17 вересня 1939-го. Допит петлюрівця про війну і ОУН

О 5:00 ранку 17 вересня 1939 року більшовики допомогли своїм німецьким союзникам по зброї — почавши вторгнення до західної частини України (тоді ці землі входили до складу Польщі). Опис наслідків подій “золотого вересня” вдалося знайти у протоколах допиту колишнього старшини, сотника Армії УНР — Олекси Костюченка.

Харків’янин, який ще в 1918 році обрав для себе альтернативою службу Україні, після поразки Української Народної Республіки у війні за незалежність, вимушено опинився в еміграції, здобув освіту інженера-агронома і був свідком окупації Галичини у вересні 1939 року. 7 листопада 1940 року його заарештували у с. Залукві, що біля Галича. Настрої суспільства та страх потрапити до більшовицьких пазурів, розповідь про підпілля ОУН, з яким Костюченко мав короткий зв’язок, можна відчути, прочитавши короткий літопис його допитів у катівнях НКВС.

Більшовицьке вторгення

Протокол допиту

обвинуваченого
Костюченка Олескія Павловича.
Костюченко О. П. — 1892 року народження, 
уродженець м. Харкова, без громадянства,
до арешту мешкав у с. Залукві, Галицького р-ну, 
Станіславської обл., працював інженером-агрономом 
Держплодорозсадника, з службовців, з вищою освітою,
з 1918 по 1920 рр. служив у армії УНР, у ранзі капітана,
в царській армії поручник, з 1920 року на еміграції 
в колишній Польщі.
22 квітня 1941 року.

Питання: Чи виїжджали Ви з с. Залукви  Галицького району  після вступу частин Червоної армії на територію Західної України?

Відповідь: Так, виїжджав до Львова і Перемишля. У Львові я був у кінці жовтня, а згодом, на початку і в кінці листопада 1939 року. У кінці жовтня того ж року я поїхав зі Львова до Перемишля.

Питання: У чому була причина Ваших відвідин Львова і Перемишля?

Відповідь: Не буду приховувати, що наступ Червоної армії був для мене несподіваним і шокував мене.

Після 20 років перебування в еміграції я не був впевнений у тому, що моє минуле буде забуте, і що я зможу працювати, тому і вагався. У мене часто виникала думка: чи варто мені залишатися на місці або знову тікати за кордон Радянського Союзу, як це зробили інші емігранти…

З такими ваганнями в кінці жовтня 1939 року я поїхав до Львова.

У Львові я зайшов до товариства “Сільгосподар”, де працювало багато українських емігрантів, маючи за мету отримати пораду від будь-кого з них. Там я нікого не застав, виявилось, що більшість емігрантів, які працювали в “Сільгосподарі”, втекли.

У той же день я зустрівся зі своїм старим знайомим, теж емігрантом, колишнім петлюрівцем Савчуком Федором. У розмові з ним про ситуацію, яка склалася, я висловив думку про свій намір тікати за кордон.

Савчук мою точку зору не підтримав і порадив зробити як він  та залишитись на місці, мотивуючи це небажанням знову опинитись у статусі емігранта, знову блукати чужою землею.

Савчук не переконав мене, і я вирішив спробувати емігрувати за кордон. З цим наміром я вирушив зі Львова до Перемишля, де, за чутками, можна було легко перетнути кордон, придбавши для цього фіктивні документи.

Обстановка, яку я застав у Перемишлі, мене вразила. Там я побачив тисячі біженців з-за Сяна, які заповнили залізничні станції і прилеглі до них вулиці. Вражений цією атмосферою я не наважився тікати і повернувся до с. Залукви.

Під час перебування у Залукві, мене, як не дивно, не полишала думка про втечу за кордон. Ці мої настрої ще більше посилились, коли я дізнався, що українська націоналістична інтелігенція продовжує тікати.

Також на мене дуже гнітюче подіяли організаційні катаклізми, які виникли із встановленням радянської влади, які я розглядав з точки зору моїх антирадянських переконань.

З такими думками на початку листопада 1939 року я знову виїхав до Львова, для того, щоб знову порадитись із Савчуком.

Із Савчуком і його жінкою я мав тривалу розмову, в процесі якої вони знову переконували мене відкинути думку про втечу, заявивши при цьому, що мають твердий намір залишитись у Львові.

І після цієї моєї розмови із Савчуком я все ж таки не прийняв твердого рішення, а повернувся назад до Залукви з тим, щоб спостерігати за подальшим розвитком подій.

Невпевненість у своєму майбутньому і подвійність моїх настроїв, які склалися в результаті розмов із Савчуком, нервували мене. Далі залишатись на перехресті я не міг.

Через це в листопаді того ж року я знову завітав до Савчука у Львів.

Остання моя розмова з ним, з тим, хто беззастережно вирішив залишитись у Львові, переконала мене остаточно відмовитись від можливої втечі.

Я прийняв тверде рішення: підтримати думку Савчука і повернувся до Залукви.

Зв’язки з ОУН

Протокол допиту

обвинуваченого
Костюченка Олексія Павловича
від 7 травня 1941 року.

Питання: 22 квітня цього року Ви засвідчили, що повстанська організація, яка існує в Галицькому районі, Станіславської області підтримує зв’язок з “ОУН” за кордоном через Львівський центр. Назвіть відомих Вам зв’язкових.

Відповідь: Цього я не знаю. Але мушу засвідчити, що під час зустрічей з зав. ділянкою Залуквянського Держплодорозсадника в с. Комарові Терпиляком Петром Михайловичем ( ім’я по батькові не точно) влітку 1940 року, він багаторазово казав мені, що його добрий знайомий, мешканець с. Крилоса  Галицького району, активний учасник “ОУН” на псевдо КРИВИЙ. Він періодично зникає з села і начебто ходить за кордон. Припускаю, що саме КРИВОГО керівництво повстанської організації могло використовувати, як зв’язкового.

Можливо, що учасником повстанської організації і зв’язковим може бути молода людина 25 років, мешканець с. Залукви  Галицького району — Пилипонько Олексій (ім’я не точно). Останнього неодноразово заарештовувала польська влада за належність до “ОУН”. У минулому активний діяч “Просвіти”. З встановленням радвлади в Західних областях України Пилипонько іноді для чогось заходив до контори радгоспу с. Залукви в той час, коли ніякого відношення до радгоспу він не мав. Припускаю, що це було пов’язано з тим, що в конторі радгоспу працював бухгалтером учасник повстанської організації Мацкевич.

Питання: Яку роль відігравав Мацкевич у повстанській організації?

Відповідь: Під час розмови з Мацкевичем у жовтні 1940 року про керівництво повстанською організацією у Галицькому районі мені стало відомо, що у кожному селі, де існує повстанське формування, є свій уповноважений від “ОУН”, на якого покладена відповідальність за організаційну повстанську роботу у відповідному селі, і тільки він один знає всіх учасників повстанського формування особисто. Таким уповноваженим “ОУН” у селі Залукві є Мацкевич Семен.

Питання: Де і ким захована зброя, яку має використати повстанська організація?

Відповідь: На початку 1940 року при зустрічі з Терпиляком Петром, останній розповів мені, що відступаючі польські частини кинули багато зброї на дорозі Галич-Станіславів у районі с. Крилоса і що цю зброю підібрала та заховала місцева молодь. Зібрана таким чином зброя скоріш за все закопана в прилеглому до дороги лісі в дерев’яних ящиках, зроблених з дощок, викрадених зі школи, яку будували в той час у с. Крилосі.

Звідки про це було відомо Терпеляку Петру і хто ховав зброю, він мені не казав.

Питання: Де знаходиться Терпиляк Петро Михайлович?

Відповідь: Терпиляк Петро Михайлович — племінник Терпиляка Андрія Миколайовича, який працює у радгоспі с. Залукви, заарештований у листопаді 1940 року і відправлений до м. Станіславова в УНКВС.

Питання: Чому розмова про зброю була у вас саме з Терпиляком Петром?

Відповідь: Розмова була ініційована у зв’язку з тим, що по ночах у селах дуже часто було чути стрілянину, яку відкривали невідомі особи.

Питання: Ви кажете неправду. Терпиляк Петро розмовляв з Вами про зброю, як із співучасником по повстанській організації. Чому ви це приховуєте?

Відповідь: Про належність Терпиляка до повстанської  або іншої контрреволюційної організації мені невідомо. Про свою участь у повстанській організації я йому не казав. Присягаюсь, що розмова з Терпиляком виникла між нами саме через стрілянину вночі.

Владислав РУДЕНКО