«Бруталізм. Італія»: Фотографії, що змушують замислитися над українським архітектурним спадком

В Українському домі в Києві до 16 листопада триватиме виставка «Бруталізм. Італія», де демонструються фотографії архітектурних споруд у стилі «бруталізм», зроблені фотографами Роберто Конте та Стефано Переґо для книги«Brutalist Italy. Concrete Architecture from the Alps to the Mediterranean Sea». (Термін «Бруталізм» походить від французького слова «béton brut» – «бетонне покриття без оздоблення, – ред.). Виставка організована Італійським інститутом культури в Києві спільно з Посольством Італії в Україні, Національним центром «Український дім», а також за сприяння Міністерства культури та стратегічних комунікацій України.

Фотографи здійснили те, що сьогодні можна назвати культурним подвигом. Без фінансування, без інституційної підтримки, за власний рахунок вони за 5 років проїхали 20000 кілометрів по рідній країні і створили архів архітектури, яку світ не вважав важливою. До книги увійшло 146 світлин ста італійських бруталістських споруд. Вони рятували бетон так, як інші рятують фрески епохи Відродження. Культові споруди, інтернати, університети, житлові блоки, що відображали духовний стан Італії в складні часи після Другої світової війни. Замість мармуру – сирий бетон, замість розкоші – футуристичні вибухи фантазії. Вони зберегли історію, яка могла би зникнути без сліду.

Архітектори після війни мали не лише будувати, вони повинні були воскрешати. Італія активно відновлює університети, державні установи, квартали для нових робітничих спільнот. Дешевий, міцний, доступний бетон стає матеріалом надії. Бруталізм народжується з необхідності.

Естетика бруталізму завжди була естетикою чесності. Гола структура, оголений бетон, відсутність декору – етичний жест, твердження: я є таким, яким мене створили. Нова епоха вимагала нової форми. Не до краси – до утилітарності. Не до прикрас – до чесності матеріалу. Італія тисячоліттями будувала з дорогого каменю, і раптом обирає бетон, який у ХХ столітті став тим, чим в античності й Ренесансі був мармур: матеріалом абсолютної віри в майбутнє.

Це було шокуюче і сміливе рішення, майже бунт проти власної класичної спадщини. Бетон стає антиренесансом, антибароко, антиідеалом. Але саме в цій відмові від декоративного народилась нова краса, яка несподівано переплелася з історичною спадщиною. Італійські архітектори адаптують ідеї Ле Корбюзьє, проте трактують їх емоційніше. Наприклад, у британському або скандинавському бруталізмі – холодна логіка. В італійському ж – драма, пафос і оперна монументальність, свобода мислення простором і формою. В серцях архітекторів жив дух футуристів і Леонардо Да Вінчі одночасно. Бруталізм обіцяв новий стиль життя, нове суспільство, нову людину. Це була архітектура віри у модерн як прогрес.

Італійські архітектори прагнули дистанціюватися від монументальної архітектури фашистського режиму. Це призвело до появи унікальної версії бруталізму, яка шанувала локальні традиції й водночас шукала нові форми. Яскравим прикладом є церква Ісуса Христа Спасителя в Турині, спроєктована Ніколою Моссо, Леонардо Моссо та Лівіо Норці. Церква прикрашена стелею зі взаємопов’язаних трикутних світлових ліхтарів, завдяки чому з використанням простих матеріалів вдалося створити простори, наповнені світлом і емоційністю, сприятливі для релігійних роздумів.

У передмові до видання відомий філософ й історик архітектури Адріан Форті пише: «Саме прагнення визнати, що бетон може відображати більш ніж одну епоху, представляючи одночасно і теперішнє (чи майбутнє) і минуле – це те, що насамперед відрізняло італійських архітекторів від їхніх колег за кордоном. Упродовж ХХ століття бетон вважався матеріалом, орієнтованим на майбутнє: він символізував прийдешню епоху і твердо заперечував навіть натяк на минуле. Але певні обставини в Італії спонукали нетерплячих архітекторів відобразити у цих спорудах як майбутнє, так і минуле».

Виставка італійських фотографів Роберто Конте та Стефано Переґо пропонує публіці майже археологічне дослідження модерністичного міфу і часу, коли архітектори думали про справедливість. Бруталізм – стиль, який прийняв на себе весь біль повоєнної Європи. Італія, країна античних храмів і барокових фресок, дозволила собі розкіш відмови від розкоші. Архітектори вивернули на фасади комунікаційні труби, східці, погралися в кубики, накрутили спіралей… І цей жест став революційним.

БЕТОН І САКРАЛЬНІСТЬ

На фото багато храмів. Ці будівлі несли в собі абсолютно нову концепцію для спілкування людини з богом. Після Другої світової війни країна була спустошена фізично і морально. Бароко і ренесанс не могли бути відповіддю на травму. Потрібна була архітектура чиста, аскетична, чесна. Церква шукала нової мови, і ця мова стала бетоном. Католицькі архітектори отримали свободу створювати нову сакральність через форму. Бетон звільнив фантазію. Що робить ці споруди унікальними? Відсутність канону. Архітектор не зобов’язаний повторювати купол, апсиду, вівтарну вісь. Форма може бути будь-якою: складена долоня, уламок гори, корабель, скеля. Народилася архітектура, яка відмовляється вмовляти, переконувати, лякати страшним судом чи прикрашати. Вона пропонує людині випробування: чи зможеш ти зустріти себе без посередників? Декор приховує Бога. Бруталізм оголює. Храми не дають відповідей. Вони занурюють у порожнечу, в якій відповідь народжується сама. І це найвища форма релігійного мистецтва.

Надзвичайно цікаві меморіали, що їх створювали бруталісти. Пам’ятник-осуарій загиблим партизанам у Болоньї постає на перетині архітектури модернізму й пам’ятної скульптури, але за своїм духом це радше місце ритуалу, ніж об’єкт споглядання. Боттоні, один із провідних представників італійського раціоналізму 1930-х, у повоєнний час шукав мову, здатну говорити про трагедію ХХ століття без пафосу, без тріумфу, через форму спокою. Він створив не монумент перемоги, а простір скорботи, очищення, переходу. Ідея Боттоні: «спуститися під землю з мертвими, аби разом піднятися до світла». Ця концепція перетворює архітектуру в метафору воскресіння не релігійного, а гуманістичного.

Архітектура цвинтарів також надавала архітекторам свободу самовираження в межах бруталізму. Кладовища Леонардо Річчі в Єзі та монументальне кладовище Луїджі Чаппарелли в Бусто-Арсіціо перетворені на кам’яний реквієм. Сувора поезія бетону, що піднімається як молитва без слів. У цих просторах час зупиняється не з примусу, а з поваги. Тут відчуваєш, що архітектура може бути актом співчуття, молитвою, вилитою у форму, мов мовчазна музика каменю, що звучить лише для тих, хто здатен слухати. Ці простори, попри свою функціональність, є глибоко споглядальними й налаштовують на роздуми завдяки своїй архітектурній виразності.

ЖИТЛО У БЕТОННИХ КОРОБКАХ

Не можна не зупинитися біля фотографій квартала Le Lavatrici (також відомого як «Пральні машини»). Це комплекс соціального житла в районі San Pietro a Prà на заході Генуї, побудований приблизно між 1980 і 1989 роками, зразок пізнього, вже втомленого бруталізму. Назва «Lavatrici» походить від характерного фасаду з великими круглими «отворами-люками», що роблять будівлю схожою на ряд пральних машин. Утопічна ідея 1980-х: через нову архітектуру можливо «випрати» суспільство, дати йому нову чистоту, новий початок. Це була віра у гуртожиток для бідних як засіб гуманізму. Проте реальність показала іронію: “пральна машина” обертає не речі, а життя. Будівля, що має очистити людей, зрештою сама стає символом втомленого модерну, позбавленого душі. Італійський модернізм завжди мав гуманістичну ноту від радикалів 1960-х до архітекторів соціального житла 1980-х. “Le Lavatrici” народились із віри у раціональну утопію: що бетон і геометрія можуть створити справедливий простір. Але на схилі генуезького пагорба ця утопія виявилась перевантаженою. Жити в дрібних бетонних коробках було неможливо. Форма зберегла силу, а сенс розчинився у повсякденності. Зараз це улюблене місце для фотографів і туристів.

СПОНУКАННЯ ДО ДІЙ

Про кожну світлину на цій виставці можна розповідати довго, майже нескінченно. Не дарма фотографи витрачали на зйомки однієї будівлі тижні, а то й місяці. Отримували дозволи, іноді працювали нелегально. Вивчали погодні умови, денне освітлення, шукали ракурси, досліджували розташування пам’яток, уникали людських постатей бо сама будівля перетворювалася для фотографів на живий персонаж, з характером, психологією, долею. Роберто Конте та Стефано Переґо відмітили парадокс: бруталізм старіє красиво, тому що ніколи не намагається бути красивим.

Після зйомок фотографи заривалися у документи в архівах і бібліотеках, вишукуючи імена архітекторів. Їх титанічна праця увінчалась успіхом. Видали прекрасну книгу, вступне слово до якої написав один з найвпливовіших британських теоретиків й істориків архітектури Адріан Форті. Виставка експонується в різних країнах, викликаючи неабиякий інтерес, провокуючи дослідження власного архітектурного спадку. Уряд зайнявся збереженням вцілілих пам’яток бруталізму, включився бізнес, перетворюючи ці споруди на туристичні об’єкти. Тим паче, що в деяких з них можна знайти риси самого Колізею.

Бруталізм і Український ДІМ

Коли відкривали виставку, згадали про український-радянський модернізм, який мав трошки інше коріння й ідеологію. Зокрема, звернули увагу на будівлю Українського дому (керівник авторського колективу: Гопкало Вадим Іванович. Шевченківська премія 1985 року за архітектуру і художнє оформлення Київського філіалу Центрального музею В. І. Леніна. 1978–1982). Дійсно, це один із найвпізнаваніших об’єктів пізнього радянського модернізму в Києві, втілює те, що можна назвати “державним бруталізмом”, коли мова матеріалу і форми брутальна, але мета – не естетичний експеримент, а велич, монументальність, контрольований пафос.

Формальні ознаки збігаються: масивна прямокутна форма, піднята на стилобаті; вертикальні ребра-пілони, які створюють ритм і тінь на фасаді; атраум, що працює як внутрішня “порожнеча для світла” – простір, який створювався як театральна сцена для одного актора, мармурового вождя комуністичної партії; бетон, мармур, скло – чисті матеріали, але з масштабом символу. Споруду будували під музей В.І. Леніна.

Вона функціональна як ідеологічний, архітектурний маніфест влади, в якому людина мала відчувати її велич. В Українському домі є амбіція – “архітектура як храм держави”, але виконана вже мовою модернізму. Український дім можна сприймати як бруталізм, якщо бачити у ньому матеріальну правду, конструктивну чесність, масу бетону, чисті форми, гру світла й тіні. І як пізній модернізм з риторикою імперії – якщо відчути пафос композиції, парадність і симетрію.

Його фасад прикрашають ребра, що створюють ритм, схожий на органні труби. Атріум – місце, де вертикаль і горизонталь зустрічаються у світлі, де архітектура говорить повітрям, відлунням, паузою. Тут є та сама поетика тиші, яка притаманна справжньому бруталізму. Те, що на Заході було жестом опору буржуазному світу, в Україні стало естетикою офіційного модерну. І це створює парадокс: архітектура влади, яка візуально виглядає як архітектура протесту.

Бетонна поезія бруталізму у нас набуває нового змісту: вона говорить про двозначність системи між утопією і пропагандою, між індивідом і колективом. Тому радянський модернізм можна назвати бруталізмом без свободи. І саме ця відсутність свободи створила глибоку, тривожну красу. Те, що виставка відбулася саме тут, дуже символічно. Український дім, створений колись як офіційна радянська трибуна, в часи незалежності став простором сучасного мистецтва, діалогу, пам’яті.

Олександр Ляпін

Фото: Геннадій Мінченко, Олександр Ляпін / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут