Як Україна переосмислює власні культурні символи під час війни: розповідають Сергій Жадан, Анастасія Примаченко, Мітя Зінов’єв та Катя Тейлор

Цьогоріч на Burning Man українці презентували «Синього бика» — десятиметрову рухому платформу, оздоблену хутром, декоративними деталями та світловими інсталяціями.  

Арткар обладнали потужною саундсистемою — завдяки цьому об’єкт став майданчиком для виступів. Впродовж фестивалю тут з’явилися Benny Benassi, Xinobi, Wahm, Omer Keinan aka T-Puse, а також Аліна Паш, Фіма Чупахін, 8Kays, The Organism та інші артисти. 

Над «Синім биком» працювала команда дослідно-конструкторського бюро «Майстерня чудес» під керівництвом Міті Зінов’єва за участі художника-дизайнера Ростислава Дудченка. 

Творці презентували сучасну інтерпретацію українського наївного мистецтва: його символів та архетипів.

«Образи Марії Примаченко формують образ України — творчої, духовної, сильної, незламної. Україна – це не лише війна й біль, це ще й унікальні митці, що творять універсальну культурну мову. І ця мова зрозуміла в усьому світі», — ділиться співзасновниця Maria Prymachenko Family Foundation Анастасія Примаченко.

На прикладі «Синього бика» — яких рис набуває українська культура сьогодні та чому важливо презентувати її за кордоном? Ми ділимося коментарями Міті Зінов’єва, Сергія Жадана, Анастасії Примаченко та Каті Тейлор. 

Мітя Зінов’єв

керівник дослідно-конструкторського бюро «Майстерня чудес»

Чому дослідно-конструкторське бюро вкладає ресурс у митців і культуру сьогодні

Для нас у «Майстерні чудес» інвестиція в культуру — це не про естетику. Це про майбутнє. Ми живемо в час, коли зброя і фронт визначають щоденний порядок денний. Однак ми водночас повинні достукатися до світу, звичайних громадян, які впливають і визначають політику країн. Ми маємо пояснити їм, хто ми. Саме культура створює мову, якою ми говоримо про себе глобально. 

«Синій Бик» за мотивами Марії Примаченко — саме про це. Це не просто артоб’єкт у пустелі Невади, а архетип сили й відновлення, який працює універсальною мовою символів. Примаченко малювала звірів, що мали вигляд охоронців, і ця охоронна енергія відчувається навіть сьогодні. Те, що ворог намагався знищити, спалюючи музеї та спадок художниці, ми винесли на світову сцену й зробили центром однієї з найбільших артподій планети.

Цей жест — не для галочки. Це відновлення гідності, акт культурної дипломатії. І водночас приклад того, як ми бачимо роль «Майстерні чудес»: бути простором, де інженери, митці й креатори можуть діяти разом, створюючи символи, які працюють далеко за межами України. Синій Бик став не лише інсталяцією, а доказом: навіть у війні ми здатні творити нову культурну мову і трансформувати архетипи так, щоб вони були зрозумілі світові.

Сергій Жадан 

письменник, музикант, військовослужбовець «Хартії» 

Чи народжується в українській культурі нова міфологія

Швидше актуалізується наша традиційна міфологія: окреслюється, виділяється від чужих нашарувань, від того наративу, який формувався над нами Росією чи Радянським Союзом. Безперечно, саме вона є основою для подальшого підходу.  Те, що може бути бічний час — дійсно, ми перебуваємо у вирії історії, часовому зламі. Це ті речі, які набувають міфологічності: з`являється новий герой, нова мотивація, новий епос. Це дається великою ціною, кров`ю, але фіксується, як щось базове й таке, що буде на майбутнє визначати коріння наших дітей.

Наративи, які зараз найбільше простежуються

Мені здається, першим наративом може бути поява нового героя. Саме героя-переможця, героя, який здатен відстоювати своє, оберігати, захищати своїх і досягати. Це щось принципово нове, щось те, що заперечує російську версію нас. Російська імперія нас завжди показувала, як людей поразки, суспільство поразки, суспільство без державності. А тоді з`являється новий Українець, який захищає себе, дає відсіч і спротив.

Друга річ, яка, мені здається, є важливою — це відчуття громади, відчуття свого, відчуття кола однодумців. За цим — зовсім інше ставлення українця до себе в просторі. Це теж та річ, яка нас різнить від агресора й окупанта.

Чи формують сучасні тексти про війну колективну пам’ять для наступних поколінь

Безперечно, тексти стають частиною нашої історії. Проте тут слід говорити не лише про художню літературу, а й загалом про весь масив текстів, який зараз з`являється і в Мережі, серед фактів і свідчень. Це голоси українців — тих людей, які перебувають на лінії фронту, у прифронтових регіонах, тилу. Суспільство сьогодні звучить, фіксує себе, свій досвід, емоції.

Чи відрізняються українські архетипи й символи від тих, що є в європейській чи американській літературі

Усі архетипи давно закладено Гомером, просто актуалізуються через певні обставини. Зараз українці нагадують світові якісь базові речі, на яких сформувалась і які завжди підтримувала європейська цивілізація. Це свобода, незалежність, повага до людини, відчуття свого простору і чогось такого, що варто захищати. Зараз нагадуємо світу про поняття гідності, свободи, справедливості. І це не просто абстракція, а те, за що варто битися.

Анастасія Примаченко

правнука української художниці Марії Примаченко та співзасновниця Maria Prymachenko Family Foundation

Чому фантастичні звірі й істоти Марії Примаченко стали символами українського несвідомого в інсталяції «Синього бика» 

Передусім, творчість Марії Примаченко — про свободу слова. Вона говорить про важливе тими образами, які зрозумілі кожному на якомусь підсвідомому рівні. Це особливо важливо зараз, в часи повномасштабної війни — коли у нас увімкнений режим виживання. Та у нас є цей голос, ми не боїмося говорити. 

Другий важливий фактор — це те, що в картинах Марії Примаченко наскрізною є тема боротьби добра і зла. І — що найцінніше — добро завжди виходить переможцем, хай би якою страшною не була темрява. 

Мені здається, що в українців закладено десь у ДНК, що ми боремося століттями з цим злом. Тому це якесь суто наше, суто українське. 

Якщо на картини Марії Примаченко дивляться українці, які не знають про саму художницю, то на глибинному рівні вони відчувають — це щось рідне. І йдеться не про вигадану міфологію чи легенду, а про сам спосіб нашого життя, живу історію України.

Марія Примаченко

Про прочитання образів у картинах Марії Примаченко

Сила образів Марії Примаченко в тому, що вони зараз допомагають нашій країні під час війни. Згадати хоча б картину «Квіти виросли коло четвертого блока», яку вдалося продати на благодійному аукціоні для ЗСУ за пів мільйона доларів. 

Образи цих звірів, квітів і птахів — ніби янголи-охоронці. Це живлення, яке створила Марія Примаченко. Дуже потужний інструмент, завдяки якому ми можемо і зараз підтримувати нашу країну. Мабуть, саме тому воно так і сприймається.

Синій бик — це образ захисника, охоронця ночі. Він у колективне прийшов із вечірньої дитячої передачі, для кожного українця й навіть молодших поколінь цей образ залишається впізнаваним. Зараз він асоціюється з ніччю, сном: коли ти засинаєш, хочеться, щоб цей бичок був поруч та оберігав, поки ти спиш.  

На деякі картини я зараз звертаю більше уваги. Це квіти-присвяти. У Марії Примаченко є цілий цикл робіт — дивовижних квітів, які вона присвячувала іншим. 

Я відчуваю, що в них — щось більше за просто вдячність чи красу. Коли я ще не знала, що таке повномасштабна війна, для мене квіти були просто квітами. А тепер, коли я бачу червоні маки прикордонникам, полеглому солдату, братським могилам, то дуже сильно на це реагую, бо бачу там і біль. 

Саме через це я відчуваю, що ми з Марією стали ближчими. Після початку повномасштабної війни я почала глибше її розуміти і як мисткиню, і як жінку. Її переживання за рідних, чоловіків, дитину — тепер я читаю це в її картинах інакше.

Вона стала для мене ще глибшою, тому що я сама стала іншою і навчилася краще бачити її біль. А його в неї дуже багато.

Колись мені сказали цікаве спостереження: інші художники, зображаючи біль, намагаються його підкреслити, зробити центральним мотивом полотна. А Марія діяла інакше. Вона створювала ніби наївний, дитячий малюнок, який несе позитивні емоції. Але якщо уважно придивитися до сюжету чи назви, там ховається глибокий біль, соціальний підтекст чи навіть важка душевна рана. Саме цим вона відрізнялася від інших.

І, можливо, це відповідь на перше питання: чому ми її так розуміємо навіть підсвідомо? Тому що українці — з гумором, любов’ю до життя, умінням проживати біль крізь світло. Марія теж мала цей гумор і любов до фарб, до радості. Вона проживала свій біль у кольорі, у світлі, у наївності. І це дуже схоже на нас сьогодні: попри всі випробування, ми продовжуємо жити, творити, радіти.

Катя Тейлор

культурна стратегиня, засновниця Port of Culture

Роль культурних символів у формуванні міжнародного іміджу України

Культурні символи передусім працюють для українців. Нам важливо створити нові коди, на які ми можемо спиратися, випрацювати нову мову — і буквально, і метафорично. На міжнародному рівні ми сформували декілька символів: стійкості, відважності й боротьби. Жоден із них не асоціюється з культурою. На це нам знадобиться більше часу разом зі стратегією з просування конкретних ідей. Поки ми бігли в усі сторони, не було єдиної стратегії і єдиного наративу про те, з чим ми хочемо, щоб Україна культурно асоціювалася в іноземців.

Про українські символи й архетипи, які вже зрозумілі міжнародній аудиторії та які ще потребують «перекладу» або пояснення світові

Пояснення — це і є робота дипломатичних інститутів. Не можна сказати, що ось у нас 10 меседжів, нам знадобиться 10 місяців і наша робота зроблена. Дипломатія в цілому — це просування цінностей та інтересів держави в інших державах. Це невпинна робота, яка, якщо ефективна, то впливає не тільки на політичні кола, а й на широку аудиторію. Але це постійна присутність, колаборації, презентація культури. Також я б не говорила про якусь абстрактну міжнародну аудиторію. У кожній країні це буде свій меседж, свої акценти. Десь доречно говорити про деколонізацію, і там мають знати, наприклад, про Розстріляне Відродження. А десь доречно говорити про демократію, і там ми можемо просувати літературу після Майдану. Інструменти мають бути релевантними викликам і запиту суспільства, в яке ми плануємо інтегруватись.

Чи можна говорити, що через мистецтво та архетипи відбувається своєрідний «ребрендинг» України у світі — від образу «жертви» до образу «творця»

Я не впевнена, що в України був образ жертви. Імовірніше, особливо ніхто нічого про Україну не знав до повномасштабного вторгнення. А тепер усі стрімко дізнаються різне: про війну, культуру, історію. Україна за майже чотири роки здійняла більше галасу, ніж за свою незалежну історію. Питання — які теми мають залишатися лейтмотивом і що саме ми хочемо, щоби знали про нас, нашу історію і культуру.

Це потрібно сконструювати. Також я не впевнена, що нам потрібен образ «творця». У нас є декілька треків, які зараз важливі: трек деколонізації, де ми розповідаємо, чому про нас нічого не знали і що варто знати; трек історії й сучасної боротьби — з роз’ясненням, що війна почалася не вчора; трек українців як винахідливої, творчої нації через мистецтво, культуру і ремесла (експансія культурних продуктів); трек нашої спільної історії й когерентність з європейською історією.