Що варто знати про Пеґґі Ґуґґенгайм — артдилерку та одну з найепатажніших жінок XX століття

Деякі люди створені для мистецтва — як, наприклад, богемна американська артдилерка Пеґґі Ґуґґенгайм. Вона не писала картин та не створювала скульптур, проте розвивала культуру, відкривала галереї та допомагала талановитим митцям і мисткиням.

Книжка «Пеґґі» Ребекки Ґодфрі й Леслі Джеймісон, перекладена українською мовою видавництвом #книголав, — це захоплива художня інтерпретація біографії однієї з найепатажніших жінок XX століття, яка мала значний вплив на мистецькі кола Парижу, Нью-Йорку та всього світу. 

Пеґґі була шалено багатою, цілеспрямованою, кмітливою та уїдливою — завдяки таким якостям добре почувалася серед богеми та будувала наполеонівські плани на життя. Ми розповідаємо про неї детальніше. 

Майбутня колекціонерка мистецтва народилася в заможній американсько-єврейській родині Ґуґґенгаймів та отримала в спадок суми, які зараз сягали б понад 30 мільйонів доларів. Витратити гроші вона вирішила по-своєму — вклала їх у розвиток сучасного мистецтва. 

Пеґґі називали ангелом-охоронцем авангардистів і сюрреалістів. Вона відкривала виставки — часто дебютні для творців та творчинь. Серед людей, розвитку яких посприяла Пеґґі, — Жан Кокто, Жан Арп, Генрі Мур, Олександр Колдер, Макс Ернст та Ів Танґі. Вона також утримувала Емму Ґольдман і Джуну Барнс, поки авторки творили, працювали та писали. 

Однак  Пеґґі залишалася білою вороною для сім’ї: не хотіла швидко виходити заміж, займатися «серйозною» роботою, виконувати всі накази та благання матері. Через надмірну опіку ще з раннього дитинства дівчинка прагнула вибратися на свободу. Потім мати докоряла, нібито Пеґґі забагато часу проводить у компанії лесбійок, бунтарок і анархістів. 

Дівчині довелося все життя просидіти в клітці родини, Нью-Йорка, сімейних очікувань і гіперконтролю. Через мистецтво вона могла вивільнитися, відчути, як це — коли можна все. Тому Пеґґі так любила хаос, безлад, абсурд сюрреалізму. Мистецький напрям допомагав їй провалюватися всередину себе — інколи навіть здавалося, що картини знають про неї більше, ніж вона. Пеґґі завжди шукала нове: пригоди, відчуття та свободу. 

Обранці колекціонерки отримували гарантований квиток до мистецької еліти. Зазвичай вона підтримувала своїх людей: друзів, коханців і тих, з ким проводила час у богемних колах. 

Найбільше пощастило Лоуренсу Вейлу — першому чоловікові Пеґґі. Він був бідним, проте надзвичайно амбітним, харизматичним й авантюрним письменником і художником. Лоуренс зачарував Пеґґі, проте згодом перетворився на деспота. Попри аб’юзивні стосунки, артдилерка опікувалася сімейними витратами, надавала чоловікові простір для творчості та надсилала йому гроші навіть після розлучення. 

Згодом Пеґґі мала взаємини з Максом Ернстом і Семюелем Бекетом (майбутнім лавреатом Нобелівської премії).

Завдяки зв’язкам з колекціонеркою митці та мисткині здобували визнання. Пеґґі диктувала правила та запити на ринку — не кожен наважувався оскаржувати її погляди та ідеї. Вона також рятувала мистецтво — під час Другої світової війни вивозила художні твори до США та допомагала друзям. 

Пеґґі відрізнялася і від своєї родини, і від паризької богеми. Її дядька, Соломона Ґуґґенгайма, знають завдяки багатству, вкладенням та продуманим інвестиціям і бізнесам, а Пеґґі — завдяки впливу на мистецтво. 

«Я не хотіла, щоб люди чули ім’я Ґуґґенгайм і думали про Соломона з його колекцією старих майстрів на Парк-авеню, або про Саймона в його кабінеті сенатора, що стоїть поруч із президентом, — зазначала Пеґґі. — Можливо, вони подумають про мене, майже молоду жінку в суцільно темній сукні, що тримає руки на скульптурі, яка не має ні крил, ні пір’я, але якимось чином схожа на птаха в польоті».