Ірена Карпа про нову книжку «Він повертається в неділю», кохання під час війни та пошук себе серед хаосу

У видавництві #книголав виходить новий роман Ірени Карпи «Він повертається в неділю», дія якого розгортається піл час повномасштабної російсько-української війни. 

Книжка зібрала історії архітекторки Віри в Парижі, військового Атрея в зоні бойових дій та школярки Матільди в Бургундії — у ній ідеться про життя головних героїв після подій лютого 2022 року. 

Персонажі книжки мають різні досвіди вторгнення: за кордоном дізнаються про наступ росіян, кидають мирне життя заради захисту країни, вимушено залишають рідний дім задля безпеки чи простежують тінь війни в комусь іншому.

В інтерв’ю для ELLE Ірена Карпа розповідає більше про новий роман. Ця розмова — про кохання під час війни, пошук себе серед хаосу та важливість писати про долі українців на тлі повномасштабного вторгнення. 

У вашій новій книжці головними локаціями є Україна воєнного часу та Франція. Описуючи ці простори, ви спиралися більше на власний досвід чи залучали уяву?

З локаціями в художніх книгах, як правило, найлегше. Якщо ми описуємо сучасний, а не історичний час — навіть сидіти в архіві не доведеться. Звісно ж, усе це списано з мого власного життя: пекарні із запахом свіжого хліба, паризьких дахів, Києва з життям, що вирує, воєнного Харкова. У роман потрапили цілком реальні, знакові локації. Я також репортажистка, тому мені важливо передати дух часу й місця саме в цей історичний період.

Щодо Нормандії, якої дуже багато в книжці у фінальних сценах, то це моє місце сили. Дуже хотілося поділитися ним в усіх деталях, я інколи аж надто захоплювалася, описуючи скелі, океанські хвилі, пустинні пляжі після відпливу. Потім доводилося різати, як по живому, щоб не переборщити.

Архітекторка Віра, атовець Атрей і школярка Матільда — три герої з дуже різними життями. Як виникли ці персонажі? Чи мають вони прототипів у реальному житті?

Матільда — абсолютно вигадана героїня. Вона взагалі з’явилася в мене, коли я сиділа у старій бібліотеці й щось писала. І в неї було стільки енергії! Вона взагалі тут — маленький Трикстер, дівчинка, яка дізнається про свої бажання і не збирається їх лякатися. Коли моя подружка, прочитавши рукопис, переказала сюжет бабусям у санаторії (не питайте), вони аж почали стукати кулаками по столу: «От Матільда! От яка паскуда!» Тому, випереджаючи ваше питання про те, в якому персонажі мене найбільше — хочеться сказати, що в Матільді.

Атрей — дуже збірний персонаж. У мене є близькі люди, які перебувають на фронті з перших днів війни або вже є ветеранами. Історія одного з них настільки вразила мене тим, що людина покинула своє спокійне життя бізнесмена в Нідерландах і зірвалась захищати Україну, що з’явився Атрей. Інколи здається, що ці вигадані персонажі за час написання роману стали мені дуже близькими.

Коли я прощалася з книжкою, то вже дивилася на світ їхніми закоханими очима. Плакала і сміялася разом з ними, будувала плани, жила їхнє життя. 

Ірена Карпа

Віра — архітекторка, це спосіб життя, що мало перетинається з моїм, тому мені довелося провести чимало годин розмов зі знайомими архітекторками. Я навіть їздила в Данію, щоб повивчати основи скандинавського дизайну, порозумітися трохи на концепціях, щоб не бути дилетанткою. Вивчала так само стародавню українську архітектуру разом зі своєю знайомою паризькою архітекторкою українського походження.

Коли працювала із темою постравматичного синдрому у військових, — це вже те, що чекає на нас після війни — консультувалася з психіатром, який працює з військовими. Я взагалі дуже вивірено ставлюся до того, що пишу (щонайменше так мені не прилетить гейт за щось, висмоктане з пальця. Хоча гейт, звісно ж, за щось прилетить, я до цього також готова). Головне, що я знаю для себе, — ця книжка чесна.

Віру як жінку і мати я розумію дуже добре. У мене — діти, а в неї — донька-підлітка. Стосунки з дітьми не завжди прості, стосунки в довготривалих шлюбах також змінюються, шлюби мають здатність помирати або виживати. Для мене важливо, щоб жінка в кінці моєї історії ставала сильнішою і щасливішою. 

Долаючи кризи, ми ростемо. Саме тому ця книжка, історія, сюжетні лінії кожного з персонажів — вони про мрію, що здається спочатку недосяжною. А потім твоє однаково тебе знаходить…

Основний сюжет книжки починається з моменту вторгнення Росії. Чи важко було вам описувати ті реалії, які ми проживаємо щодня? Чи ви описали власний досвід початку повномасштабного вторгнення?

Звісно ж, описувати реалії початку війни — справа важка. Ми всі прожили цей досвід, але кожен по-різному. Мій досвід, як і досвід Віри — це досвід українки, що почувається безсилою за кордоном, коли вдома все горить і розвалюється. Я не хотіла додавати сцени початку війни, де героїня дізнається про все телефоном. А потім чоловік, що став прототипом Атрея, перечитуючи одну з перших чернеток, почав наполягати на цьому. Це важливий історичний момент — можливо, найважчий момент мого свідомого життя, і я в результаті дуже коротко, але віддала його героїні.

Утім, важливий не саме опис подій, а те, як ми в цих подіях змінюємося: що стається з нашими стосунками, чи витримують вони такий тиск. Дуже багато пар, де хтось іноземець, а інший українець, просто не витримали й розпалися. Люди почали відчувати відчуження, зрозуміли, наскільки вони різні. 

Щось схоже коїлося і з тими, хто покинув Україну, вимушеними переселенцями. У книжці є історія Аньки, молодої жінки, що тікає від війни разом із донькою, залишивши чоловіка в Києві. Там окрема драма і своя історія жіночої сили. Переселенки — це часом тригерна тема, але через цю історію, списану з конкретної людини, яка жила в нашому домі вісім місяців на початку війни, я сподіваюся дестигматизувати жінок в очах соціуму.

У тексті наявні запахи — море, полин, розмарин. Чи вважаєте ви, що такі деталі заглиблюють читача в атмосферу того місця й часу?

Запахи, нарівні зі звуками, тактильними відчуттями та смаками, — це найкращий спосіб занурити читача в атмосферу історії. Я цього вчу своїх студентів і, звісно ж, сама використовую це. Як пахне вітрина кондитерської, як пахне берег після відпливу, як пахне волосся людини, яку ти кохаєш, як пахнуть засушені квіти українського степу, прислані в конверті за 3000 кілометрів...

Тема втрати й кохання є наскрізною в цьому романі. А якою для вас є любов під час війни?

Кохання під час війни — різке, у нього дуже мало часу.

Люди сходяться і розходяться значно швидше, ніж робили це в мирний час. Уже немає цієї розкоші, коли можна дуже довго переглядатися і вважати, що ти житимеш вічно. Узагалі всі стосунки під час війни стають чіткішими, стає значно зрозуміліше, хто твій справжній друг, а хто лише носив маску. 

Чому, на вашу думку, важливо також змальовувати долі тих українців, які нині за кордоном, а не лише тих, хто залишився в Україні?

Величезна частина наших співгромадян живе зараз за кордоном. Я перебуваю у Франції з 2015 року, проте живу між Києвом і Парижем. 

Хтось повернеться додому, а хтось уже ні — це нормальний процес міграції під час війни. Здебільшого тікали жінки з дітьми, рятуючи найдорожче. Тепер вони пристосувалися до нової мови та іншого суспільства, а їхні діти ходять до школи за кордоном. 

Я й сама стежила, як розвивалася доля переселенки: чула, як вона плаче ночами, паралельно вивчаючи французьку граматику. А потім я першою аплодувала, коли цю жінку взяли на роботу за фахом — інженеркою! Вона ще була єдиною жінкою в повністю чоловічій компанії! 

Це така історія зростання через кризу: коли людина більше не мусить стояти в чергах за гуманітаркою чи доводити таксисту, що їде в нічну зміну не на роботу повією, а для побудови повноцінного життя, спокійно пояснюючи: я українка, людина з освітою і професійною компетенцією, яка у вас на вагу золота. Я хочу, щоб такі жінки були почуті, щоб про них знали правду. 

У книжці одним з головних мотивів є пошук себе серед хаосу. Чи можна вважати, що він об’єднує всіх українців сьогодні?

Як на мене, українці добре дають собі раду серед хаосу. Часто це хаос цілком особистий: у стосунках із близькими, на роботі, через кризу самоактуалізації чи пошук нових пріоритетів.

Війна — це найбільший хаос. Це непевність, руйнація планів і потреба перебудовувати все в будь-який момент.

Саме тому одна з ліній в цій книжці (та, що з Матільдою) відбувається після війни. Мені так важливо було показати, що мирне життя існує, колись ми там опинимося. Щоправда, і воно не скасовує нових випробувань, до яких ми вже можемо готуватися. Але важливо — майбутнє є. І в цьому майбутньому — життя.

У своїй творчості ви часто іронічні та саркастичні. Чи знайшлося місце гумору в цій історії?

У цій книжці дуже багато іронії, трохи менше неприкритого сарказму, бо коли його забагато, він може ранити. Точно немає пафосу, точно глибокі теми подаються легко, художньо — так, щоб це було доступно і потрапляло саме в те місце, де зараз боляче. Я люблю описувати життя, яким воно є. Гумор — це одна зі стратегій українців при важких обставинах. Це наша суперсила. Не бачу причин не використовувати його в літературі. Всі, хто люблять мої книжки за це, точно не розчаруються.

Чи є для вас ця книжка терапевтичною — саморефлексією про війну?

Ця книга не про війну. Вона про любов всупереч війні. Коли день уже здається ніччю, серед хаосу приходить вона — ця дика любов, що не питає дозволу: знаходить тебе й каже «йти за нею».

Ми зараз не можемо уникати тла війни, яке просочується в нас через безсонні ночі, звістки чи мовчання близьких на фронті, збори на фестивалях, донати. Писати книжку, що існує поза цим контекстом, для мене видається неприродним. Хіба що писала б історичний роман чи щось геть жанрове і розважальне — наприклад, «Як виходити заміж». Може, моя наступна книжка буде якраз такою. Перевести подих після глибокої й емоційно непростої.

Як ви гадаєте, чи може саме ця книжка відгукнутися французькому чи загалом європейському читачеві?

Не знаю. Я писала її для своїх людей. Для тих, кому не байдуже, і тих, хто живе зараз, у цей час. Сама ж історія універсальна — сприймуть її будь-де як історію великої любові. Може, ще щось зрозуміють про Україну.