Кіно — це зброя. Чому ми роззброюємо власну індустрію?

Історія це вже доводила: у 1940 році коротка стрічка "London Can Take It!" змінила громадську думку в США й допомогла президенту Рузвельту проштовхнути ленд-ліз. Екран там, де не завжди діє трибуна.

Повномасштабне вторгнення Росії світ побачив наживо — прямі етери, живі включення. Але що довше триває війна, то важче втримати увагу. Новини швидко зношуються. Тому нам потрібні не лише репортажі про злочини, а й фільми про нас самих — культуру, історії, любов, втрати, мрію. Це і є стратегічна культура, і кіно — її найделікатніший, але найпотужніший інструмент.

Парадокс у тому, що держава, яка одного разу виграла вибори завдяки телесеріалу, так і не поставила кінематограф на службу країні. Більшість прем’єр, які виходять сьогодні, зняті ще до великої війни. Виділені кошти обростають скандалами, а бюджети виглядають так, ніби не було років справжнього підйому у 2014–2019 роках, коли індустрія від нуля прийшла до п’ятдесяти релізів на рік.

Кіноспільнота попереджає: якщо не буде рішень зараз, у 2026–2027 роках ми ризикуємо провалом. Просто закінчаться проєкти, запущені "до", але відкладені через війну. Інерція вичерпається.

Моя приятелька, актриса Римма Зюбіна зараз знімається у стрічці з робочою назвою "Лютий привіт" — одній із небагатьох, що отримали державну підтримку після 2022-го. Її іронічна фраза "Працюємо за канапки" звучить як справжній стан галузі. За словами Зюбіної, документальне кіно нині дає чесність і знання, яких бракує. І саме воно часто робить більше для пізнання історії, ніж багатьох художніх фільмів.

Читайте також: Культура - це частина того, за що ми воюємо, не можна всі кошти вкладати в дороги, - Княжицький

Продюсер Тарас Босак, який працює поруч із Зюбіною і раніше робив "Щедрик", описує арифметику: торік розподілили близько 600 млн грн; у 2025-му планували ~700 млн, але в підсумку урізали до близько 200 млн, нових конкурсів не оголошували, підписання договорів обмежили. Кіно ж не вкладається в один бюджетний рік: підготовка, зйомки, постпродакшн, копродакшн і фестивалі — це 2–3 роки. Зупиниш конвеєр — на виході порожнеча.

Часто наводять контраргумент: дрони, ракети, ППО важливіші. Так. Але тоді чому зростає фінансування телемарафону — ще плюс 47 млн грн — до колосальних 1,557 млрд грн у 2026 році, тоді як на кіновиробництво закладають приблизно 128 млн?

Це майже десять бюджетів Держкіно проти одного телепродукту, малопопулярного у глядачів, але зручного для влади — телемарафону.

Так, у нас є "Оскар". "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова — перша така нагорода за український фільм про Україну, зроблений громадянином України. Це велика перемога. Але на виробництво держава дала нуль гривень. За словами Зюбіної, Чернов зайшов у кіно з документалістики й журналістики — поза звичною держсхемою. Палиці в колеса — наш національний спорт, а лаври переможців ми любимо забирати потім.

Світова арена тим часом живе за своїми правилами: поки ми сперечаємося, ворог системно знімає. За відкритими даними, Кремль у 2024 році профінансував кілька десятків і планує майже 140 стрічок на поточний — про "героїв СВО", "традиційні цінності", "боротьбу з фальсифікаціями історії". Росіяни повертаються на фестивалі, з’являються на публічних кіноподіях під триколором. Тобто бойкоти не спрацювали — треба їхати й показувати вищий клас, наш, якісніший і правдивіший.

Пам’ятаймо також, як ми вже вміли. Після Революції Гідності Держкіно підняли зі 176 млн грн (2015) до 665 млн (2021). У 2014-му ми мали один фільм на рік, у 2019-му — п’ятдесят. Українська мова зайшла в топ-20 прокату, "Атлантида" взяла "Горизонти" у Венеції. Це сталося не випадково, а завдяки прозорій механіці: відкриті пітчинги, Рада з держпідтримки при Держкіно, рішення ухвалює спільнота, а не політики. Щойно від цієї моделі відступили — маємо скандал дев’ятнадцятого пітчингу, бойкот "ручній" Раді сотнями кіномитців і токсичну недовіру.

Читайте також:Від імперських заборон до сучасних законів: на Еспресо премʼєра фільму про боротьбу за українську мову

Окрема історія — "чотири мільярди на тисячу годин контенту", про які говорять урядовці, посилаючись на нібито ініціативу президента. На мою думку, будь-яке збільшення фінансування культури — це добре, але ключове — як це розподіляти. Якщо повз Держкіно, без прозорих критеріїв і конкуренції — це шлях до поразки.

Навіть якщо це буде не "тисяча годин", а 990, відібраних чесно, виграємо всі. Бо кіно — це про якість.

Що робити зараз?

По-перше, розморозити фінансування проєктів, які вже у виробництві, а також оголосити нові конкурси негайно.
По-друге, повернути повноваження легітимній Раді при Держкіно і прибрати "ручні" рішення.
По-третє, збалансувати портфель: від авторського й фестивального до сімейного, дитячого, документального й жанрового кіно.
По-четверте, відкрити системні лінійки копродакшну. Нам готові допомагати союзники, коли бачать порядок і перспективу.
По-п’яте, перерозподілити медійні витрати: частину внутрішньої пропаганди — на міжнародну культурну присутність.

Ми вже довели, що можемо. І тут питання не в таланті, а у політичній волі та інституціях. Коли держава хоче, "всевладдя" випадкових менеджерів імітацій зникає за мить, а коли вагається — ми лишаємося без прем’єр, без фестивалів і без права на власний наратив. Кіно — це зброя. Дайте йому набої, і світ знову почує Україну.