Трагедія Макрона. Як президент зруйнував систему у Франції та чому не може побудувати нову

Франція побила абсолютний рекорд: її прем’єр-міністр Себастьєн Лекорню подав у відставку менш ніж за добу після формування уряду.

– ЄП).

То як Франція опинилася у цій ситуації?.

І чого слід очікувати далі у нинішніх умовах, коли дедалі більш неконтрольоване зростання французького зовнішнього боргу посилює тиск ринків на Францію?.

Щоб зрозуміти природу цієї кризи, потрібно пригадати 2022 рік, коли починався другий термін президента Макрона.

Саме тоді були закладені підвалини нинішньої кризи.

У Франції парламентські вибори зазвичай відбувалися відразу після президентських, на хвилі популярності щойно обраного глави держави.

Це мало забезпечити перемогу президентського табору, узгоджуючи виконавчу та законодавчу гілки влади.

Але у 2022 році, коли Макрон переобрався на посаду президента вдруге, цього не сталося.

Тому для того, щоб керувати країною, президенту часом доводилося "проштовхувати" через Національні збори закони, які не мали там підтримку більшості.

У Франції він має таку можливість: конституція дозволяє уряду ухвалювати закони без підтримки парламенту доти, доки парламент не відправить такий уряд у відставку.

Саме так були ухвалені надзвичайно непопулярні пенсійні реформи Макрона, які підняли вік виходу на пенсію з 62 до 64 років.

Ці деталі функціонування парламентської більшості можуть здатися несуттєвими.

Зрештою, політика часто передбачає пошук непростих компромісів, а створення життєздатних коаліцій буває виснажливим процесом і в інших країнах ЄС.

Але французька політична система робить цей процес особливо складним.

Бо вона є гібридною – перш за все президентською, але водночас і парламентською.

У ситуації, коли парламентська більшість відображає політику президента, ця система працює чудово (а Франція при ній перетворюється на президентську демократію).

Коли контроль над більшістю переходить до опонентів президента – ця система продовжує функціонувати (але становиться подібною до тієї, що діє у парламентських республіках).

Але усе ламається, коли в Національних зборах немає жодної більшості.

Це – найгірший випадок, і саме це ми бачимо сьогодні.

Парламент не є ані про-, ані антипрезидентським.

Нині в Національних зборах є три блоки приблизно однакового розміру: ліві, крайні праві ("Національне об’єднання") та блок правих і центристських сил (ця група загалом прихильна до Макрона; для спрощення будемо називати її "центристами").

Ліві та крайні праві погоджуються в окремих питаннях – наприклад, щодо скасування пенсійного закону та збільшення податків для багатих – але уявити їхнє спільне урядування неможливо, адже вони є докорінно розбіжними у питаннях ідентичності, безпеки, довкілля та імміграції.

"Центристи" та крайні праві можуть знайти спільну мову щодо імміграції та безпеки, але принципово розходяться в економічній політиці – особливо щодо пенсій.

В реальності ситуація ще складніша, бо дві з трьох груп – ліві та "центристи" – насправді теж розколоті.

В умовному лівому блоці є і реформістська Соціалістична партія, і радикалізовані популісти на чолі з Жаном-Люком Меланшоном.

А промакронівський "центр" насправді об'єднує праві, правоцентристські та лівоцентристські течії, між якими є помітні тактичні суперечності.

Логічно було б уявити коаліцію між соціалістами та "центристами".

Але це об'єднання є дедалі менш імовірним, бо партії вже мислять категоріями президентських виборів 2027 року, а не поточного управління державою.

Окрім цього, є ще дві проблеми: надвисока вага президента та відсутність спільного бачення майбутнього соціальної моделі країни представниками ключових партій.

За кордоном у Макрона – чудовий імідж, але всередині країни – ні.

В економіці він проводив політику стимулювання виробництва товарів.

Це, безперечно, покращило економічні показники Франції, але виявилося не тим, чого чекали виборці.

Загалом Макрон виявився погано пристосованим до реалій сучасної французької політики.

До 2017 року він ніколи не обирався і не відчував суспільства.

Він уявляв себе у ролі президента як "людину над сутичкою".

А ще – не зважав на думку тих, хто сперечався з ним бодай за частку його повноважень.

Це, до речі, типовий французький паттерн, успадкований від монархії.

Інша річ, що тепер від нього відвертається більшість його учорашніх соратників, бо вони мають покинути Макрона для того, щоби врятувати власні політичні перспективи від катастрофічного антирейтингу президента.

Та найболючішого удару по Макрону завдала одна його помилка.

Йдеться про рішення, яке президент ухвалив у 2024 році – розпуск Національних зборів.

Він зробив це після виборів до Європарламенту.

Так, партія президента програла ті вибори, але для розпуску парламенту об’єктивно не було підстав.

Сьогоднішня криза – прямий наслідок цього рішення.

Саме воно призвело до обрання парламенту, в якому немає жодної більшості, і змусило Макрона змінити трьох прем’єр-міністрів лише за 13 місяців.

Це була катастрофічна помилка, за яку Макрон тепер платить велику ціну.

Зараз він готується призначити четвертого прем’єр-міністра, щоб виграти час і уникнути дострокових виборів.

Але якщо цей прем’єр також зазнає невдачі, тиск на Макрона з вимогою відставки буде колосальним.

Найкращим можливим сценарієм, схоже, є створення крихкого уряду, який протримається до президентських виборів 2027 року.

Але й цього гарантувати не можна.

Та хоча відповідальність Макрона величезна, у нинішній ситуації винна і безпорадність політичних партій Франції.

Всі вони зосереджені на виборах 2027 року і поводяться так, ніби вже мають абсолютну більшість, відмовляючись від компромісів.

Нинішня криза також випливає з повної відсутності згоди і навіть дискусії щодо майбутнього французької соціальної системи.

З кожних 1000 євро державних витрат – найвищих у Європі – приблизно 250 іде на пенсії та 200 на охорону здоров’я.

Всі це знають, але немає ідей, як модернізувати систему, яка справді має переваги, проте є фінансово нестабільною у середньостроковій перспективі.

Щоб зрозуміти масштаб заперечення французами серйозності своїх проблем, достатньо побачити, що і ліві, і "Національне об’єднання" агітують за скасування пенсійної реформи та повернення до колишнього пенсійного віку – 62 роки.

Причому роблять це, визнаючи водночас дедалі більші ризики, які це несе для економіки через зростання державного боргу Франції.

Трагедія президентства Макрона полягає в тому, що його проєкт модернізації французької політичної системи зазнав краху.

Він встиг зруйнувати систему.

Але він не має справжнього бачення, чим її замінити.

Відповідальність Макрона величезна, але він – не єдиний винний.

Автор: Закі Лаїді,.

колишній радник високого представника ЄС із закордонних справ та політики безпеки (2020–24), професор Sciences Po.