Війна, космос, боротьба: Підсумки 16-ого Одеського міжнародного кінофестивалю

Укрінформ підготував огляд найпомітніших українських і європейських стрічок, представлених на ОМФК – 2025

Особливість 16-го Одеського міжнародного кінофестивалю, який другий рік поспіль проходив у столиці з 24 вересня по 4 жовтня – акцент на документалістиці в Національній конкурсній програмі – вона складалася з восьми фільмів, винятково документальних. Проте три ігрові українські кінокартини увійшли до Європейської конкурсної програми, і одна з них здобула Гран-прі фестивалю.

Під час 11 фестивальних днів глядачі побачили 113 фільмів у різних секціях, конкурсних і позаконкурсних програмах.

Проведення таких масштабних кінофестивалів у наш час допомагає осмислювати в просторі кіно нашу довколишню дійсність. Фестиваль надає свій майданчик фільмам, які говорять на теми, що понад усе хвилюють країну в роковий для неї час, і водночас не дають українському кінофестивальному процесові та культурі в цілому замикатися на власних національних травмах, оскільки показують також і перлини світового кінематографу, що унаочнюють схожу болісну проблематику.

«На кінофестивалях ми бачимо творчий художній пошук, який відбувається в інших країнах, їхні естетичні досягнення, серед яких теж є фільми, присвячені війні, історичним травмам, диктатурі. Вони створені в різних куточках землі, в інших культурно-географічних координатах, показують інший час, але це – такі самі переживання, такі самі події, які болять нам зараз. І стає очевидно, що ми не унікальні у своїй трагедії, є речі, які хвилюють усіх, є людська природа, є жорстока боротьба, яку ми зараз ведемо, і яким би неясним, хистким не здавався її наслідок, це все вже відбувалося в світі, і врешті-решт сили добра завжди перемагають», – наголосив у коментарі Укрінформу кінокритик Олександр Гусєв.

Разом із ним ми підготували розгорнутий огляд фільмів-переможців та представлених на цьогорічному ОМФК українських та європейських стрічок, які варті особливої глядацької уваги.

Розпочнімо з фільму «Ти – космос» режисера Павла Острікова, який був показаний у Європейській конкурсній програмі та здобув Гран-прі за результатами глядацького голосування, а також отримав Спеціальний диплом міжнародного журі Одеського міжнародного кінофестивалю.

На переконання кіноексперта, цей фільм є щасливим поєднанням художних переваг і орієнтації на широкого глядача, тобто, він має сподобатися і кінокритикам, і представникам кінематографічної спільноти, і фестивалям, і найширшому глядацькому колу.

Події стрічки відбуваються в майбутньому: український космічний далекобійник Андрій перевозить ядерні відходи із Землі на супутник Юпітера, і його єдиний друг у цьому багаторічному рейсі – бортовий робот. Але доки триває космічна мандрівка, планета Земля  несподівано вибухає, і головний герой опиняється єдиною людиною у Всесвіті. Чи, може, таки не єдиною?

Попри те, що Павло Остріков знімав свою стрічку майже десять років, і могло видатися, що вона дещо втратить актуальність, сталося зовсім навпаки, оскільки його апокаліптична проблематика набула абсолютно нової гостроти.

«Ситуація, коли до нас наблизився і кінець світу, і те, що переживають люди, які втратили все й намагаються із розвалин колишнього життя вибудувати щось нове та знову віднайти сенс існування та радість буття після пережитих травм, драма фільму стала ще більш зрозумілою і знайомою всім», – говорить Гусєв.

У стрічці «Ти – космос» проблематика кінця світу і своєрідна апокаліптична робінзонада вплітається в те, що зараз можна сприймати як тугу за мирним життям, утраченим після початку повномасштабної війни. Універсальний пошук цього життя переплітається з універсальними спробами подолати самотність. Це, крім того, одна із центральних тем короткометражних фільмів Острікова – про людей, які почуваються чужими у своєму оточенні, шукають, хто б міг розділити з ними їхні почуття і переживання. У цій стрічці ми бачимо останню пару землян, які знаходять одне одного, але сумна метафора полягає в тому, що герої знаходять єднання в космосі після гибелі всієї людської цивілізації, а в самій цивілізації, у звичній повсякденності їм це зробити було вкрай непросто.

«Це фільм, де повною мірою проявився талант Острікова як блискучого сценариста. З початку 2010-х років його вважають одним із найбільш обдарованих молодих українських кінематографістів. На його повнометражний дебют покладалося багато сподівань, і можна впевнено сказати, що всі ці надії цілковито справдилися», – резюмував кінокритик.

У Національній конкурсній програмі в номінації «Найкращий український повнометражний документальний фільм» перемогла стрічка «Простий солдат» режисерів Артема Рижикова та Хуана Каміло Круса. Також цей фільм здобув диплом ФІПРЕССІ в категорії «Найкращий український повнометражний документальний фільм».

Український режисер передає глядачеві власний досвід людини творчої професії, плани якої були раптово перекреслені вторгненням країни-окупанта. Він цілковито змінює власне життя: не евакуюється в безпечне місце, а приєднується до тероборони та згодом йде на фронт під позивним Кенон. Чоловік бере з собою відеокамеру, щоб документувати війну зсередини, показувати, як вона змінює особисте життя та змушує брати на себе неймовірну відповідальність.

Це стрічка про пошук, про вибір, який постає не тільки перед конкретним кінематографістом, а й загалом перед людьми творчих (чи будь-яких мирних професій), які зараз продовжують займатися тим, чим займалися до вторгнення, але постійно міркують, чи йти захищати країну зі зброєю в руках, чи спробувати поєднати свою роботу і допомогу з наближення перемоги. Що, зрештою, і зробив автор-головний герой, свідченням чого є цей фільм і його нагорода на фестивалі.

У кінострічку ввійшли відеозаписи, які робив батько режисера – фільмував моменти дитячих та юнацьких років сина. Є також фрагменти, які зняв сам режисер ще до повномасштабного вторгнення.

«Тобто, ʺПростий солдатʺ – цей фільм про те, як у наше життя вдерлася війна, і тепер вона частина нашої реальності. На екрані – кадри з повсякдення простих мирних людей, крізь життя яких проходить велика історія. Фронтова реальність змішується із зйомками з дитинства. Сувора дійсність переплітається зі світлими спогадами, і ми розуміємо, що всі живемо взагалі не те життя, яке планували жити», – резюмує Олександр Гусєв.

Крім фільму-переможця Національної програми ОМКФ, він виділив ще три українські документальні стрічки, показані на фестивалі:

«Уламки світла» (Міла Тешаєва, Маркус Ленц, 2025).

Фільм стежить за п’ятьма героями різного віку та соціального становища з деокупованих територій Київської області, які намагаються відновити не лише свої міста, а й власні життя. Знімальна група цієї стрічки у 2023 році презентувала фільм «Коли весна прийшла в Бучу», вони були одними з перших, хто приїхав у звільнене місто. І «Уламки світла» – почасти продовження, тут зустрілися ті самі герої, але з’явилися нові – з інших міст, які пережили окупацію в Бородянці та Ірпені.

У фільмі показано дуже виразні характери: з одного боку, герої – яскраві індивідуальності, а з іншого – типажні і представляють всіх українців, які впритул зустрілися з війною. Перед глядачем сучасна українська дійсність деокупованих міст, де люди намагаються знову вибудувати нормальну повсякденність, але виходить у них не завжди добре, враховуючи пережитий досвід, відсутність душевної рівноваги, страх, що відновлені будинки знову можуть бути стерті ворогом з лиця землі.

«Певною мірою це кіно розкриває ПТСР на прикладі однієї територіальної громади. Це посттравма, яку переживає кілька міст Київської області, але глядач може проєктувати все це на на себе, оскільки ми всі живемо в більш-менш схожій ситуації. Фільм дуже глибоко передає відчуття, що ось тут бійці проходять реабілітацію, а водночас інші – в цей самий момент перебувають на тих самих страшних позиціях; ось ти живеш цілковито мирним життям, а твої співвітчизники пережили страшенні випробовування. І усвідомлення того, що ці випробовування тривають і множаться, не полишає наших думок. Цю атмосферу війни, розлиту серед миру, фільм передає дуже переконливо», – поділився кінокритик.

Фільм «Татова колискова» (Леся Дяк, 2024), який відзначено Спеціальним дипломом Національної документальної конкурсної програми.

Головний герой стрічки – ветеран Сергій після пережитих на фронті трагедій і втрат намагається відновити зв’язок зі своєю родиною, дружина і троє синів стали для нього джерелом радості, але водночас нагадуванням про відповідальність і втрати, які він пережив. Глядач постійно відчуває себе ніби в кімнаті з дійовими особами – це максимальне наближення до людини, до проблеми соціалізації героя, що повернувся з війни. Але до того ж фільм показує, що наблизитися до нього неможливо, що є певний досвід, і якщо ти його не пережив, ти не здатен його відчути, і людина з тобою ним не поділиться.

«Звісно, що багато чого залежить від конкретної особистості, але герой стрічки – саме такий, він дуже закритий. Він не може повернутися до свого звичного життя. Чи це його характерологічна особливість, чи наслідок пережитих випробовувань – не важливо, бо в цьому є метафора того, що пережили ці люди, і того, з чим усім нам доведеться стикатися. Після завершення війни це буде драматично актуальним. «Татова колискова» – це фільм про непереборність складності повернення, і він дуже точно це передає», – коментує Олександр Гусєв кінострічку Лесі Дяк.

Фільм-спостереження «Дівія» (Дмитро Грешко, 2025) показує катастрофічний вплив війни на природу і екологію, роботу екологів, саперів і зоозахисників.

Це своєрідна кінематографіча симфонія, знята без слів і присвячена впливу війни на довкілля. Нам показують заповідну українську природу. Починаєтся війна – і наші ліси, поля, луки перетворюються на випалену землю, всіяну уламками ракет, понівечену мінами, вкриту воронками… Герої стрічки – сапери, екологи, волонтери, які шукають міни, тіла загиблих, годують та рятують уцілілих тварин.

«Фільм побудовано на красиво знятих кадрах, в яких чергуються образи руйнувань під гіпнотичу музику композитора Сема Слейтера (двічі володар премії "Ґреммі", який створив музику до серіалу "Чорнобиль", гри Battlefield 2042, фільмів "Джокер" і "2000 метрів до Андріївки"). І в певний момент ми починаємо розуміти, що з цього кінця світу народжується новий світ, що природа, попри колосальні руйнування та смерть, має непереможну силу. Вона відроджується. Це може видатися притчею про будь-яку війну, але у фіналі, автори знову показують російсько-українські бойові дії, що емоційно повертає глядача до нинішньої конкретної ситуації», – говорить про фільм «Дівія» кіноексперт.

У Європейській програмі головний приз у категорії «Найкращий європейський повнометражний фільм» здобула стрічка «Шість днів навесні» (Жоакім Лафосс, 2025) спільного виробництва Франції, Люксембургу та Бельгії.

За сюжетом молода жінка Сана вирушає з дітьми на довгоочікувані весняні канікули. Заплановане для відпочинку житло виявляється недоступним, тож родина, разом із колишнім футбольним учителем синів, зупиняється на розкішній віллі на Рив’єрі, яка належить родині колишнього чоловіка героїні. Але жінка нікого не попереджає про цей візит, і навколо наслідків цього вибудовується подальший сюжет.

«Ця стрічка передає беззахисність жінки в усталеній системі нашого суспільства. Тобто, доки ти є частиною родини – ти потрібна, ти законний співвласник усього майна, а коли виходиш зі шлюбу – тебе викидають,  переводячи в ранг приставленої до дітей служниці. І цей фільм передає її сумніви й невпевненість у своїх силах та водночас відчуття відповідальності перед дітьми. Глядач це розуміє за доволі тонкими натяками: одній короткій розмові з чоловіком і дзвінкам, на які жінка не відповідає. Тобто, її мовчання говорить більше, ніж розлогі діалоги в інших фільмах. Через дуже тонкі моменти, ми розуміємо, як головна героїня набуває впевненості в собі, припиняє просити пробачення, і як це все впливає на дітей», – розповів про кінострічку-переможницю Європейської програми фестивалю кінокритик Олександр Гусєв.

Також він виділив ще три фільми, що були в ній представлені:

«Зірки бажань» (2024, Італія, Словаччина, Чехія, Австрія, Хорватія, режисер Петер Керекеш).

Головна героїня – неаполітанська астрологиня Лучіана знає метод здійснення бажань своїх клієнтів. Усе, що їм потрібно зробити, – в день свого народження вирушити в точно визначене місце, щоб відродитися. Під час цих подорожей на героїв чекають несподівані трансформації, які допоможуть їм зрозуміти, чого вони справді прагнуть.

Гусєв нагадав, що Петер Керекеш не чужий українцям, адже його дебютна ігрова робота «Цензорка» була присвячена жінці, ув’язненій в одеській тюрмі та тюремній охоронниці (фільм був знятий у копродукції Словаччини, Чехії і України).

«У фільмі ʺЗірки бажаньʺ, як і в ʺЦензорціʺ дуже майстерно, майже непомітно сплетено документальне кіно з ігровим. Герої – це реальні люди, які грають самі себе, і де вони грають, а де просто живуть перед камерою, зрозуміти практично неможливо. Також це кіно перетинається з фільмом Павла Острікова ʺТи – космосʺ, оскільки воно так само про непереборні  спроби когось знайти, відчути», – розповів кіноексперт.

«Вітріваль» (2025, Бельгія, реж. Ноель Бастен, Батіст Боґерт).

Це теж напівдокументальний портрет маленького бельгійського селища Вітріваль, в якому відбуваються комічні і трагічні події – щодня на стінах будівель з'являються нові й нові графіті пенісів, а разом із тим – частішають самогубства місцевих жителів. Згодом це видається пов’язаним між собою. І поки Вітріваль продовжує безтурботне життя, здається, що тільки поліцейські-кузени П'єр і Бенжамен налаштовані в цьому розібратися. Фільм виглядає суто реалістичним, але автори майстерно нагнітають зловісну атмосферу таємниці, відчуття абсурдності та сюрреалістичності. «Ми не розуміємо, чому в багатому, мирному, цілковито благополучному місці одні люди втрачають волю до існування, а інші здаються такими розслабленими? Я це сприйняв як метафору життя в тихій Європі, яка заради того, щоб уникнути конфліктів, драматичних подій, залучення у війну, ніби надбала мир і спокій, але цей спокій починає руйнувати їх ізсередини. Це місце занурене в якусь мертвенну скуку (в буквальному сенсі), і люди втрачають волю не лише до дій, а й до життя. Це певною мірою розплата за компроміс, яку вони понесли, поклавши свою активну життєву позицію, готовність бороться за зміни на краще на вівтар безпеки. Це видається зараз чимось дуже актуальним», – резюмує кінокритик.

«Під сірим небом» (2024, Польща, режисер Мара Тамкович).

Стрічка показує події в Білорусі у 2020 році, коли там після сфальсифікованих виборів вибухнули масові протести. Це реальна історія журналістів Ігоря Ільяша та Катерини Андрєєвої (яка й досі відбуває восьмирічний строк ув’язнення), але герої фільму виведені під іншими іменами. Антирежимна журналістка Лєна веде пряму трансляцію розгону мирної демонстрації, за що потрапляє за ґрати. Її чоловік Ілля готує екстрену евакуацію за кордон, але система не відпускає їх так прсто.

Як зазначає кінокритик, фільм знятий дуже делікатно і відтворює реальність, що дає можливість людям, відчути увесь жах, коли ти стоїш перед дилемою: що для тебе є твій особистий борг? Чи твій обов’язок пожертвувати своїм існуванням заради боротьби за краще своєї країни, чи відмовитися від цієї боротьби, бо ти вже й так достатньо зробив? Чи можна знайти компроміс, виїхати в іншу країну і там продовжувати боротьбу? Це все дуже зрозуміло тим, хто живе на пострадянському просторі, і для українців фільм не стільки актуальний, скільки нагадує про боротьбу, яку вони переживали під час недавніх революцій. Водночас показує справжніх громадян Білорусі, які не є прихильниками її нинішньої влади.

«Фільм ʺПід сірим небомʺ показує, що дилема насправді набагато складніша, ніж постраждати чи здійснити зраду стосовно суспільства і себе самого, оскільки на чаші страждання перебуває також  життя близьких тобі людей. І якщо з тобою щось трапиться, буде завдано  удар і для тих, кого любиш, тобто, якщо ти залишишся і продовжуватимеш боротися, покарають не тільки тебе. Це все показує, що насправді ситуація у такій боротьбі набагато складніша», – зазначив Олександр Гусєв.

Любов Базів. Київ

Фото: Укрінформ, ОМФК та кадри з фільмів