Як мистецтво відновлює: доказова арттерапія в Україні

Співи можуть допомогти людям з проблемами дихання, танці — поліпшувати симптоми хвороби Паркінсона, а спеціальні тури музеями покращувати пам’ять людей з деменцією. Це лише частина науково обґрунтованих висновків, зроблених на основі щорічних досліджень Всесвітньої організації охорони здоров’я. Відтак, терапія мистецтвом є доказовою та за оцінками фахівців позитивно впливає на соціалізацію, стійкість та благополуччя людини. 

Ці практики не перший рік використовують та імплементують також в Україні. Особливо цінними вони стали під час війни. Інституалізацією арттерапії та відновленням психоемоційного стану українців на базі сучасних академічних методологій займається, зокрема, проєкт ART THERAPY FORCE. Його ініціаторка та генеральна директорка Вероніка Склярова до війни була керівницею одного з найбільших міжнародних фестивалів Харкова Parade-fest, у її портфоліо як культурної менеджерки чимало мистецьких проєктів. Та з початком повномасштабного вторгнення Росії свій досвід вона адаптувала до нових потреб у суспільстві.

Що для вас означає «доказовість» в арттерапії та чому це важливо?

Всесвітня організація здоров`я давно визнає арттерапію доказовою та постійно займається підтвердженням своєї оцінки. У них на сайті є цілий розділ Arts and health («Мистецтво та здоров`я» з англійської. — Прим. Ред.), який налічує 600 сторінок на тему доказовості. 

В Україні ситуація інакша, тут сектор арттерапії дуже депрофесіоналізований. Люди без медичної освіти беруть співочу чашу та видають себе за звукотерапевтів. Через це в інших з`являються думки про те, що арттерапія недоказова. Втім, скоро має бути прийнятий закон, завдяки якому будь-якою терапією займатимуться люди виключно з медичною освітою. Хтось може вважати це надмірною державною регульованістю, для мене — це гарантія запобіганню шкідництва або принаймні крок до цього. Адже шаманізм є інтуїтивною практикою, яка може ретравматизувати людину. 

Арттерапія — це в першу чергу біопсихосоціальна модель впливу на психоемоційний стан та здоров`я. Доказовість — прозора чітка структура евалюації оцінки цієї діяльності. Наприклад, один з наших проєктів — мистецько-рекреаційні табори в Карпатах для дітей та підлітків з найбільш уражених війною областей України. У нас є кілька ступенів евалюації. Перед табором ми робимо перше велике анкетування батьків та окремо дітей для перевірки їхнього психічного добробуту, англійською це називається well-being. Друге, коли табір уже розпочався, і третє у самому кінці їхнього перебування. 

За три тижні після табору ми ще раз працюємо з батьками, щоб через подібні опитувальники отримати відповідь, чи змінилась соціальна поведінка дітей, їхні когнітивні функції, тривожність, сон, апетит тощо. Анкетування проводять фахові психологи та психотерапевти, які потім підбивають підсумки. 

У нас є методологія роботи в таборах. Ми розуміємо, як регулюється дихання та серцебиття через пісні, музику або тілесно-орієнтовні сесії, що працює на підтримку соціалізації дітей чи стабілізації їхнього психоемоційного стану. Тобто ця робота не інтуїтивна, а здійснюється з огляду на біологічні маркери.

Чим відрізняються підходи в роботі з підлітками та з ветеранами, коли ми говоримо про арттерапію?

З підлітками ми перебуваємо разом 24/7. Ми плануємо весь їхній розпорядок дня, розуміючи, якими можуть бути прогулянки, розвантаження, скільки потрібно часу для себе. Це комплексний підхід. Заняття з військовими вбудовані в розпорядок дня, який вони мають в лікарні. Тобто це групові заняття, годину або дві на тиждень. 

У першу чергу дуже важливо зустріти підлітка або військового на рівні їхнього психоемоційного стану: самотнього або відчуженого, радісного або розчарованого, та перевести потім через різні практики у більш стабільний стан. Наприклад, з військовими можна працювати завдяки медіуму документального кіно, коли через мистецтво їхній досвід повертає їм суб’єктність та самоповагу. Тобто на біологічному рівні арттерапія для підлітків та військових має ті самі механізми, а методологічно результат може бути досягнутий трішки інакше.

Як військові та ветерани ставляться до терапії мистецтвом, коли тільки починають нею займатися? Чи вважають це серйозною практикою?  

Коли ми починали працювати з Unbroken Center (Національний реабілітаційний центр. — Прим. Ред.), то дійсно існувала неоголошена самозаборона на радість, як прояв моральної травми. Навіть ті військові, які втратили кінцівки, складно проживали травму через те, що знаходяться не на фронті і після реабілітації хочуть туди повертатися. Це природно, оскільки стан сфокусованої присутності на фронті приглушує когнітивні процеси й тривожність, які сильніше проявляються в тилу. 

З цим тяжко працювати, зокрема, через стигму радянського часу, коли мистецтво могло бути лише розважальним. Цей контекст непростий, але його можна подолати. Впливає серйозність ставлення до арттерапії лікарів. Також чудово працює, коли військовий військовому пояснює, наскільки це важливо. Ну і третє, якщо є вибір і людина може обирати — піти працювати зі своєю агресією на музику чи барабани, або працювати з когнітивними функціями і сенсорною системою на ткацтво. 

Я бачила військових, які ставились з пересторогою до ткацтва, а вже за три місяці з рюкзаками самостійно відправлялись зранку на заняття, тому що їм це подобається. Люди різні, одному музика не зайде, але сподобається створення відеоігор. Головне — стан безпеки творення і креативного потоку. 

Дуже серйозний та науковий підхід до арттерапії має керівник напрямку психологічної та психосоціальної реабілітації Unbroken Center Олег Березюк. Наприклад, нейрофідбек (Метод тренування мозку на принципах біологічного зворотного зв`язку. — Прим. Ред.) дозволяє порівняти мозкові імпульси людини до та після арттерапії й побачити різницю. Видно, як працює кора мозку, різні його відділи та частини. 

Чи могли б ви навести кілька прикладів, як змінюється життя людини після арттерапії.  

Найсерйозніші досвіди, що справили на мене враження, стосуються військових. Особливо, які пройшли полон. Багато з них внаслідок отриманих травм припиняють розмовляти. Наприклад, в Unbroken Center був військовий, який у межах співпраці центру з Львівською Національною Академією Мистецтв відвідував там майстерню з малювання. Він взагалі не розмовляв, приїжджав на заняття і зранку до вечора малював безкінечні кола. Поступово почав говорити з викладачем про якісь побутові речі. Одночасно з цим його роботи ставали більш фігуративними. Він почав малювати людей, з постави видно, що це люди, які перемогли. Такі історії, звісно, вражають.

Я розумію, що доказовість арттерапії може бути недоступною широкому загалу. Втім, для нас це дуже очевидно. Наприклад, коли працюємо з дітьми на діалізі нирок або з тими, хто лікується після отриманих мінно-вибухових травм та опіків. За три місяці вони починають вперше посміхатись, а їхні м’язи розслаблятися. Будь-яке мистецьке заняття може мати терапевтичний ефект, але це не означає, що всі мистецькі заняття є терапією. 

Чи має арттерапія довготривалий ефект? 

Звичайно, цей ефект довготривалий. Мозок відновлює свою роботу та відчуття безпеки. Це дуже помітно, коли ми працюємо з дітьми. За останні два роки в родинах зріс рівень насилля. Батьки стали більш нервові та психоемоційно виснажені. Ми знаємо, що діти та підлітки повернуться додому у ту ж атмосферу та контекст. Але практики самодопомоги та емоційного відновлення допомагають їм. Хоча невідомо, яким буде їхнє життя після нашого табору. Наприклад, ми працювали з дітьми та підлітками, вони повернулися до батьків в Херсон, а потім підірвали Каховську ГЕС. У таких випадках ми можемо запропонувати індивідуальну психологічну підтримку від наших фахівців.

Дорослі, якщо вони свідомі, вже розуміють, як працювати зі своїм станом. Спокій можна повертати через дихальні практики або малювання. Але треба розуміти, що арттерапія — це не пігулка та не медичне втручання. Травми після полону не можуть бути повністю вилікуваними. Рівень посттравматичного стресового розладу, який зараз дуже часто зустрічається в українців, також залишається на все життя. Це як зуб запломбувати, він ніколи не стане вже повністю здоровим та протягом життя може давати про себе знати. Ми можемо лише підтримувати свій психоемоційний стан різними практиками. 

Розкажіть про співпрацю Art Therapy Force з британським композитором та арттерапевтом Найджелом Осборном, який часто приїжджає в Україну. Він спеціалізується на використанні музики та мистецтва для підтримки дітей, травмованих внаслідок військових конфліктів.

Фахівців рівня Найджела одиниці в Україні. Він має досвід роботи в Палестині, Боснії і Герцеґовині, Курдистані. Він не тільки знає, як арттерапія працює на біологічному рівні, а й використовує локальний контекст. Найджел намагається вчити українські пісні та працювати через український фольклор. Раз на два-три місяці наша команда допомагає організувати його приїзди. Наприклад, він працює як музикотерапевт з Харківським національним університетом мистецтв імені І. П. Котляревського, з Unbroken Center та Superhumans (Центр протезування та реабілітації. — Прим. Ред.). У Харківській дитячій лікарні № 16 у нас є група дітей в онкологічному відділенні, з якими ми працюємо. Також проводимо академічні, позаакадемічні освітні курси для людей, які би хотіли надихнутись та отримати методологічні знання з досвіду Найджела.

Чи є щось унікальне українське, що інші міжнародні фахівці можуть почерпнути у нас?

Український контекст та арттерапія дуже відрізняються від європейського, американського чи британського досвіду. Там зазвичай працюють на індивідуальних заняттях, а в Україні — це групові зустрічі. Українська нрезильєнтність часто вкорінена та базується на українському фольклорі. Народні пісні, танці, ремесла, такі як кераміка, вишивка, вибійка — дуже міцний фундамент, що дає нам багато сил та з яким працюють наші фахівці.

В Україні арттерапія з’явилась не вчора і не після повномасштабного вторгнення. Були експерти, які займалися нею раніше. Серед них хореограф та арттерапевт Віктор Рубан, Всеукраїнська арттерапевтична асоціація, плейбек театри, драмо-терапевтичні курси. Коли до нас приїжджають фахівці з-за кордону, вони можуть диктувати свою методологію роботи, але будують роботу з повагою до нашого досвіду та враховуючи локальний контекст. 

Вам вдалося створили мережу міжнародних партнерств. Який підхід допомагає вам будувати ці відносини довгостроково й результативно?

З усіма партнерами у нас спільні цінності. Є організації, які кажуть «ми привеземо вам  міжнародний досвід» або «американці проведуть майстер-класи в школі». Це дійсно дуже важливо, але тільки ті американські майстер-класи мають вагу, які вкорінені в локальний контекст, створені й адаптовані до українських методологій. Ми намагаємось працювати лише з тими організаціями, яким ціннісно по дорозі з нами, а також які визнають колоніальне підґрунтя цієї війни. Ми не хочемо бути витіснені іншими досвідами, ми хочемо працювати разом на рівні. 

Яким ви бачите майбутнє арттерапії в Україні після закінчення війни?

Мені здається, що після війни арттерапія та митці в широкому сенсі будуть в авангарді відновлення. Групова робота, відчуття громади й спільності через мистецькі практики — те, що може і буде допомагати з нашими фрагментованими досвідами, з роз’єднаністю та дисоціацією як індивідуальною, так і груповою. 

Дуже сподіваюся, що наша з колегами робота із запровадження практик art and health буде побачена й визнана в стратегії Міністерства культури та стратегічних комунікацій, Міністерства охорони здоров`я та Мінсоцполітики, а також що на рівні законодавчої бази та профільних комітетів ми зможемо запровадити art and health інтервенції, починаючи ще з дитячого садочка. 

Яку добру практику або принцип роботи з власного досвіду ви могли б рекомендувати іншим громадським організаціям в Україні?

Мені здається, що це прозорий та комфортний зворотній зв’язок. Дуже часто громадські організації працюють на засадах благодійності. Ми ділимося ресурсом, гуманітарною допомогою, що сприймається як подарунок та не передбачає збір фідбеку. Так працюють не лише громадські організації, а й наші міністерства. Але так не має бути. Ми маємо працювати як бізнес, коли є простір зворотного зв`язку, який стає точкою зросту. Якщо ви надаєте лікарням генератори, то маєте зібрати фідбек: чи це той тип, який був потрібен, чи вдалося його встановити, як він працює. 

Наприклад, одна організація подарувала нове критично необхідне обладнання ЕЕГ для дитячої лікарні. Але там його не можуть використовувати, тому що після ремонту заземлення та інші технічні умови не відповідають вимогам. Виробник обладнання не в Україні, а технічний представник просто не в змозі вирішити ці питання щодо обладнання.

Дуже часто гуманітарна допомога сліпа. Тому моя порада сісти і подумати з командою, як ви можете зібрати чесний, не комплементарний фідбек від цільової аудиторії та партнерів, що вкаже на проблеми та допоможе потім їх вирішити.