Осип Тюшка. 40 років поряд зі Степаном Бандерою

Він був одним із найближчих друзів Степана Бандери. Вони потоваришували ще під час навчання у Стрийській гімназії. Разом входили до керівних ланок у Пласті й ОУН, мали близькі ідейні переконання й погляди на національно-визвольних рух, одночасно відбували ув’язнення в гітлерівському концтаборі Заксенхаузен, спільно розбудовували структуру ОУН революційної після Другої світової війни і були об’єктами оперативних розробок кдб. Тільки роль і місце у тих чекістських планах і заходах для кожного відводилися різні. Про це розповідають розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Перехоплений лист від кур’єра

У лютому 1946 року співробітники мдб срср затримали у Польщі кур’єра ОУН Василя Дячука, який намагався потрапити до американської зони окупації Німеччини. При обшуку в нього серед інших документів знайшли листи від родичів до Осипа Тюшки, про якого чекісти знали, що він є близьким другом Степана Бандери.

Цій події надали неабиякого значення. Доповідь про затримання лягла у москві на стіл начальнику радянської зовнішньої розвідки Павлу Фітіну. Той одразу дав вказівку керівникові мдб урср Сергію Савченку зібрати всю інформацію про родичів О. Тюшки і взяти їх в оперативну розробку.

21 лютого 1946 року була підписана постанова про заведення на О. Тюшку справи-формуляра. У ній уже значилася первинна інформація про нього: народився в селі Старий Мізунь Вигодського району Станіславської області (нині – Долинський район Івано-Франківської області); за оунівську діяльність у 1930 і 1933 роках заарештовувався польською владою і утримувався в тюрмі Береза-Картузька; є близьким другом Степана Бандери і його секретарем у Центральному проводі ОУН за кордоном. Справі дали назву “Слуга”.

Невдовзі управління мдб урср по Станіславській області зібрало докладнішу інформацію. У довідці зазначалося, що О. Тюшка у 1926 році організував у селі Старий Мізунь гурток-читальню “Просвіти” і вже тоді як член ОУН обіймав у місцевій організації керівне становище. У 1930 році до нього в село приїздив Степан Бандера, і вони разом там проводили літні канікули.

Про близьких родичів повідомляли, що батько й мати мешкали в тому самому селі, сестра Наталія померла у 1944 році, сестра Славка у 1945 році засуджена за націоналістичну діяльність, третя сестра Юлія переховувалася через те, що її чоловік був в УПА, брати Богдан та Омелян так само перебували в УПА, наймолодший Роман навчався в школі.

Через агентуру чекістам вдалося здобути світлину О. Тюшки. То був груповий знімок членів місцевої “Просвіти”, зроблений приблизно у 1929–1930 роках. Осип на ньому позначений цифрою “7”. З інших джерел дізналися, що він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, опікувався випуском підпільного журналу “Сурма”. Перед початком Другої світової війни переїхав до Берліна і мешкав там разом зі С. Бандерою в українському домі.

Невдовзі обійняв пост теренового провідника ОУН в Німеччині і разом з іншими діячами брав участь у підготовці та відправленні на східні землі України похідних груп. Після закінчення війни разом з Миколою Лебедем, Мирославом Прокопом, Ярославом Стецьком, Левом і Дарією Ребетами, Іваном Гриньохом та іншими увійшов до складу Закордонного бюро ОУН, яким керував Степан Бандера. У списку членів цього бюро, складеного в мдб урср, про нього зазначено: “Референт з особового складу, в минулому особистий секретар Бандери, одна з його довірених осіб”.

Кожного з членів бюро чекісти на той час уже взяли в оперативну розробку. Водночас до О. Тюшки із цього списку був проявлений чи не найбільший інтерес. Усе пояснювалося його наближенням до С. Бандери. Прагнули мати в безпосередній близькості до очільника ОУН особу, яка б доповідала про всі плани й задуми того і за необхідності могла виконати й інші завдання мдб. Відтак у документах на оперативну розробку О. Тюшки з’явився пункт про вивчення питання щодо його вербування. Але спершу мали знайти підхід до когось із близьких родичів.

Щойно визрів задум про вербування О. Тюшки, одразу до місцевих органів мдб надійшла вказівка призупинити будь-які репресії проти його родичів і зайнятися їх вивченням. Це при тому, що в той період на західноукраїнських землях велика кількість членів ОУН, вояків УПА та їхні сім’ї підлягали виселенню до Сибіру і Далекого Сходу.

Але вивчення тривало недовго і не принесло бажаних для чекістів результатів. Як свідчать архівні документи, брати Богдан і Омелян були вбиті при проведенні чекістсько-військових операцій на території області проти підрозділів УПА. Сестру Юлію так і не змогли знайти. Вона у той період перебувала на нелегальному становищі. А її чоловік у 1947 році загинув у бою від рук чекістів у Болехівському районі.

Співробітникам мдб шляхом погроз і залякування вдалося схилили до співпраці кількох мешканців села, які раніше перебували в лавах УПА. Сподівалися, що ті зможуть увійти в довіру до членів сім’ї Тюшки. Але прорахувалися. Ті не надали жодної важливої інформації. Понад те, не змінили своїх антирадянських поглядів. Як наслідок – були заарештовані і засуджені до різних термінів позбавлення волі. Так само були репресовані і їхні родичі, яких тимчасово не чіпали.

Тож усі зусилля з вербування когось із родичів або знайомих родини О. Тюшки виявилися марними.

“На підставі відомостей, – зазначалося в одному з документів, – які свідчать, що всі родичі Тюшки Осипа є переконаними українськими націоналістами, частина з яких перебуває в діючому підпіллі ОУН і бандах УПА, 2-ге управління мдб урср 27.03.46 р. дало вказівку 2-му відділу умдб по Станіславській області про розшук і арешт родичів Тюшки Осипа… Нині доцільність призупинення вказівки про репресування родичів Тюшки зникла, тому вважали б за необхідне привести в дію вказівку 2-го управління мдб урср про репресування родичів Тюшки О.” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12609. – Т.1. – Арк. 73).

Відтак батька, матір і брата Романа, який щойно закінчив десять класів, виселили, як зазначається в архівних документах, у “віддалені області срср на спецпоселення”. Зокрема, на одну із золотодобувних копалень в Улчинський район Нижнєамурської області Хабаровського краю.

“Випадковий” попутник у вагоні

Тим часом про Осипа Тюшку від закордонної агентури надходили нові відомості. Про те, що він із дружиною Наталією і донькою Оксаною оселився в Інсбруку, де орендував будинок на околиці міста, став тереновим провідником ОУН в Австрії і створив там цілу мережу організації із представників української еміграції. Водночас був провідним членом Українського визвольного фронту. Із 1950 року очолив в Австрії Лігу Українських політичних в’язнів.

В одному з повідомлень зазначалося, що разом з ним наприкінці німецько-радянської війни і в перші післявоєнні місяці мешкав С. Бандера і що вони регулярно зустрічалися для обговорення питань продовження визвольної боротьби. Коли він приїздив до Мюнхена, то неодмінно зупинявся у С. Бандери.

Саме в той період органи кдб при раді міністрів срср почали активно розробляти і здійснювати заходи з ліквідації С. Бандери. У зв’язку з цим використовували різні можливості для того, щоб зібрати максимум відомостей про місця його перебування, про поїздки за межі Мюнхена, зустрічі, близьке оточення. Осип Тюшка, як його давній друг, міг стати тією ланкою, яка б доповнила неповну картину. Зокрема, якби С. Бандера вкотре приїхав у гості до нього, то скоїти убивство на околиці Інсбрука у віддаленні від інших будинків і людних місць було б легше.

Усе це змушувало шукати нові підходи до О. Тюшки і можливості обстеження місцевості навколо його будинку. У той час чекісти з’ясували, що в 1959 році завершувався термін перебування на спецпоселенні Осипових батьків та брата Романа і що вони мали намір повертатися на рідну землю в Україну. Тож вирішили цим скористатися. Після аналізу низки оперативних справ знайшли досьє на агента “Крилатого” зі Львова, у якого на спецпоселенні у Читинській області так само перебували близькі родичі. Агента терміново викликали на зустріч і дали йому таке завдання:

“24 червня цього року Вам пропонується виїхати в м. Іркутськ, де Вас посадять у вагон потягу № 43 “Владивосток–москва”, в якому зі спецпоселення з Читинської області їхатиме в Україну сім’я одного з ватажків ЗЧ ОУН Тюшки Осипа.

У дорозі від Іркутська до Львова Вам необхідно буде познайомитися з братом Тюшки Осипа – Тюшкою Романом, його дружиною і батьками, привернути до себе увагу і створити умови для закріплення знайомства та зустрічей з членами цієї сім’ї в подальшому в Україні.

Проїзд в одному вагоні із зазначеними особами буде Вам забезпечений нашими можливостями, у зв’язку з чим знайомство з ними як з попутниками не матиме труднощів” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12609. – Т.2. – Арк. 144).

До Іркутська в одному купе потяга з сімейством Тюшки їхав співробітник зовнішнього спостереження управління кдб по Читинській області. А потім його місце “випадково” зайняв агент “Крилатий”. Розмова про родичів, які постраждали від совєтів і опинилися на засланні, дала змогу зав’язати контакти на перспективу, чого й прагнули чекісти.

У такий спосіб хотіли невдовзі вивести перевіреного на низці справ агента до Австрії і там так само організувати йому “випадкову” зустріч з Осипом Тюшкою і активізувати оперативну розробку того. Але все обмежилося лише обміном листами. Подальшого розвитку цей задум, як свідчать архівні документи, не мав.

“Завербувати під час Всесвітнього фестивалю молоді”

Після невдалої спроби з виведення агента “Крилатого” до Австрії в кдб при раді міністрів урср вирішили вивести на контакт з О. Тюшкою оперативного працівника. Того незадовго до повернення родичів на батьківщину відряджали з Києва до місця їхнього спецпоселення в Улчинський район Нижнєамурської області Хабаровського краю під виглядом кореспондента газети “Радянська Україна”.

Під час того “редакційного” відрядження він серед інших познайомився з родичами О. Тюшки і взяв їхню адресу. Потім після повернення до Києва надсилав їм зроблені власноруч фотознімки, писав листи і намагався закріпити встановлені контакти певними обіцянками допомогти у влаштуванні й вирішенні всіляких питань.

Відтак заручившись цим знайомством, листами і світлинами, співробітник кдб мав поїхати до Відня на VII Всесвітній фестиваль молоді та студентів і там розшукати О. Тюшку. Цього разу – під прикриттям кореспондента журналу “Фізкультура і спорт”. У плані оперативних заходів зазначалося, що він повинен зайняти позицію радянського патріота і переконати О. Тюшку відмовитися від націоналістичної діяльності, розповівши про повернення родичів із заслання додому, нібито позитивне сприйняття ними радянської дійсності і їхні рекомендації.

До убивства С. Бандери залишалося менше ніж три місяці. Будь-яка інформація про нього у той період для кдб становила особливий інтерес. Тож і встановленню контакту з О. Тюшкою як його близьким другом надавали важливого значення. В одній із довідок, датованих 30 червня 1959 року, зазначалося:

“Тюшка дуже часто виїздить у Мюнхен до Бандери, у якого одержує інструктаж для подальшої роботи, здебільшого знаходиться в Мюнхені, ніж вдома, водночас кожну суботу й неділю приїздить додому. Після обіду здійснює прогулянку з сім’єю околицями, недалеко від дому… Вілла його стоїть на пагорбі, видніється здалеку. Навколо вілли кущі і кілька фруктових дерев, збоку Гроссер Готт у паркані є невелика хвіртка, про яку відомо лише людям, пов’язаним з Тюшкою… Тюшка ходить один, без охоронців, яких у нього, вочевидь, немає” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12609. – Т.2. – Арк. 161).

Як свідчать архівні документи, 26 липня 1959 року “кореспондент” приїхав до Відня. Разом зі співробітниками віденської резидентури кдб почав відшукувати можливості для зустрічі з О. Тюшкою у межах фестивальних заходів. Адже мали інформацію, що бандерівці запланували якісь свої акції.

Зокрема, у повідомленнях від закордонної агентури йшлося про те, що С. Бандера дав вказівку керівникам СБ ОУН Івану Кашубі та Степану Мудрику збирати інформацію про реальний стан справ в урср в середовищі членів української делегації, а також поширювати серед них українські видання. До таких заходів підключили й Осипа Тюшку, який чи не найкраще знав стан справ у австрійській столиці. Але, попри всі зусилля, таку зустріч співробітники кдб провести з ним не змогли.

“Будинок-криївка” з гвинтівкою на вході

Після вбивства Степана Бандери 15 жовтня 1959 року і зізнання у 1961 році Богдана Сташинського у скоєнні цього акту політичного тероризму органи кдб срср на деякий час призупинили активні заходи проти провідних діячів української еміграції. Цьому сприяло засудження усім цивілізованим світом політики кремля. Але це тривало недовго. До того ж москва і не збиралася визнавати провину.

Як свідчать розсекречені документи, уже на початку 1960-х років поновлювалися старі й розроблялися нові плани з проникнення до закордонних центрів української еміграції, вербування або дискредитації її очільників, а в окремих випадках – ліквідації. Стосовно О. Тюшки у 1967 році було прийнято рішення про необхідність його вербування. Це доручалося зробити тому самому оперативному співробітнику, але вже не під виглядом кореспондента, а від імені кдб “шляхом прямої пропозиції про співпрацю”.

Планом вербування передбачалося заявити О. Тюшці про безперспективність його націоналістичної діяльності, пообіцяти хорошу роботу в разі бажання повернутися до срср і повне матеріальне забезпечення його та сім’ї. Це з урахуванням тих заслуг, які від нього очікували.

Малося на увазі, що повернення на батьківщину він мав заслужити шляхом надання інформації про Закордонні частини ОУН, плани й активних діячів організації. А також не виключалася його участь у публічному розкаянні і розвінчанні своєї минулої націоналістичної діяльності. Гарантом цього було не вчинення нових репресій проти його близьких родичів, які й так уже постраждали й відбули покарання.

Один із варіантів передбачав, що оперативний співробітник завітає додому до О. Тюшки і безпосередньо там проведе з ним таку вербувальну бесіду. Але були певні побоювання, що той може поводитися непередбачувано, затримає візитера, викличе поліцію. На такі думки наводили й повідомлення агентури про спосіб життя господаря і саме помешкання. Дехто висловлював припущення, що вілла, де мешкав О. Тюшка, використовується оунівцями як конспіративна квартира. Там помічали Ярослава Стецька та інших діячів.

Зібрана інформація про дружину також не додавала оптимізму. Як йшлося в повідомленнях, його дружина Наталія була членом ОУН і мала псевдо “Отаманша”, у 1940 році перебувала в Кракові, брала участь у ІІ конгресі ОУН, в роки Другої світової війни була залучена до підпільної роботи на Волині, нібито діяла спільно з очільником Служби безпеки ОУН Миколою Лебедем і разом з ним та іншими діячами емігрувала до Чехословаччини, а потім до Австрії, де й познайомилася з О. Тюшкою. Після отримання таких відомостей в кдб засумнівалися в доцільності візиту до родини О. Тюшки додому.

Довершила сумніви інформація про те, що в господарів є зброя, а в глибокому підвалі зберігаються особисті речі осіб, яких раніше відправляли як емісарів з розвідувальними завданнями до урср. Відтак йшлося заледве не про якусь подобу повстанської криївки.

В одному з агентурних повідомлень зазначалося, що будинок, який орендував О. Тюшка, це своєрідний “австрійський бург”, тобто вежа або укріплення. У ньому для непроханих гостей “пан магістр придумав пугало-зброю у вигляді зігнутого дула гвинтівки, без магазину, яке він висовує назовні через отвір у вхідних дверях, коли хтось із незнайомих хоче до нього зайти”. А спостережним пунктом нібито є вікно спальні, звідки добре видно вхід.

Усе це змусило дещо змінити плани і шукати інші варіанти. Ці пошуки затягнулися на кілька років. Зрештою, у січні 1975 року винесли постанову про припинення оперативної розробки і здачу справи в архів. Мотивували тим, що О. Тюшка тяжко хворий і вже не бере активну участь у громадсько-політичній діяльності.

Він справді занедужав. Далися взнаки давні хвороби ще з періоду перебування у концтаборі. Попри це, до кінця свого життя він залишався головою Об’єднання українських націоналістів в Австрії. Помер в Інсбруку 2 вересня 1983 року, похований на місцевому цвинтарі.

Осип Тюшка не зажив такої слави як його близький друг Степан Бандера. Водночас він ніколи не заздрив тій популярності і не змагався за якісь високі посади в ієрархії ОУН, навпаки, прагнув бути менше помітним у публічному просторі. Як свідчать архівні документи, він нізащо не пішов би на те, щоб заподіяти якусь шкоду С. Бандері чи загалом українському визвольному рухові, навіть якби відбувся той оперативний контакт і на нього пробували б тиснути й шантажувати.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда