тож політичні суперечки про спадок Піночета тривають.

США: ІСТОРИЧНИЙ МАЯТНИК ГОЙДАЄТЬСЯ

Навіть США мають декілька болючих травматичних точок історичної пам’яті: рабство, громадянська війна, расизм, сегрегація. Хвороблива спадщина расової нерівності й досі актуальна, особливо у світлі руху Black Lives Matter. Існує також напруга довкола символів минулого (монументи, історичні наративи). У 2020 році країною прокотилась хвиля «монументопаду», зокрема повалення пам’ятників батькам-засновникам США – їх називали символами історичного гноблення. Йшлося навіть про демонтаж у Вашингтоні пам’ятників Джорджу Вашингтону, Христофору Колумбу і Ендрю Джексону, а також Меморіалу Джефферсона. Список було опубліковано мером Вашингтона Мюріел Боузер, згідно з рекомендаціями робочої групи по спорудах і пам’ятниках в окрузі Колумбія. Варто зауважити, що подібні питання викликали гарячі загальнонаціональні дебати. Все це винесло на поверхню чимало задавлених проблем: взаємини між іспаномовними та англомовними, між афроамериканцями та білими тощо. Якщо раніше історія існувала лише в книгах і в родинних переказах, то віднедавна вона стала зримою і відчутною. З поверненням до Білого дому Дональда Трампа, який назвав повалення пам’ятників «ганьбою для нашої країни» – маятник національної пам’яті знову гойднувся в інший бік – наприклад, повалений у 2020 році бронзовий монумент генерала конфедерації Альберта Пайка, імовірно, одного з головних засновників расистської організації Ку-клус-клан, відновлюють. Його планують заново встановити вже у жовтні. Підставою є відповідний указ президента США, покликаний «відновити історичну правду».     

МІЖ АМНІСТІЄЮ І АМНЕЗІЄЮ, АБО ЯК ПРАЦЮЄ ПАМ’ЯТЬ

Тож головні механізми опрацювання травми у світі різняться. Це може бути мовчання (замовчування) або амністія – щоб забезпечити мир і перехід до іншої форми правління, зазвичай до демократії (Ліван, Іспанія). У багатьох країнах створювались Комісії правди, які займались збором свідчень і моральною сатисфакцією (ПАР, Чилі, Аргентина). Відбувались суди – часткове або повне правосуддя (Аргентина, Камбоджа, Греція). Меморіали, музеї, мистецтво– працювали з колективною пам’яттю (Чилі, Камбоджа, США). Освіта й нові наративи – зміна підручників, публічних дискурсів (ПАР, Аргентина).

Чимало суспільств спочатку або мовчали, або «закривали» травматичну тему задля стабільності та самозбереження. Як зауважив іспанський письменник Хуан Марсе, який не з чиїхось слів знав, що таке режим Франко, «Забування – це стратегія, яка дозволяє життю продовжуватися, хоча деякі з нас тримають палець на спусковому гачку пам’яті, про всяк випадок»... Але згодом починала лунати (чимраз голосніше) вимога жертв і нових поколінь повернути правду. Спроба нав’язати людям сценарій амнезії ні до чого доброго не призводить. Однак, варто усвідомлювати, що пам’ять часто стає предметом політичних баталій, а не тільки примирення. Цікаво також і те, що вибір моделі історичної пам’яті залежав від політичного компромісу та співвідношення сил після травми: де еліти хотіли «забути» – там була амністія; де суспільство тиснуло – там були комісії й суди.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Андреас Префке, wikipedia. Скульптура «Страждання біля стіни», Берлін-Штегліц, перед церквою Святого Матвія.