Меморіальний «Вирій» Чернігівського драмтеатру

У давньослов’янській міфології слово «вирій» або «ірій» пояснюють як місце, де проживають душі богів, померлих людей, де зимують птахи й тварини. В літературі вирій описують часто як структуроване космічне або райське дерево, так, ніби воно існує не в уявному, але точно десь у недосяжному просторі. Мовознавці ж категоричніші — відсилають до слова «ирій», що означає «весна» або «рай». Кожен фахівець, звісно ж, наполягатиме на своїй теорії та її поясненні, але один «Вирій» справді існує, і він реальний — це прем’єрна вистава Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка з аналогічною назвою.

Прем’єра вистави — а тут іще, на секундочку, відкриття 100-го ювілейного сезону — це завжди хвилююча подія для театру та його прихильників. Але якщо врахувати реалії, в яких нині живе Чернігів, — довготривалі (по 15 годин) повітряні тривоги, тотальні блекаути та ворожі атаки, — то хвилювання нероздільно поєднується з відчуттями страху й обурення.

Автор постановки, художнього та музичного оформлення вистави «Вирій» — художній керівник театру Андрій Бакіров у одному з допрем’єрних інтерв’ю пророче сказав: «Головне, щоб клятий ворог дав нам можливість працювати…». Ну, а наразі можливість працювати, а точніше, поставити «Вирій» дала театру підтримка друзів — програми «Партнерство за сильну Україну» (PFRU — це багатостороння донорська ініціатива уряду України та семи держав-партнерів, що реалізує проєкти в прифронтовихі постраждалих від війни громадах, а також на національному рівні. — Ю.С.), завдяки якій було оплачено матеріальну частину й авторські права. Поспілкувавшись не одну годину з представниками цієї програми, я спіймала себе на думці: проблемами театру, який пережив 2023 року приліт «Іскандера», іноземні гості переймаються більше, ніж місцева влада.

15 жовтня 2025 року, хол театру. Лунає жива музика у виконанні театрального оркестру, заздалегідь підготовлено фотозони у вигляді банера «НАМ 100!» і локації, де можна приміряти сценічні костюми й навіть перуки (захопливий і цікавий досвід, раджу). Поруч стенд із сувенірними чашками, печивом та іншою продукцією. Усе до ювілею. Багато глядачів із осінніми квітами. Оркестр від класики переходить до сучасніших мелодій, хтось із присутніх підспівує. Загальний позитивний настрій перебиває клятий ворог — до початку вистави лунає повітряна тривога. Триває вона довго, й художній керівник театру повідомляє, що прем’єрний показ, як і відкриття 100-го сезону, переносяться на наступний день.

День наступний. «Сценарій», як і клятий ворог, ті самі — тривала тривога, перенесення. Досвід відкриття театрального сезону з третьої спроби, мабуть, має не кожен театр в Україні. Чернігівський драмтеатр витримав іще більше — ювілейний сезон відкрили 18 жовтня з четвертої спроби!

Щоправда, була одна особлива глядачка, для якої театр зіграв допремʼєрний показ-прогін у день відкриття сезону, — це драматургиня й авторка пʼєси «Вирій» Наталія Ігнатьєва, яка три дні поспіль терпляче очікувала побачити сценічне втілення своїх героїнь. Пані Наталія приїхала до Чернігова із Запоріжжя, де працює керівницею літературно-драматургічної частини Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В.Магара.

Пʼєса «Вирій», як написано в тексті, є драмою на одну дію, яку, зважаючи на досить малий обсяг (22 сторінки), можна прочитати хвилин за п’ятнадцять. А ось для того, щоб пережити прочитане, потрібен не один день. У п’єсі лише чотири дійові особи, всі ролі — жіночі (ГАЛИНА — Наталія Максименко, Оксана Гребенюк; ІНГА — Катерина Велика, Кристина Климисівич; АНГЕЛІНА — Ірина Лозовська, Марія Шарапова; МАРИНА — Оксана Ленчевська, Ольга Ільо). Такий матріархальний матеріал нині є зручним для театру, де після гучної мобілізації майже всього чоловічого складу призовного віку на запитання до ТЦК про те, як театру існувати без хоча б мінімального бронювання, відповіли, щоб жінки клеїли вуса й грали чоловічі ролі. Отак театр реального абсурду може мати різні прояви.

Наприкінці пʼєси одна з героїнь приречено каже: «Я вимагаю відповіді...», й, вочевидь, тому жанр виставизазначили як «пошуки відповідей на одну дію». Забіжу наперед — відповідей ви не знайдете, а ось пошук буде дуже зрозумілим, близьким, суперечливим, яскравим і часом досить болісним.

Праворуч, на авансцені, — імпровізована автобусна зупинка з промовистою назвою «Вирій», де поступово з’являються чотири жінки різного віку. Усі вони кудись прямують, і з розмов стає зрозуміло, що локація, де вони нині перебувають, — це місцевість, що межує із зоною бойових дій. Насправді п’єсу було написано 2017 року про воєнні події, на той час, у зоні АТО. Режисер і драматургиня дещо відредагували текст і перенесли сюжет у сьогодення. Життя кожної з чотирьох жінок понівечене війною — кожна переживає втрату й страшне слово «безвість» — чоловіка, сина, брата. Кожна згадує довоєнне життя. Іноді вони намагаються підтримати одна одну й продовжують, перебуваючи на тій самій зупинці, прямувати до лише їм відомого місця.

Глибину сцени закрито чорною завісою. І хоча буферну та дуже відносно безпечну зону — територію між сторонами, що воюють, — прийнято називати «сірою зоною», біля зупинки «Вирію» — лише тотальна темрява чорноти. Інших акцентів не буде, допоки не підніметься завіса. І в залі чутно нестримне «ого!». І є чому дивуватися. Перед глядачами у глибині сцени постає майже семиметрова чудернацька споруда, візуально схожа на казкове залізне дерево, по обидва боки якого «насаджено» яскраво-зелену рослинність. Ласкаво прошу до «Вирію».

У цьому візуально потужному просторі кожна з героїнь шукатиме відповіді на два узагальнені запитання: «чому?» та «як жити далі?» з втратою та невідомістю. Як і в реальному житті, відповідей не буде.

Рівно за рік до прем’єри в рідному місті драматургині Наталії Ігнатьєвої Запоріжжі було відкрито звукову залізну інсталяцію «Дерево пам’яті», яку присвятили полеглим захисникам і захисницям України. На цьому дереві замість гілок було розміщено трубки, які звучали символічним передзвоном. Автором конструкції став художник-постановник, а нині молодший сержант ЗСУ Дмитро Костюминський. Пояснюючи вибір матеріалу асоціацією з містом Запоріжжям, а його звучання — із символічним відлунням голосів загиблих.

У день відкриття інсталяції матерям і рідним 86 запорізьких захисників надали символічні трубочки з іменами їхніх рідних. Згодом ці маленькі залізні символи прикріпили до залізних «гілок» «Дерева пам’яті», й воно зазвучало лагідним передзвоном.

Саме запорізьке «Дерево пам’яті», з дозволу автора інсталяції, і стало прототипом чернігівського дерева «Вирію». І тут я просто «кину камінь» у бік столичних і не лише сценографів. Їдьте, дивіться та вчіться — як, маючи досить простий літературний матеріал, дуже обмежені фінансові та технічні умови й талановитий акторський склад, зробити хорошу виставу. І це далеко не вперше — в Андрія Бакірова сценографія має цілу історію, яка «грає» й окремо, й разом із виставою.

Героїні вистави, розповідаючи в простір залу й «вирію» свої болі, надії та переживання, збирали залізні трубочки в яскравій зелені й чіпляли їх на металеві конструкції — кожна на свою. Мабуть, трохи легше дивитися виставу, коли не знаєш історії запорізького «Дерева пам’яті». Мені особисто стало нестримно важко, коли в просторі «Вирію» з’явилася героїня Інга, яку грала Катерина Велика. Тут хоч як собі кажи не плакати, на сльози це не подіє. У листопаді минає рік від дня загибелі на Курському напрямку батька Катерини — провідного актора Чернігівського драмтеатру Петра Великого. Крик Катерини у виставі лунає таким болем, якого не зіграєш, якщо не прожила цього наживо.

Наступні покази вистави, якщо не завадить клятий ворог, відбудуться 14 листопада о 18:00 та 15 листопада о 17:00.