Цікаві сторінки історії Високого Замку. Частина 3

Першу частину статті Ілька Лемка «Цікаві сторінки історії Високого Замку» можна почитати тут, другу – тут

У середині XIV століття король Казимир III оточив Львів мурами, утім на цьому його місія укріплення міста не завершилася. Найбільш захищене при ньому місце, де існував первісний горішній руський град, цю гору «рідкісної форми у Сарматській землі», як її слушно назвав хроніст Бартоломей Зиморович, Казимир не міг залишити без уваги, бо її вершина являла собою надто важливу з огляду на оборону міста позицію, аби ворог міг над нею вільно домінувати і мати тут під час облоги вигідну стратегічну позицію.

Цей чинник безсумнівно схилив Казимира до того, що він, як пише Зиморович, «не зволікаючи збудував на вершині цій, майже хмар сягаючої гори, довгий замок із каменю, до музичної лютні схожий, перед якого вужче до міста виступав, ширша ж середина містила засклеплені льохи і кімнати, які королям служили за помешкання».

Нова твердиня, окрім положення, нічим до старої не була схожа. На місці колишніх дерев’яних гостроколів, на скелястому ґрунті постали високі симетричні мури, які, утворюючи довгий і вузький прямокутник із вежами на рогах, щільно обійняли навколо вершину гори. Отож замок утворював потужну замкнену будову, на кшталт тогочасних західних замків, з усіма їхніми середньовічними рисами, ще не враховуючи вогнепальної зброї, яка на той час щойно почала застосовуватись.

Коли будову замку розпочали, чи одночасно з містом, чи, що більш правдоподібно, пізніше, близько 1369 року, стверджувати важко, у всякому разі не 1342 року, як подає Бартоломей Зиморович. Стара львівська традиція закінчення будівництва замку пов’язує з подією, яка сталася 1362 року, і яка має багато рис правдивості, хоча б тому, що у ті часи повторювалася в багатьох місцях на європейських землях. Отож, у згаданому році, по роках страшної епідемії, яка знелюднила не лише Польщу, а майже цілу Європу, довготривалі дощі спричинили повний неврожай, а опісля – нове страшне лихо – голод. Рільнича людність гинула тисячами або натовпами збігалася до міст і замків, які мали більші запаси провіанту, і тут за ціною прохарчування жертвувала працю своїх рук.

У цю важку хвилину передбачливий Казимир наказав відкрити для голодних усі шпихліри міст і замків. Взамін тисячі рук кинулися до різного роду робіт. Зводилися будівлі, мури укріплень, копалися рови, насипалися величезні греблі під оком королівських урядників, які роздавали харчі. Те саме відбувалося і у Львові, і таким чином могли швидше, аніж у звичних умовах, звестися мури королівського замку, і взагалі зведення нового міста могло швидше прийти до успіху. Зважаючи на високе розташування і важкий доступ, побудова замку вимагала величезної праці багатьох рук. Доставка, особливо каменю і цегли, являла собою величезні труднощі, але їх було подолано, і воля короля була втілена.

На противагу до Низького Замку, одночасно збудованого для помешкання старост у межах міста, замок на горі від свого високого розташування отримав назву Високого Замку (castrum superius, altum, maius). Відтоді ця назва тісно зростається з топографією старого Львова, а замок, упродовж віків поділяючи долю міста, виконує своє завдання.

А те завдання, яке йому призначив Казимир, було важливе й шляхетне. Цей замок мав бути не лише постійною, здалека помітною твердинею, складом зброї і військових запасів, прихистком королівського гарнізону, в’язницею для злочинців, але також і Капітолійським пагорбом і надійним оборонним форпостом у часі воєнних завірюх.

Природа й майстерність будівничих зробили замок фактично твердинею, яку здобути було неможливо, і, власне, аби на випадок облоги їй не забракло води, Казимир наказав під захистом замкових мурів викопати у скельних шарах глибоку криницю, яка впродовж багатьох років виконувала своє завдання, постачаючи воду до замку відрами за допомогою великого кола.

Фактом, ствердженим хроністами і документами про будівництво Високого Замку Казимиром, відомості обмежуються. Інших подробиць із тих часів не маємо, та й наступні є занадто скупими. Ще є певним, коли Казимир поставив для нагляду за Руссю і Львовом уряд старости (Capitaneus Russiae generalis), який посідав великий обсяг влади адміністративної, судової і військової, відтоді й піклування про Високий Замок, про його утримання і обороноздатність, стало одним із найголовніших обов’язків кожного старости.

Першим відомим королівським старостою був у 1352-1358 роках Абрагам з Баранова, після нього Руссю рядили Оттон з Пільчі і Ян Кміта. По смерті останнього з П’ястів 1370 року, який не мав нащадків, Людовик, король одночасно угорський і польський, постановив поступово прилучити Русь до Угорщини і з цією метою 1372 року віддав її у ленне володіння Володиславові Опольському, князю з династії сілезьких П’ястів, котрий рядив Руссю понад шість років, постійно мешкав у Львові і багато залишив слідів свого піклування про безпеку червоноруської столиці.

1379 року Русь, як угорську провінцію, зайняв король Людовик, а колишній її правитель Володислав Опольський взамін отримав землю Добжинську. Людовик одразу осадив Русь угорським військом і врядування нею доручив угорським старостам. Дев’ять років тривало угорське урядування Руссю, і впродовж усього цього часу Високим Замком володів головний угорський гарнізон, тримаючи в лабетах послуху і вірності людність столиці, яка швидко відчула різницю між Польщею та Угорщиною. Угорські старости, а ними по черзі були: Петер Баль, Дьордь Задор, Емерик Бебек і Іштван Каполья – урядували не лише абияк, але допускали усілякого роду зловживання. На думку Александра Чоловського, «пригнічений край зі сумом звертався до Польщі, очікуючи від неї звільнення – і невдовзі отримав бажане».

1384 року на трон П’ястів сіла донька Людовика десятилітня Ядвіга. Віддавши свою руку великому князеві литовському Ягайлу 1387 року, коли їй, до речі, було лише тринадцять років, вона через нього схилила Литву до християнства, і коли Ягайло поїхав до своєї батьківщини, аби розпочати її навернення, молода королева сама, на чолі польського війська вирушила в інший бік, аби утрачену Русь знову повернути до Польщі.

Похід завершився успіхом. Русь, зберігаючи у пам’яті спокійні часи Казимира III і польського князя Володислава Опольського, прихильно вітала Ядвігу, яка проголосила, що прийшла, аби покласти край угорському безправ’ю. Львів охоче відчинив свої брами молодій королеві, а угорський гарнізон, навіть не пробуючи чинити опору, залишив Високий Замок, і його місце зайняли військові підрозділи Ядвіги, яка на початку березня 1387 року з тріумфом в’їжджала в мури міста.

Не менш радісний прийом відчув і король Ягайло, коли невдовзі після своєї дружини завітав до Львова. Віддячуючи містові, затвердив йому не лише всі попередні привілеї, але й дав письмове запевнення, що відтоді: «Львова і Русі ніколи жодному князеві чи володареві не віддасть, але на вічні часи його з Королівством польським нероздільно з’єднає».

Позаяк в історії нічого «вічного» не буває, цей факт усе ж вирішив долю Львова на наступні 385 років, і місто перебувало у польській владі до 1772 року, коли відбувся перший поділ Польщі. З поверненням під берло Ягайла і Ядвіги на Русь повністю повернувся польський державний устрій. Разом із ним і львівський Високий Замок знову повернувся під владу і опіку старост, призначених королем.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET