Дерусифікація чи вестернізація? Куди має рухатися українська гуманітарна політика

Тоді для загалу це звучало занадто хардкорно.  Тобто, це були ідеї, які, скажімо так, випереджали час. Далі ситуація лише погіршилася, імпульс революції Гідності втрачався, російські популярні виконавці на зразок Шуфутінского і Крутого, мали аншлаги в київському палаці "Україна". Українці, зрештою, проголосували за російськомовного і популярного у РФ коміка Зеленського та його наспіх створену партію (з провокаційно позиченою з промови Сталіна назвою). А потім, несподівано для багатьох, війська Путіна опинилися на околицях Києва. Почалася велика війна, яка радикально і швидко розвернула дискурси і встановила нові рамки нормальності. Тепер вже нікого не лякає слово "українізація". І термін "дерусифікація" вже не сприймається табуйованим і токсичним. А навіть цілком собі увійшли до лексикону ще донедавна російськомовних політиків. Мене це звичайно тішить, але я поки не бачу, що в нас сформувалося системне і проактивне бачення того, куди має рухатися вся наша гуманітарна сфера. 

Якою має бути ця  "українізація" і "дерусифікація", про потребу в яких ми, нарешті, маємо усвідомлення. Наразі я спостерігаю за спробою вписати ці процеси в рамку деколонізації, що на мою думку веде нас в хибному напрямку. Я не хочу тут дискутувати на тему того наскільки, в принципі, нам пасує постколоніальний дискурс для опису наших стосунків з Москвою і боротьби за нашу національну ідентичність. Як доводять праці Миколи Рябчука, цей дискурс може бути, як мінімум, корисним для розуміння. Але ми маємо важливу відмінність нашої ситуації від, скажімо, латиноамериканських чи африканських країн в їхніх  постколоніальних студіях. Нам, більшою мірою, йдеться не так про подолання травм, які залишив період колоніального правління, а про щось інше. А саме (без зайвого патосу) - цивілізаційний вибір. Про перехід до західної політичної й культурної моделі суспільства. Наше географічне розташування не дає нам вибору. 

Україна була і повинна бути частиною Європи. Якщо майбутнє України є - то воно є європейським. Це базове усвідомлення повинне бути відправною точкою будь-яких гуманітарних процесів. І тут є така пастка позірної самоочевидності цього твердження, в яку ризикуємо потрапити. Бо ми є вже багато років на шляху євроінтеграції, в нас є дуже багато законодавчих змін тощо. І можна собі уявити, що самоплинним, так би мовити, чином ми рухаємося в правильному напрямку. Що час працює на український проєкт. Але якщо зняти рожеві окуляри, то можна помітити не менш очевидне: в реальному житті ментально ми, як суспільство, досі залишаємося і спів мешкаємо в спільному з Росією культурному просторі. Докази цьому бачимо щодня. Покоління тих, хто народився в СССР досі шукає схвалення нашої національної боротьби від якої-небудь Пугачової чи інших знакових фігур імперського минулого. Український середній клас складає значну частину багатомільйонної авдиторії російського блогера Дудя.

 Для тих, хто народився вже в незалежній Україні російськомовна ойкумена також якщо не є рідною, то точно не є чужою. Вони включені в тренди російського інтернету в Україні. А ті, хто виїхав за кордон, заповнюють стадіони Праги й Варшави на концертах російськомовних поп- і реп-виконавців. Власне цей зв'язок з "русскім міром", який попри війну залишається міцним і живим серед української молоді, сигналізує нам про величезну небезпеку для українського проєкту, який не має шансів вижити "балансуючи" між Сходом і Заходом. І сьогодні повторюючи мантру необхідності дерусифікації і українізації ми ризикуємо знову спізнитися, реагуючи на виклик часу. Якою повинна бути ця реакція? Наші уявлення про те, як має працювати дерусифікація на практиці полягають в застосуванні умовного батога і пряника. Де "батіг" - це обмеження доступу до російського інформаційного простору (наприклад, заборона Telegram), а "пряник" - фінансове стимулювання виробництва україномовного контенту. Проте, проблема в тому, що заборони в умовах сучасних комунікацій працюють зле. 

Вже не кажучи про те, що такі обмеження (які для досягнення ефекту повинні бути тотальними) є чимось цілком протилежним до нашого євроінтеграційного курсу. Я також не вірю, попри величезну повагу до титанічних, часом, саможертовних, зусиль українських митців, артистів, діячів культури, що вітчизняна культура може в середньостроковій перспективі замістити для нашого суспільства "рускій мір". Особливо, якщо сама вона при цьому творитиметься "з нуля" чи циклічно й кон'юнктурно паразитуватиме на фольклорі чи класичних творах. Є ще один важливий момент: я свідомо згадав "україномовний", але не "український" контент. Зрозуміло, що одне не дорівнює іншому. То було б прикладом магічного мислення - вважати, що, приміром, дубляж українською найпопулярнішого серед українських дітей російського анімаційного серіалу "Маша и Медведь" робить його українським за змістом. Чи принаймні нейтралізує ті "рускомірні" сенси, цінності "Домостроя", через які цей серіал був заборонений у Великій Британії.

Отже, підсумовуючи я хотів би ствердити - Україна справді потребує тотальної, глибокої, всеохопної дерусифікації нашого культурного життя в усіх його проявах - від високої культури, до маскультури, освіти, політичної, корпоративної етики et cetera, et cetera. То є буквально питання життя і смерті для нашої ідентичності. Але ця дерусифікація не матиме успіху просто рухаючись від відрухового заперечення російського. Будемо чесні - нам вже замало кучмівського усвідомлення України як "не-Росії". Ба більше: нас недалеко здатний завести заклик Миколи Хвильового "Геть від Москви!". Бо попри його актуальність ми нині повинні розуміти напрям цього руху "від" і "до". Тому наш, здавалося б, самоочевидний шлях до євроінтеграції в реальному житті означає цілком конкретне постійне запитування: чи цей крок, ця зміна, цей факт, ця тенденція - роблять нас ближче до Заходу? Чи - навпаки, відкидають нас до "русского міра"? Чи залишають стагнувати "мов паралітик той на роздоріжжі"?

Тому головне слово для української культури у 2025-му році це, на мою думку, не дерусифікація, а натомість ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ України. Ми повинні осмислити та прийняти для себе, що ми справді хочемо не називатися, але бути одним з членів європейської родини народів, зрештою, слов'янських народів Європи. І частиною ширшої цивілізації Заходу.    

Питання відповідності чи невідповідності західній культурі повинно стати тою оптикою, яка дозволяє нам чітко бачити нашарування впливів "русского міра" в нашому повсякденному житті. А водночас бути чимось на зразок метронома, за яким можемо ладувати звучання сучасної української культури. І ясно бачити, що для нас є добре, що - зле. І що є для нас наше, а що - чуже.   

Спеціально для Еспресо

Про автора: Андрій Сайчук, журналіст, телеведучий Еспресо.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.