Петро Мірчук. Літописець УПА

Петро Мірчук став одним із головних літописців українського визвольного руху ХХ століття. Його праці ґрунтувалися на власному досвіді та широкій документальній базі, зібраній серед учасників ОУН і УПА. А книга “Українська повстанська армія 1942–1952” (Мюнхен, 1953) стала однією з перших узагальнених праць на цю тему в еміграції. Саме тоді, коли він наполегливо збирав матеріали для цієї книги, органи мдб урср завели на нього оперативну справу. Але завадити донесенню до широкої громадськості на Заході правди про УПА не вдалося. Про це розповідають розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Справу завели в січні 1951 року. Об’єкту оперативної розробки дали псевдо “Сірко”. Якщо це було пов’язано з легендарним кошовим отаманом Запорозької Січі Іваном Сірком, то логіку чекістів зрозуміти важко. Адже І. Сірко був символом військової доблесті та непереможності, відданості козацьким вольностям, хитрості та воєнної майстерності. Багато легенд свідчить про його стратегічну кмітливість і несподівані тактичні рішення. Натомість П. Мірчук не був людиною військовою, не воював у складі УПА і тим паче не командував жодними повстанськими підрозділами. Хіба що у переносному значенні хотіли применшити його роль і значення, обізвавши “непомітним, непоказним, сіреньким”, чи то й за подобою того, як часто кличуть сірих собак.

На цю думку наводить текст одного з перших агентурних повідомлень, яке знайшли серед свідчень Віктора Петрова (“Іванова”) після його таємничого зникнення з Німеччини у 1949 році, і долучили до справи одразу після її заведення. Характеризуючи на прохання чекістів усіх тих, з ким контактував за кордоном, В. Петров писав про П. Мірчука таке:

“Мірчук Петро. Уродженець Західної України, у віці 35–37 років, середнього зросту з темним обличчям “селянського типу”. За партійною належністю – член ОУН-бандерівців. Займається публіцистичною діяльністю, однак не вирізняється ні стилем, ні особливими знаннями… Був головним організатором великої антирадянської демонстрації, проведеної бандерівцями (АБН) у Мюнхені 10.03.49 р. На цьому мітингу, який передував демонстрації, і на аналогічному мітингу, влаштованому також АБН у минулому році в Мюнхені в Amerika-Haus, П. Мірчук виступав як основний доповідач. Оратор середнього значення. Німецькою мовою володіє посередньо. Має ступінь доктора, тому часто на підставі згадувань у газетах його плутають з професором Іваном Мірчуком – ректором Українського вільного університету” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10278. – Арк. 5).

Водночас, як свідчать інші архівні документи, В. Петров не надто близько знав П. Мірчука, і їхні шляхи у Мюнхені не часто перетиналися. Його журналістську діяльність намагався характеризувати за мірками високохудожнього інтелектуального письменництва, як це робив стосовно діячів Мистецького українського руху (МУР) – літературно-мистецького об’єднання українських письменників і культурних діячів у повоєнній еміграції Юрія Шевельова, Ігоря Костецького, Уласа Самчука, Івана Багряного та інших. Тим часом П. Мірчук займав іншу особливу нішу в емігрантському середовищі й показав себе на цій ниві справді унікальним і талановитим дослідником, істориком, журналістом, популяризатором, громадсько-політичним діячем. А в ОУН він мав псевдо “Залізняк”.

Біографічні відомості й характеристики на П. Мірчука, зібрані в справі на підставі свідчень агентури, доволі скупі й не охоплюють усього його життєпису. Доповнити й уточнити їх дають змогу нечисленні відкриті джерела. На підставі цього вимальовується образ людини, яка все життя наполегливо боролася за українську справу і за здобуття Україною незалежності.

Петро Юрійович Мірчук народився 26 червня 1913 року в селі Добрівляни нині Стрийського району Львівської області. Після закінчення Стрийської гімназії навчався у 1932–1933 та у 1937–1939 роках на правничому факультеті Львівського університету. На початку 1930-х років став членом ОУН. Брав участь у виданні “Бюлетеню крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ [західноукраїнських землях]”, редагував періодичні націоналістичні видання “Молоде село”, “Наш світогляд”. Був референтом Крайової екзекутиви ОУН.

У 1939–1940 роках діяв як організатор українських націоналістичних відділів молоді на Холмщині. Згодом переїхав до Праги, де продовжив навчання в Українському вільному університеті. У червні 1941 року одержав диплом доктора права та політичних наук. Невдовзі після цього брав участь у підготовці Акта відновлення Української Держави, який було проголошено 30 червня у Львові. Як причетний до цього, а також до неприйняття політики Третього райху на українських землях у вересні того ж року (за іншими відомостями – у листопаді) був заарештований гестапо. Спершу утримувався у тюрмах Львова і Кракова, а з 1942 року – у концтаборі Аушвіц (Освенціум).

В одному з архівних документів зазначається, що у концтаборі він перебував разом зі С. Бандерою, Я. Раком, Л. Ребетом та іншими діячами ОУН. “У 1944 або 1945 році, – йдеться в узагальненій довідці, – Мірчук Петро був звільнений із концтабору і виїхав до Австрії, де співробітничав з низкою українських націоналістичних видань. Пізніше Мірчук Петро переїхав до м. Мюнхена, де активно включився в оунівську діяльність. У різні періоди був видавцем газети “Український самостійник”, входив до складу Управи “Центрального представництва української еміграції” в Німеччині, був членом ЦК “Антибільшовицького блоку народів”, де відстоював інтереси ОУН-бандерівців. У 1951 році виїхав із Німеччини до Канади, де займається журналістською діяльністю, – брав участь у складанні книги-збірника про УПА, у 1953 році видав книгу “Українська визвольна справа і українська еміграція” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10278. – Арк. 139–140).

Як свідчать матеріали справи, органи кдб, які на той час організували оперативну розробку П. Мірчука, не мали достатньо агентурних можливостей для отримання достовірних відомостей про нього. Тож у документах трапляються неточності. Зокрема П. Мірчук виїхав не до Канади, а до США. І не у 1951, а у 1950 році. У дослідженнях згадується, що він “за вказівкою Романа Шухевича поїхав до США, щоб написати історію ОУН–УПА”.

За океаном очолював Союз українських політв’язнів у США, був довголітнім членом крайової управи “Організації оборони чотирьох свобід України” та крайової управи “Українського конгресового комітету Америки”. Викладав у кількох американських коледжах. 1969 року здобув наукове звання доктора філософії Українського вільного університету. Був співредактором часописів “Визвольний шлях”, “Гомін України”, “Українська трибуна”, “Український самостійник”.

За тогочасною практикою в закордонних резидентурах кдб срср скуповували примірники цих та інших еміграційних газет, ретельно аналізували їхній зміст і за деякими публікаціями навіть заводили справи на авторів антирадянських статей. За часописами, які редагував П. Мірчук, так само пильно стежили. У одній із довідок аналізується його стаття під назвою “Другий етап” у газеті “Український самостійник” № 49 від 17 грудня 1949 року. У ній П. Мірчук зазначав, що після закінчення Другої світової війни перед українською політичною еміграцією постало завдання “зірвати маску з більшовиків і показати світові їхнє справжнє обличчя, … імперіалістичну загарбницьку політику, мобілізувати Захід проти московського імперіалізму”.

Відтак у кдб урср продовжили розробляти плани, як вплинути на “Сірка”, змусити його змінити риторику. Зазвичай збирали інформацію про близьких родичів, щоб спробувати через когось вести свою оперативну гру. Але успіху це не дало. Як свідчать архівні документи, батько й мати П. Мірчука були вислані у віддалені райони срср, де померли у 1947 році. Сестри Марія, 1919 р. н., Ольга, 1924 р. н. і Юстина, 1928 р. н., так само були виселені сталінським режимом “за активну націоналістичну діяльність”.

Брати Василь, 1910 р. н., і Павло, 1922 р. н., на той час мешкали у селі Добровляни Стрийського району. Але контактів із Петром не підтримували і нічого про нього не знали. Від них лише вдалося отримати світлину брата, датовану 1941 роком. Усі інші намагання залучити їх або інших далеких родичів до оперативної розробки не мали успіху.

Відтак діяльність П. Мірчука за кордоном надалі відстежували з позицій резидентури кдб при рм срср у США. У довідках згадувалося про вихід його праць “Українська повстанська армія 1942–1952” (Мюнхен, 1953), “Акт відновлення Української Державности 30 червня 1941 року: (його ґенеза та політичне й історичне значення) (Мюнхен, 1953), “Українська визвольна справа і українська еміграція” (Торонто, 1954), “За чистоту позицій українського визвольного руху” (Мюнхен–Лондон, 1955) та інших, підготовку у співавторстві збірника “УПА в боротьбі за свободу” (Нью-Йорк, 1954).

Загалом П. Мірчук написав понад два десятка книг, його праці стали базовими джерелами для подальшого дослідження діяльності ОУН і УПА. Він поспішав, щоб усе встигнути і нічого не стерлося з пам’яті. У передмові до однієї з книг зазначалося: “Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам’яті. Бо нашим обов’язком є – передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА”.

Помер Петро Мірчук на 86-му році життя 16 травня 1999 року у м. Філадельфія (США).

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда