Як це — прокинутися від вибухів на початку повномасштабної війни: Ірина Нірша та Роман Луцький про роль закоханої пари в драмі «Медовий місяць»

В українських кінотеатрах триває прокат фільму Жанни Озірної «Медовий місяць». 

Це історія про Тараса та Олю — пару, яка 24 лютого 2022 року прокидається від вибухів за вікном. Головні герої опиняються в окупації — поки вони залишаються у квартирі, стрічка досліджує їхні стосунки, страхи та шлях до справжнього розуміння одне одного. 

«Медовий місяць» мав прем’єру торік в межах Венеційського кінофестивалю. Нещодавно фільм відзначили призом Альберта Відершпіля на міжнародному кінофестивалі в Гамбурзі, також його творців нагородили Державною премією України імені Олександра Довженка.

Ми поговорили з Іриною Ніршею та Романом Луцьким — акторами, які зіграли Олю й Тараса у стрічці. Вони розповіли про своїх героїв, важливість показувати різні досвіди війни та реакцію іноземної авдиторії на «Медовий місяць». 

​​У фільмі розгортається історія однієї родини в окупації. Яким був ваш досвід перших днів повномасштабної війни — чи відрізнявся він від того, що ми бачимо в стрічці?

Роман: Кожен українець 24 лютого сконцентрувався на найважливіших для себе людях і справах. Це був ранок, який чітко відділив важливе від неважливого. 

А емоційно всі, напевно, проживали щось у діапазоні від апатії до тотальної внутрішньої мобілізації. У мене було щось на кшталт останнього.

Ірина: Увечері 23 лютого я була на стрижці й раптом відчула сильну тривожність —  попросила майстра не завершувати її, викликала таксі, повернулася додому, зібрала тривожний рюкзак та поїхала до близьких друзів, щоб провести час з ними. Знайомі закордонні журналісти попередили нас про велику ймовірність початку повномасштабної війни саме вночі.  

Це був період, коли я та режисер Максим Наконечний завершили виробництво його фільму «Бачення метелика» про російсько-українську війну. Ми сильно занурилися в цю тему, також разом пройшли Революцію Гідності, провели багато морозних ночей на Майдані. У ніч на 24 лютого ми лежали в ліжку, не могли заснути й говорили про Україну, державу й наші долі. О 4:30 почули перші ракети та вибухи в Києві — це було дуже страшно. Ми зачинилися у ванній: Макс почав курити цигарки одна за одною, а я сварилась, бо не було чим дихати. Потім зателефонувала братові, мамі в Одесу: вона не вірила, що почалась війна, я її переконувала йти в укриття. 

Потім ми спустилися в станцію метро «Лук`янівська». Пам’ятаю купу людей, їхніх тварин, спальники на цементній підлозі, шепіт, хаос — відчувалося, що наші життя назавжди змінилися. 

Кінокоманда, в якій я працювала, вирішила залишитися в місті та знімати те, що відбувається. Так ми й стежили за Києвом, що спустошувався, чергами в аптеках та магазинах, блокпостами на дорогах, людьми, які щось робили, везли, відправляли, носили, а також збирали гроші на амуніцію військовим та гуманітарку. 

Ірина Нірша

Пам’ятаю безперервні обстріли, вибухи, ночі в коридорі. Від страху, що ми опинимось в окупації, я якось заклякла. Я працювала над фільмом про російський полон, тому дуже добре розуміла, що може статися в такій ситуації. Раптом мені запропонували допомагати з логістикою професійним військовим, які боронили Київ. Я переїхала на їхню базу і працювала стільки, що не було часу читати новини — це допомогло мені мобілізуватися. Я відчула, що поряд з цими людьми нарешті корисна. Також я зрозуміла наскільки ми як цивільні люди нехтували підготовкою до бойових дій, поки мали час.

Загалом цей досвід мене змінив, я побачила справжню людську гідність, мужність, дію, боротьбу. 

На тлі інших способів висвітлення війни і реакції людей на неї фільм може здатися досить спокійним, навіть повільним. Як ви думаєте, чому важлива присутність і такого формату для зображення подій війни? 

Ірина: Реальне життя — це не сенсація чи постійні яскраві емоції. Навіть під час катастрофи чи війни є рутина та повільний темп. 

Люди також не ілюструють все на обличчі — наприклад, думають про щось одне, проте своїм виглядом та діями висловлюють зовсім інше. 

Поки що українські актори в фільмах часто ілюструють усе обличчям, тому їхня гра стає пласкою. Як на мене, це через брак кіноосвіти. Натомість  театральні методи в кіно не працюють — часом навіть бувають шкідливими.

Моє головне завдання в «Медовому місяці» — показати портрет реальної, об’ємної людини, не намагатися сподобатись глядачеві й не бути «м`якою, солодкою булочкою». У цьому фільмі в мене не ідеальна дикція, синці під очима, нуль тонального крему, джинси з висячими колінками й страшний сірий розтягнутий светр. Проте це подих реальності, а не штучності. 

Думаю, під час війни нам важливо залишатися людьми й бути емпатійними, не порівнювати досвіди й біль, а приймати одне одного, шукати точки дотику. Можливо, «Медовий місяць» у цьому допоможе. 

Роман: Для авдиторії, яка не стикалася з війною, важливо показати саме один із можливих станів людей та їхню взаємодію. 

Те, що відбувається ззовні, завжди було в новинах і знімалося у фільмах. А персональні історії внутрішньої боротьби — це те, що цікавить не менше. Тому такі фільми потрібні.

Роман Луцький

Як ви б описали героїв, яких граєте у фільмі? 

Роман: Вони — живі люди. Можливо, не завжди діють логічно. Проте в таких умовах це цілком природно.

Ірина: Я хвилювалася, що людям буде нудно дивитися на моє обличчя в замкненій квартирі впродовж 80 хвилин. 

Це був певний виклик, бо я знала, що у фільмі немає за що сховатись. Якщо в моєму внутрішньому світі є цікавий глибокий рух, то людям буде цікаво дивитися і слухати, як я шепочу, повзаючи по квартирі. Та якщо ні — це буде провал. 

У героїні Олі багато всього від мене: я розказувала сцени зі свого життя, які можна було використати для сценарію, імпровізувала, навіть вмовила Жанну взяти равликів, а не рибок. Зрештою, я навіть запропонувала ім’я для персонажки. 

Я також мисткиня —  мені зрозумілі її мотивації, амбіції та переживання. Певний час для мене, окрім мистецтва, взагалі нічого не існувало: я займалась лабораторним авангардним театром за кордоном, тому люди не з мистецької бульбашки здавались мені абсолютно нецікавими. Зараз я вважаю, що це ескапізм, та не сприймаю митців, які не цікавляться життям довкола себе і не готові стикатися з реальністю. Вони часто відчувають, що обрані та особливі, та й ставляться якось зверхньо до життя. Тепер це викликає в мене тільки посмішку.

Як і моїй героїні, значення мистецтва під час війни зовсім неочевидне для мене. Я шукаю відповідь на це питання. 

А як би ви описали героїв одне одного? Як ви їх сприймали впродовж усього процесу роботи над фільмом?

Ірина: Тарас — інтелектуал. Він також є фахівцем з психотерапії та вміє емпатувати людям, проте має проблеми зі щирим проявом власних емоцій, трохи ховається за словами. Мені здається, для Олі він є партнером, який може організувати її хаос, дати спокій і простір, зрозуміти її амбіції. 

Їм цікаво щонайперше на інтелектуальну рівні: поговорити про філософію, історію та книжки. У їхній парі є повага та щира зацікавленість інтелектом одне одного.

Роман: Оля і Тарас таки залишилися зрілими людьми в обставинах війни, бо змогли зберегти одне одного.

У фільмі ваші герої показують гарний, збалансований звʼязок одне з одним, попри якісь невеликі конфлікти. Як вам вдалося вибудувати це на знімальному майданчику?

Роман: Підготовка ще до початку знімального періоду була критично важливою. Ми входили в цей процес свідомо. 

Саме впевненість та «ґрунт під ногами» допомагали  в пошуках та аналізі і в період знімань. Ми були командою. Хоча й сперечалися, адже робота над фільмом — це живий процес. Гірше — якби цього не було.

Ірина: По-перше, ми професійні актори, тому змогли зібратись і грати те, що треба. Треба любов, то граємо любов і шукаємо, за що можемо полюбити партнера — навіть якщо складно. 

На етапі кастингу ми ще не мали сценарію, тільки імпровізували. Потім режисерка звернулася до нас із вправою: написати 20 пунктів, за що наші герої люблять одне одного. Я все зробила, прийшла на репетицію, а Роман попросив, щоб я також написала 20 пунктів, чому його герой любить героїню. Я спочатку навіть образилася, проте написала й це. Мені було важливо зробити добрий фільм. 

По-друге, я та Рома — дуже різні, з різних бульбашок та менталітетів. Ми доволі довго шукали спосіб, як зійтися психологічно й грати пару. Наприклад, я люблю, коли в гримерці тихо, коли я можу побути наодинці, сконцентруватися на тому, що робитиму на майданчику, помедитувати. Натомість Рома енергійний, галасливий, любить жартувати, провокувати. Ми запекло сперечались про фільм на репетиціях. 

У Роми був день народження під час репетицій — і після цих сварок ми дуже мило його відзначили. Поза роботою між нами проблем не було. Проте в професійному контексті ніхто нікому не збирався поступатися енергетично. Думаю, так навіть було краще для стрічки, бо ми тримали одне одного в тонусі. 

На прикладі фільму та історії цієї пари які уроки ви засвоїли про те, як зберегти стосунки в такі критичні періоди?

Ірина: Потрібно комунікувати одне з одним, навіть якщо всередині — безпомічність та безодня. Іноді можна нічого не говорити, а просто побути з людиною, обійняти.

Ти відповідаєш за життя людей, які перебувають поряд та люблять тебе. Тому про них теж потрібно думати, коли ухвалюєш рішення на тлі загрози. Бо людське життя важливіше, ніж матеріальний світ.

Роман: Кожен з нас, українців, вже стільки всього засвоїв під час повномасштабного вторгнення, що хочеться тільки сказати: потрібно мати багато витримки! 

Поки ви готувалися до фільму, працювали над ним — чи дізналися щось нове про досвіди людей під час війни? Що для вас, можливо, було відкриттям?

Роман: Не тільки під час підготовки, а й загалом після повномасштабного вторгнення — у стресових ситуаціях люди можуть проявитись неочікувано. Сильні — раптово знесилюються, і навпаки. У цьому контексті згадався щоденник Володимира Вакуленка «Я перетворююсь…».

Ірина: Наш фільм  — це художня вигадка, заснована на реальних подіях. Я можу говорити тільки про свою роботу — чому вважаю, що мала право грати цю тему, і що хотіла висловити та які емоції викликати в глядача. 

Розповім про невелике дослідження, яке стало основою в моїй підготовці до ролі. Одразу після деокупації Київської області я поїхала в Бучу, Ірпінь, Бородянку, бо знала, що мушу все побачити на власні очі, поспілкуватися з людьми, скласти власний архів. Я розуміла, що в майбутньому, можливо, гратиму у фільмах про ці події, тому мені не хотілося втілювати на екрані образи зі своєї уяви. Потрібно було стикнутися з реальністю, щоб мати право потім про неї говорити. 

Я бачила виламані двері, розкрадені квартири, розстріляні автівки, спалені хати, братські могили, закатованих людей та вантажівки з тілами, які кожні пів години приїздили на кладовище. Спілкувалася з хлопцем, який розвантажував тіла і говорив дуже тихо зі скляним поглядом, матір’ю в розпачі, яка шукала тіло сина в чорних пакетах, жінкою, яка чула декілька днів крики своєї доньки в заваленому підвалі й нічого не могла зробити, бо росіяни не пускали розбирати завали житлового дому від вибуху авіабомби.

Усюди були панельні будинки з дірками від бомб, спалені танки та люди — навіть не знаю, як це пояснити — як налякані, беззахисні діти. Щось подібне я пережила тільки один раз в житті — коли приїхала в яскравому костюмі в дитбудинок з розважальною програмою. Діти бігали навколо й дивилися на мене величезними сумними очима — тільки хотіли обійматися і називати мене мамою. 

Після цих поїздок на деокуповані території я сильно захворіла, лежала з температурою 40, в мене було відчуття, що від болю цих людей горить тіло. У «Медовому місяці» я намагалася зіграти очі з розширеними зіницями. 

Якою була премʼєра фільму за кордоном та в Україні? Що ви найбільше запамʼятали з цих подій?

Ірина: Уперше я побачила фільм у Венеції з повним залом іноземців і проплакала весь хронометраж. У залі була напружена тиша, потім довгі оплески, але мені здавалось, що я не зможу вийти на сцену у вечірній сукні на підборах та з яскравим макіяжем, щоб розказувати європейцям в дорогих костюмах про окупацію та війну. Мені хотілося вибігти звідти, бо це відчувалося, як абсурд. 

З тремтячим голосом я провела Q&A, але всередині відчувала спустошення. Мені казали гарні речі після показу — одна українка з залу подарувала мені своє намисто з венеційського скла і дуже дякувала. Але європейці стримані — це не їхня реальність, вони просто подивились фільм. 

Показ вдома був зовсім інший, люди реагували на гумор у фільмі та всі тонкі моменти. Удома було тепло.

Як ви вважаєте, цей фільм більше призначений для іноземної чи української авдиторії? Чим може відрізнятися їхня реакція?

Ірина: Я думаю, що він виконує функції експорту та імпорту водночас, просто авдиторії дуже різні. Цей фільм про нас — він зрозумілий українцям та працює з рефлексією. 

Для іноземців це швидше про здивування що в Україні є такі ж люди, як вони — зокрема, інтелектуали та митці. Вони ж не знають, хто ми, хіба що мають до нас якусь зацікавленість. 

Роман: Він для всіх. Для іноземної — щоб було розуміння, що війна не тільки про бойові дії. Вона багатошарова. 

Фільм надзвичайно потрібний західній авдиторії, щоб Україна асоціювалася першочергово з людьми — з такими ж потребами й бажаннями. Ми повинні працювати з їхньою емпатією, а вони  — розуміти, що Україна про людей і їхні долі.

Для нас це хороше нагадування першого шоку повномасштабного вторгнення  — коли суспільство згрупувалось. Як у «Енеїді» Івана Котляревського — коли навіть з кісточок слив робили кулі. 

Наприкінці фільму пара виходить з квартири. Як ви думаєте, як склалася їхня доля?

Ірина: Звісно, я сподіваюся, що вони змогли вийти з окупації. Оля живе в Києві, народила від Тараса дитину, має мистецьку практику, але, можливо, використовує також інший медіум. А Тарас пішов воювати — імовірно, став військовим психологом. Думаю, вони щасливі одне з одним.

Роман: Думаю, вони зробили правильно, коли насмілилися ризикнути.