Слід Михайла Дзиндри: єдиному в Україні Музею модерної скульптури 20 років

Цієї осені Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри, який розташований в Брюховичах біля Львова, виповнюється 20 років. Мова про єдиний в Україні такий музей, присвячений виключно модерній скульптурі. 

Уродженець Львівщини, видатний український скульптор-модерніст, художник, архітектор Михайло Дзиндра, який більшу частину свого життя прожив у США, збудував цей музей за власним проєктом і за власні гроші. Далі ще цікавіше – власними зусиллями перевіз в Україну понад 800 своїх скульптур та, розмістивши їх у просторі будівлі площею понад 1400 кв.м, передав і сам музей, і свої твори Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Возницького. Вчинок, якому наразі нема аналогів в Україні. Принаймні, щоб вони були загальновідомі. 

Я була на відкритті цього музею 20 років тому. Пам’ятаю і цей день, і атмосферу, і Михайла Дзиндру. За неповний рік цього самобутнього митця не стало. Не скажу, що музей зазнав відтоді кардинальних змін. Але чи потрібні ці кардинальні зміни в місці, де кожна скульптура як маленький міні-світ – зі своєю образністю, філософією та дотепністю? Де начебто абстрактні форми гучно говорять про любов і байдужість, про крихкість і про міць, про пам’ять і забуття? Отой широкий простір для фантазії , а ще добре почуття гумору – риси, які в скульптурах Михайла Дзиндри ваблять найбільше, вочевидь, не тільки мене. Виконані часто-густо з будівельної металевої сітки, що слугувала каркасом, будівельної суміші (часто бетону) та фарб для фасадів, вони захоплюють тими ідеями, які в них можна відчитати. Залежно від власних внутрішніх горизонтів та власного погляду на світ.

Бо Михайло Дзиндра свідомо не називав свої роботи. Тобто у низки творів такі назви все ж є, але художник волів, щоб глядач сам осягав, а не обмежував себе орієнтирами. І це насправді дуже захоплива мандрівка між тих восьми сотень робіт і захопливий діалог з творами, які відгукуються, підкорюють своєю експресіоністичною виразністю, багатомовною лаконічністю, заглибленням у підсвідоме.

Художник, який народився у Демні і століття якого у 2021 році Львів таки відзначив -попри те, що ставився до нього за життя дещо заздрісно-насторожено. Зокрема відзначив виставковим проєктом у Музеї модернізму "Михайло Дзиндра: Абстрактні архітектони" та вернісажем скульптур у парку Палацу Потоцьких. Скульптор, який почав навчатися азів мистецтва та працювати у відомого творця Андрія Коверка і який вступає до Львівської художньо-промислової школи, де його викладачами були скульптори Богдан Мухін та Іван Севера. Згодом – до Мюнхенської академії мистецтв, де знайомиться зі скульптором Григорієм Круком. А тоді – після переїзду до США – з визнаним майстром авангардної скульптури у світі Олександром Архипенком.  Митець, який переосмисливши власну творчість, власноруч знищив всі свої скульптури в жанрі реалізму. Професіонал, який віртуозно працював з простором, тектонікою, знав, як працює динаміка мас й інше. Українець, який однієї ночі далекого 1944-го року імпульсивно виміняв піджак на ровер та – нікого не попередивши - виїхав до Словаччини, тоді – до Німеччини, а потім – за океан, щоб на схилі літ повернутися туди, де – вважав – було його справжнє місце – в Україну, яка, нарешті, проголосила власну незалежність

Розповідають, що коли Михайло Дзиндра приїхав до Львова і прийшов до Львівської академії мистецтв, то перше, що спитав студентів на кафедрі скульптури, чи вони вміють ліпити дощ, смуток або плач. І пропонував навчити. Звісна річ, прямота висловлювань (а говорив завжди так, як думав) сподобалася не всім. Михайло Дзиндра залишився поза середовищем. Але водночас тих, хто хотів, він не боявся вчити розуміти абстрактну скульптуру. І згодом дуже радів, що таки спромігся подарувати Львову цілий тематичний музей.

"Мені було дуже важливо, щоб здійснилася моя мрія, – розповідав незадовго до смерті старенький Маестро. – Адже багатьох наших митців – Малевича, Татліна й інших – нині вважають досягненнями своєї культури Росія, Франція, інші держави... А так не повинно бути. Днями бачив програму по "Євроньюз" про російське мистецтво, однак усі названі персоналії насправді були українцями. Тож нині, попри те, що фізично чуюся вкрай погано, відчуваю себе дуже щасливим. Бо найбільше щастя для людини – мати змогу щось комусь подарувати…"

"Ми з Михайлом прожили разом 16 років, а познайомилися, коли мені вже було 40, – розповідає мені хранителька музею, дружина художника Софія Дзиндра. -  У нас була велика різниця у віці. Я думала, що він буде занудою, а занудою була я. Часом прийду не в настрої – це мені не те і те не так. Тим більше, що наші останні роки, то в мене операція, то в нього, то в мене, то в нього, а він гляне та й усміхнеться, та й розсмішить. І вже все в іншому світлі поставало. Дуже веселою і доброю людиною був, безпосередньою, відкритою і незатаєною. Наш початок спільного життя припав на 90-ті роки. А тоді ж бандитизм на кожному кроці. Чекали майстра до телевізора, то кажу: "Ти, Михайле, тільки – про всяк випадок - не кажи, що ти з Америки". За якусь хвилю несу гарячу каву і чую, що майстер уже в курсі всього. Михайло був людиною з іншого світу, не знав наших реалій, завжди говорив, що думав, хоч його правда не всім подобалася. Та він і не прагнув усім сподобатись. Прагнув вікувати з усмішкою і не марно. Був переконаним, що людина має жити так, щоб залишити по собі в світі слід"… 

• Старовинний костел у Демні на Львівщині перетворять на культурний осередок