Найтаємніший генерал УПА: Микола Арсенич створив спецслужбу рівня світових контррозвідок

За часів Другої світової війні та у перші роки після неї Служба безпеки ОУН (б) стала грізним суперником найнебезпечніших професійних спецслужб ворогів української державності — нацистського гестапо та радянського НКВД.

Головним архітектором СБ ОУН (б) був Микола Арсенич, який очолював українську контррозвідку впродовж шести років у 1941‒1947 роках й особисто формував кадри, розробляв структуру та впроваджував методи, що дозволили українському рухові опору боротися за національну державність в умовах окупації.

«Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибина думки, скромність, рішучість і безоглядність у боротьбі з ворогами — ось головні прикмети його характеру», — писали про нього у некролозі, підготовленому Проводом ОУН (б).

З нагоди 115-річчя від дня народження видатного українського військовика про його життєвий шлях та боротьбу розповідає АрміяInform.

Долучався до акцій непокори ще підлітком

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів Косівського повіту, яке нині належить до Косівського району Івано-Франківської області. Походив з багатодітної гуцульської родини, яка мала задавнені шляхетські корені та належала до герба Сас.

Попри скромні статки, батьки дали всім дітям освіту. Микола спочатку навчався у рідному селі, а з 1922 року продовжив здобувати освіту в Коломийській гімназії. Його шкільні роки припали на час посилення політики полонізації краю. Це викликало обурення української молоді й спричинило хвилю протестів.

Микола Арсенич активно долучався до акцій непокори — знімав польські герби, організовував однокласників на відвідування Служб Божих у пам’ять героїв ЗУНР, відстоював українські традиції. Такі дії неодноразово призводили до конфліктів з керівництвом гімназії. У 1928 році ворохобного гімназиста відрахували з восьмого класу за націоналістичну активність.

Середню освіту Микола Арсенич завершив у Стрийській гімназії, яку закінчив 1929 року. Ще під час навчання він вступив до «Пласту» і став членом підпільної Української військової організації, а з 1929 року доєднався до Організації українських націоналістів (ОУН).

У цей період остаточно сформувалися переконання Миколи Арсенича про необхідність боротьби за українську державність, що визначило його майбутню діяльність в ОУН та УПА.

Попри те, що кінець 1920-х — початок 1930-х років відзначилися масовими репресіями проти національно налаштованої української молоді, Микола Арсенич уникнув перших хвиль переслідувань. В цей час він повернувся до родини й допомагав батькам у господарстві.

Газета «Нове село», підпілля ОУН та польські арешти

1930 року Микола Арсенич переїхав до Львова, де вступив на правничий факультет Львівського університету. Паралельно працював на посаді відповідального адміністратора у редакції газети «Нове село» — тижневика, який виходив впродовж 1930-х років та висвітлював життя українського селянства.

В цей час він активно діяв у легальному Союзі українських студентських організацій у Польщі, поєднуючи цю публічну роботу з підпільною участю в Організації Українських Націоналістів.

Навчання на юриста, журналістська робота та громадський активізм завершили становлення особистості Миколи Арсенича як переконаного та послідовного українського патріота. А таємна діяльність в ОУН навчила правил конспірації, які він максимально вдосконалив у майбутньому.

Юридичну освіту Микола Арсенич завершив 1936 року і тоді ж уперше зазнав переслідувань з боку польської влади за участь у націоналістичному русі — його заарештували за участь у студентських протестах проти польської влади.

20 січня 1938 року Миколу Арсенича засудили за приналежність до ОУН до трьох років ув’язнення та позбавлення на 6 років громадянських прав. На суді у прикінцевому слові він визнав свою приналежність до ОУН, мотивуючи свою позицію тим, що лише ця організація спроможна визволити український народ з чужоземного поневолення.

Покарання відбував у львівській тюрмі «Бригідки», де очолював організацію українських політв’язнів. Восени 1938 року Миколу Арсенича перевели до сумнозвісного концтабору Береза Картузька. Утім, за нез’ясованих обставин, в січні 1939 року його звільнили на волю достроково.

Однак лишатися на свободі Миколі Арсеничу довелося недовго — вже 20 березня 1939 року польська поліція вдруге заарештувала оунівця за участь у Конгресі українського студентства у Варшаві.

Від нового ув’язнення члена ОУН врятував початок Другої світової війни. 21 вересня 1939 року, після поразки Польщі у війні з Німеччиною, він вийшов на свободу з львівської в’язниці «Бригідки», з якої втекла охорона.

Створення та мета Служби безпеки ОУН

Радянська окупація змусила Миколу Арсенича перейти на нелегальне становище, а згодом перебратися через німецько-радянський кордон до Кракова, де на той час перебував Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та Миколою Лебедем та іншими відомими націоналістами.

Наприкінці 1939 року, пройшовши спеціальний вишкіл з воєнної розвідки, організований ОУН спільно з німецьким Абвером, Микола Арсенич разом з Миколою Лебедем заснував підрозділ контррозвідки ОУН. Він сам прослухав курси із розвідки поблизу Кракова, а згодом навіть викладав там основи розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.

Микола Арсенич обліковував колишніх політв’язнів, систематизував кадри, увійшов до спецгрупи («сімки») під керівництвом Євгена Врецьони для вироблення тактики боротьби з радянською владою. Розкол ОУН у 1940 році трансформував «сімку» в зародок Служби безпеки ОУН(б), куди перейшов також Микола Арсенич, передавши канцелярську роботу підлеглим.

У лютому 1940 року Миколу Арсенича призначили керівником військової розвідки Проводу революційної ОУН — фракції ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Досвід арештів, тюрем і таборів у 1930-х роках загартував його як підпільника — він став досвідченим організатором, розвідником і майбутнім архітектором безпекових структур націоналістичного руху.

Також після остаточного оформлення окремої фракції ОУН (б) була створена внутрішня спецслужба — Служба безпеки ОУН. Спершу Микола Арсенич став заступником шефа СБ Миколи Лебедя. А вже від березня 1941 року з особистої ініціативи Степана Бандери сам очолив референтуру СБ Центрального Проводу ОУН, фактично ставши шефом цієї підпільної спецслужби.

Під керівництвом Микола Арсенича почалося розгортання ефективної мережі органів СБ на всіх територіях, де діяло підпілля. Нові підрозділи СБ формувалися як незалежні від місцевих проводів ОУН структури, що підпорядковувалися лише по вертикалі безпосередньо керівнику Служби безпеки.

СБ ОУН розбудовували за зразком державних спецслужб, але пристосовували до умов підпільної боротьби. В ухваленій у травні 1941 року інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» зазначалось: «Служба безпеки — це другий важливий державний сектор, що його ОУН мусить, по змозі, як найсильніше опанувати».

В цей час Провід ОУН (б) співпрацював зі спецслужбами третього райху, сподіваючись використати майбутню німецько-радянську війну для проголошення української державності. Микола Арсенич та його соратники готували СБ до виконання функцій контррозвідки, охорони керівництва та боротьби з ворогами на визволених територіях, плануючи зробити СБ основою майбутнього державного апарату безпеки.

Найкращий конспіратор на чолі підпільної спецслужби

Після провалу планів швидкого відновлення української державності діяльність СБ ОУН зазнала суттєвої трансформації. Микола Арсенич остаточно перебрав на себе функції керівника Служби безпеки, ставши єдиним центром ухвалення рішень у сфері контррозвідки й охорони підпілля.

Восени 1941 року на Першій конференції керівного складу ОУН (б) у селі Сороки було ухвалено курс на розрив із німцями, яких визнали зрадниками попередніх домовленостей. У цих умовах СБ отримала завдання перейти від розбудови структур до реальної боротьби — захисту кадрів від арештів і репресій окупаційної влади, виявлення німецької та радянської агентури, посилення конспірації.

Так замість підготовки до організації державного апарату на визволених землях, СБ стала ключовим інструментом виживання підпілля. Вона розгорнула широку агентурну мережу, проводила розслідування випадків зрад і колаборації, організовувала акції проти ворожих інформаторів та забезпечувала охорону керівників організації. Також СБ проводила боротьбу з конкуруючими націоналістичними угрупованнями, здійснюючи «розробку» «мельниківців» (членів ОУН (м)).

У 1942–1943 роках Арсенич керував створенням мережі повітових і районних референтур СБ, організовував курси підготовки кадрів і формував боївки для виконання оперативних завдань. Кожен повітовий або районний підрозділ СБ мав власного референта (голову), 2–3 слідчих, 10–20 бойовиків, а також архіваріуса для ведення таємної документації.

СБ активно проводила операції проти ворожих агентів, зрадників і колаборантів, захищаючи підпілля від репресій. Саме в цей час СБ перетворилася на «державу в державі» в структурі ОУН, а Микола Арсенич здобув репутацію одного з найкращих конспіраторів підпілля.

У 1943 році він був делегатом III Надзвичайного збору ОУН, де ухвалили курс на масову збройну боротьбу та створення УПА. Микола Арсенич інтегрував СБ у систему командування повстанської армії й запровадив внутрішній контроль над прийомом новобранців.

Шпигуноманія — чорна сторінка історії СБ ОУН

Саме в цей період СБ ОУН почала масштабні «чистки» у власних лавах. Їхньою метою було виявлення й усунення ворожої агентури, а також «чужого елементу» — навіть тих українців зі сходу країни (східняків) чи членів ОУН, які лише потенційно могли стати небезпечними.

«Чистки» були відповіддю на провокації радянських спецслужб, які не лише насичували підпілля своєю агентурою, а й підкидали фальшиві списки та фотомонтажі, щоб скомпрометувати повстанців і посіяти взаємну підозру.

Наказ про проведення таких операцій надійшов особисто від Степана Бандери, який наполягав на ліквідації ненадійних елементів «якнайбільш таємно» в ім’я збереження руху. Наймасовіші кампанії відбулися на Волині, в окрузі УПА-«Північ», де діяли розгалужені структури СБ під проводом Дмитра Клячківського («Клима Савура»).

Микола Арсенич не ставив собі за мету максимально знищувати ворогів, а прагнув виявляти «слабкі місця» в мережі. Часто підозрюваних не страчували, а виключали з організації або скеровували до УПА для «спокути кров’ю».

Попри це, шпигуноманія все одно призводила до значних втрат, розколів і навіть ліквідації провідних діячів українського націоналістичного руху. Масштаби репресій були значними: лише за дев’ять місяців 1945 року на Волині ліквідували 889 осіб із 938 перевірених.

Жорстокі методи допитів і страти викликали критику з боку провідників, зокрема Василя Кука, який наголошував, що зізнання, вибиті під тортурами, не можуть вважатися доказами. Сам Микола Арсенич також визнавав, що тортури змушують людину зізнатися у будь-чому, навіть в абсолютно неймовірних речах.

«Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників…»

У 1944 році, разом із провідниками ОУН(б), Микола Арсенич брав участь у переговорах із представниками німецьких спецслужб, намагаючись домовитися про спільну боротьбу проти СРСР, а також був одним із розробників планів переходу підпілля до тривалої партизанської війни після повернення радянської влади.

Після вигнання нацистів та поновлення радянської влади над Україною Микола Арсенич продовжував керувати підпільною СБ, координував дії проти радянських органів держбезпеки та розробляв тактичні схеми для збереження боєздатності руху.

Він організовував перевірку кадрів, чистки від агентури та контроль над інформаційними потоками, щоб запобігти масовим провалам. У цей час СБ стала ключовим інструментом виживання українського визвольного руху й під його керівництвом залишалася боєздатною навіть в умовах масштабних чекістських операцій

В останньому відомому листі до головнокомандувача УПА Романа Шухевича від 11 січня 1947 року Микола Арсенич писав про потребу реорганізації підпілля та перехід до затяжної тактики боротьби проти більшовицького режиму. Він прямо зазначав: «Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби… але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років».

Радянські органи держбезпеки докладали надзвичайних зусиль, щоб вистежити і ліквідувати керівника ОУНівської контррозвідки. Його місцеперебування вдалося розкрити через зраду — 1945 року чекісти завербували особисту зв’язкову Микола Арсенича, яка видала район його сховку.

Надалі проти «генерала безпеки» не раз проводилися облави. Двічі до Москви надходили помилкові звіти про загибель Арсенича, і лише з третьої спроби його ліквідація стала реальністю, про що особисто доповіли Лавретію Берії.

23 січня 1947 року оперативні групи МДБ оточили бункер Миколи Арсенича в лісі поблизу села Жуки Бережанського району Тернопільської області. Не бажаючи здаватись, він спалив секретні документи СБ, застрелив свою дружину Ганну Гуньку, яка була його секретаркою і референткою жіночої мережі ОУН (псевдо «Галушка»), і потім вчинив самогубство.

Вшанування пам’яті генерала контррозвідки УПА

Під час війни Микола Арсенич-Березовський мав ранг майора безпеки УПА — це найвище спеціальне звання він отримав за життя у 1944 році, коли СБ ОУН остаточно інтегрували в структури УПА.

Його діяльність на чолі служби безпеки відзначили рішенням Української Головної Визвольної Ради — 8 лютого 1946 року Миколу Арсенича нагородили Золотим Хрестом Заслуги УПА, який був однією з найвищих нагород підпілля.

Вже після загибелі, 12 жовтня 1952 року, Провід ОУН ухвалив рішення посмертно підвищити Миколу Арсенича до звання генерал-хорунжого безпеки УПА. Таким чином Микола Арсенич став єдиним в історії визвольного руху генералом служби безпеки і водночас символом високого професійного рівня української контррозвідки.

У незалежній Україні постать Миколи Арсенича отримала належне вшанування. На місці загибелі Миколи Арсенича поблизу села Жуки на Тернопільщині з ініціативи місцевих патріотів встановлено дерев’яний пам’ятний хрест.

2 лютого 1997 року в його рідному селі Нижній Березів на фасаді школи відкрито меморіальну дошку з барельєфом Миколи Арсенича. 17 листопада 2013 року там же шефу СБ ОУН було урочисто відкрито пам’ятник. Також на честь Миколи Арсенича названо низку вулиць у різних населених пунктах. Зокрема, його ім’я носять вулиці у містах Коломия, Звягель, Івано-Франківськ, Львів та Дніпро.

23 травня 2018 року в місті Косів племінник генерал-хорунжого УПА Миколи Арсенича Василь Арсенич отримав із рук громадських діячів почесну нагороду дядька — Золотий Хрест Заслуги УПА (№ 024). Цю символічну відзнаку передала Координаційна рада з вшанування пам’яті ОУН та УПА, щоб вшанувати внесок Миколи Арсенича у визвольну боротьбу.

14 жовтня 2022 року Український інститут національної пам’яті у співпраці з Івано-Франківським обласним музеєм визвольної боротьби імені Степана Бандери у межах відеопроєкту «Нескорені» до Дня захисників і захисниць України та 80-річчя УПА розповів про племінника Миколи Арсенича Василя Арсенича на позивний «Зірка», який пішов захищати Україну від російської агресії у 2017 році.

До 2019 року включно Василь Арсенич воював у районі Павлополя, Чермалика та Новотроїцького на Донеччині у складі 1-го окремого батальйону добровольчого корпусу «Правий сектор». З 2022 року він став солдатом підрозділу «Карпатська Січ», який бере участь у боях проти російських окупантів на півдні України.

Так під час відсічі новітньої збройної агресії росії проти українського народу та держави України проявився зв’язок поколінь українців, які боролися за свободу й державність у минулому та продовжують відстоювати незалежну національну державу нині.

Антон ПЕЧЕРСЬКИЙ