Церква св. Теодора Тіронського у Львові. Частина друга

Федорівська церква у Львові.

Характеристичне, що коли міське успенське брацтво користуючись правами Ставропіґії вело завзяту боротьбу в обороні тих прав, чим в першій мірі протиставилося львівському владиці, то всі передміські брацтва станули в обороні владики проти Ставропіґії. Не виломилося з цеї лінії і федорівське брацтво, за що дня 20 червня 1590 р. діждалося клятви, кинутої митрополитом Михайлом на своїх найвизначніших братчиків – Семена Корупку, Марка Мисоловича, Семена Гарбара та Костя Костинича.

Як тільки прийшло до сякої-такої злагоди поміж владикою Балабаном і Ставропіґією, клятву знято а викляті передміські братчики стали найревнішими поборниками справи, яку тодіж таки видвигнено в обороні загрожених і насилуваних прав української церкви і національности у Львові. З братських документів довідуємося, що вже 1594 р. тойже сам пан Семен Корупка з Тимотеем Зарудським принесли до Ставропіґії від федорівського брацтва 20 золотих, а пять літ згодом тіж самі з паном Рачинським явилися на ґреміяльному зборі брацтв на якому «от всего брацтва под сумлінням своїм декляровали стояти един при єдном до сконченія справи». І тут ми можемо подивляти і будуватися зразками патріотизму та жертвенности, які доконували і доконали чуда, бо серед найстрашніших умов, під найзавзятішим напором узброеної в усі права державної нації, не дали стерти старої, української патини з княжого Львова і його передмість. Правда, тодішні «власти» мали одну ахіллеву пяту: вразливість на монетні вальори. І тому то ледви не вся енерґія наших прадідів концентрувалася на… монеті.

Силою морального наказу оподаткував себе цілий український Львів а з ним і федорівське брацтво. Федорівські сафяники, слюсарі, кравці, стрільники, гарбарі, кушнірі, теслі, войлочники та лучники, що мешкали у власних домах, зложили 149 золотих, при чому деякі складали по 15 а навіть 20 золотих, а убогі комірники зложили до двох сотень, при чому давав хто скільки мав, звичайно – більше ніж міг!

Правда, федорівська братія, помимо своїх високих моральних прикмет, великих громадянських амбіцій, а може якраз через них, як кожна людська громада не обувалася без хвилевих непорозумінь і «посварів», які одначе не зрушували основ гуртової дисципліни. Такий несимпатичний «посвар» занотували братські акти під датою 25 листопада 1605. Тоді посварилися по між собою пан Тимко Зарудський, федорівський братчик з паном Іваном Костуриком, миколаївським… «Єден єдному злиі слова задаючи неучтиве». Присутні братчики поєднали їх якось на місці, але згодом, пан Іван Костурик «взял през якую намову шатанскую, а не през иншую, запомнівши оної людзкости» і завізвав пана Зарудського до замкового суду «за которую справу поспольство барзо заприкро міло, а найбарзій для того, же еще на деспект пан Іван Костурик дал пана Зарудського до везеня всадити смродливого». За той «деспект» засудили братчики пана Костурика карцером на вежі та безміном воску на церкву, рівночасно визволивши пана Зарудського з тюрми. Не дуже віддячився пан Зарудський братії, яка заплатила за нього 14 червоних золотих «викупу». Вийшовши з тюрми сказав пан Зарудський усім, що на покриття виданих сум не дасть ані шеляга, а о братське благословення не стоїть, бо коли йому відмовлять його тут, то він собі його найде деінде… Було це очевидно нарушення братського авторітету з боку пана Зарудського, але це кінець-кінців полагоджено, бо потім виступає пан Зарудський дальше в братських актах, як посол, на соймики і т. п.

Коли около 1602 року вмирав св. федорівський духовник о. Йосиф, то полишив по собі завіщання, в якому запевнив парохію за своїм сином, колиб він приспособився до духовного стану, або за тою з дочок, котраб вийшла за священика; остаючим своїм дітям, мав би наслідник чи наслідниця виплатити по двацять гривень. Колиб одначе не зайшла ні одна ні друга обставина, тоді управа парохіїї і приналежних до неї дібр має перейти на брацтво, яке зі свого боку має виплатити сиротам по о. Йосифі шістьдесять гривень.

Коли одначе виявилося, що син небіщика о. Йосифа не тільки не надається на попівство, але що гірше «złotrowawszi się», витратив церковних ґрунтів вартости з горою триста золотих, а жадна з дочок не вийшла за священика, через що дійшла св. федорівська церква до запущення, то львівський староста Станислав Мнішек, віддав, згідно з завіщанням о. Йосифа, адміністрацію парохії та всіх її ґрунтів так давних як і набутих в руки брацтва. Видану в тій справі грамоту старости з 1617 р. потвердив 30 січня 1621 р. король Жигмонт ІІІ, впроваджуючи св. федорівське брацтво в управу парохії та повноправне посідання її маєтностей, що протяглось до 1744 р. в якому Атаназій Шептицький видав відомий декрет обмежуючий братську юрисдикцію.

В рукописному відділі бібліотеки Народнього Дому у Львові зберігається книга, обіймаюча протоколи братських зібрань за час від 1665-1681 р. та рахунки братських приходів і розходів за час від 1665-1668 р. З цеї многоцінної книги довідуємось дуже багато про внутрішній устрій та працю св. федорівського брацтва.

Дня 23 травня 1665 р., мабуть в перве по Хмельниччині, яка привела до упадку в першу чергу передміські церкви та їх брацтва, відбулася «єднорална» сесія, на якій старшим братом обрано пана Федора Матисевича а другого пана Андрія Городецького «котория аби радили і оправовали на честь Господу Богу і святому великомученику Христову Теодору Тирону». Братами-столовими обрано панів Якима Теодоровича, Івана Засанского та Семена Котовича. Паламарями – Данила Лисиницького та Андрія Бреника. «А писар пан Антоній, дидаскал на той час бивший…» Так обраний сеніорат не мінявсь що року, але «радив і справував» цілими роками, як довго не тратив братського довіря або сам не зрезуґнував з почести і безплатного, хоч тяжкого і відповідального труду.

(Продовження буде.)

Микола ГОЛУБЕЦЬ