Українські актори й театральні ініціативи у Варшаві

Історія знає багато прикладів, коли саме під час воєн з’являлися нові театральні ініціативи, які ставали символом духовної стійкості та жаги до життя й творчості навіть за найстрашніших обставин. Так відбувається й сьогодні, і ренесанс українських театрів — найкращий доказ цього.

Утім, театр стає спасінням не лише для людей усередині країни, а й для українців за кордоном. Після початку повномасштабної війни серед хвилі мігрантів у Польщі опинилося чимало українських акторів та акторок, часто з досвідом роботи на українських сценах. Не бажаючи залишати улюблену справу, вони почали організовуватися, й уже наприкінці 2022 року чи не в кожному великому місті Польщі було створено україномовні акторські курси. Деякі з них розрослися до україномовних театрів, що поволі формують власні репертуари й стають дедалі помітнішим елементом традиційно бурхливого театрального життя в Польщі.

У цій статті — про кілька театральних ініціатив, що з’явилися протягом останніх років у Варшаві, та про людей, які стали їх авторами.

2012 року через сімейні обставини акторка та режисерка Марія Руда-Токарчук була змушена виїхати до Польщі й призупинила акторську та режисерську діяльність. «У Польщі мені казали, що нереально ані продовжити навчання тут, ані грати в місцевих театрах, тому я зосередилася на здобутті іншої професії», — розповідає Марія.

Однак 2023 року, вже на тлі повномасштабної російсько-української війни, Марія відчула, що настав час повернутися до давнього задуму — створення українського класичного театру. «Проєкт «Мала сцена» став ковтком свіжого повітря, коли я перебувала в депресії, задихаючись від побуту, сірих днів і ніяк не розвиваючись особисто. Я завжди думала, що це нереально. Але, потрапивши якось на екзамен однієї акторської школи, зрозуміла: те, чого мені бракує, можна створити самій. І відкрила гурток, із якого потім виріс театр», — розповідає Марія.

Поклони після прем’єри вистави «Дім Бернарди Альби». Фото: «Мала сцена».

За два роки існування театр «Мала сцена» згуртував навколо себе кілька десятків акторів — професіоналів і любителів; презентував варшавському глядачеві прем’єру україномовного спектаклю «Дім Бернарди Альби» за п’єсою іспанського драматурга Федеріко Гарсія Лорки; проводив у Варшаві українські вечорниці, вечір української поезії та створив дитячий театральний гурток. Нині «Мала сцена» готує прем’єру другої вистави — «Отак загинув Гуска» за однойменною п’єсою Миколи Куліша.

«Український класичний театр у Європі має бути. Гадаю, в Польщі для цього є перспектива, оскільки українська діаспора тут величезна, а своє — все ж таки своє. Гріє душу, тішить око, зачаровує вухо», — каже Марія.

Українські вечорниці у Варшаві, організовані театром «Мала сцена».

Подружжя акторів Марія та Сергій Бережко (заслужений артист України) опинилися в Польщі після початку повномасштабної війни. За кілька років до 2022-го переїхали з Харкова до Києва, де Марія працювала в Національному академічному драмтеатрі імені Лесі Українки. Повномасштабна війна змусила родину акторів переїхати до Варшави.

«Ми не сприймали це як еміграцію. Здавалося, що це тимчасово, тому про продовження акторської діяльності в Польщі не думали. Протягом усього першого року після нашого вимушеного виїзду я відновлювалася», — розповідає Марія Бережко.

Сергій та Марія Бережко на сцені театру.

Утім, згодом Марія та Сергій зрозуміли, що не можуть обходитися без улюбленої справи, і почали в домашніх умовах працювати над відновленням вистави Сергія Бережка «Маленькі подружні злочини». Пізніше знаходити місце для репетицій допомагали польські друзі, для яких і було влаштовано перший предпрем’єрний показ спектаклю. Паралельно Марія влаштувалася на роботу до дитячого садочку й швидко зрозуміла, що її театральна творчість може проявлятися й там. Так виникла ідея українського дитячого театру MANGO.

Розвитку театральної кар’єри в Польщі допомогли й польські інституції — спочатку Марія та Сергій отримали театральну стипендію в польському Театральному інституті, а згодом були запрошені на роботу в Польському театрі імені Арнольда Шифмана. Цього літа Марія та Сергій отримали чергову стипендію від Театрального інституту на створення вистави «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка. Прем’єра вистави відбулася 8 листопада в Польському театрі.

Марія Бережко під час резиденції в Польському театрі, підготовка до дитячої вистави «Фарбований лис».

«Досвід театрального життя, здобутий у Польщі, звісно, відрізняється від українського. Ми звикли працювати в державних театрах, де все за нас роблять — є монтувальники, костюмери, гримери тощо. Це класно, і ми дуже за цим сумуємо. Коли почали створювати театр MANGO, то зрозуміли, як це, коли ти сам за все відповідаєш. Ця рутина виснажує. Організація, піар, залучення глядачів — усе на одній сім’ї. Це складно. Тому зараз шукаємо можливості об’єднуватися з іншими українськими театральними ініціативами й далі рухатися в напрямку створення дитячих театрів», — розповіла Марія Бережко.

Війна кардинально змінила життя й кар’єру акторки Дарії Гомес, яка також знайшла в театрі не лише професійну реалізацію, а й психологічний порятунок.

До війни її діяльність була здебільшого акторською — в кіно, рекламі та серіалах. Інколи грала в незалежних виставах і мала свій приватний курс ораторської майстерності.

«Після еміграції все змінилося, — згадує Дарія. — Я була розгублена, спустошена. Почувалася безпорадною зі своїм досвідом, освітою і поглядами на життя. Першого року війни майже не пам’ятаю. Намагаючись прийти до тями, пояснювала собі, що за кордоном без знання місцевої мови далі займатись акторством не зможу. Проте вчити мову не поспішала, бо вірила, що війна ось-ось скінчиться. Врешті від цього замкнутого кола я впала в депресію. На щастя, в цей момент зустріла старих подруг, познайомилась із новими людьми, й у мене склалася крута компанія, яка дає сили й віру рухатися далі. Я перезбираю себе й свою творчість і відчуваю, що стала ширшою за себе минулу «Дарію-акторку». Починається пошук. Дивлячись на розгублених подруг-акторок, я розумію, що хтось має очолити цей двіж. І ми починаємо постановку вистави «Жінки в темряві», в якій я беру на себе режисерські обов’язки. Цей проєкт зараз на паузі, бо поки в пошуках фінансування. Але він дав мені поштовх. Наразі маю дві діючі вистави як режисерка: «Без даху» — вистава-пошук у барному форматі та «Сродна» — камерна поетична вистава, прем’єра якої відбулася наприкінці вересня. А 24 жовтня на сцені Театру Польського відбулася прем’єра вистави «Станція» режисерки Світлани Доронченко, в якій я граю як акторка».

Дарія Гомес у виставі «Станція», режисерка Світлана Доронченко.

Дарія вірить, що українські вистави / перфоманси можуть стати постійною частиною театрального життя Польщі. Але лише за умови підтримки українського суспільства — фундацій, міністерств, консульств, медіа, меценатів, а головне — українського глядача. «Закликаю всіх ходити й підтримувати українське мистецтво в Польщі!» — наголошує акторка. Разом із колегою та подругою Іриною Юсухно вона створила творче об’єднання Sumish_tut, яке має гуртувати креативних людей Варшави та допомагати реалізації україномовних проєктів.

Ірина Юсухно на сцені у виставі «Сродна», режисерка Дарія Гомес.

Ірина шість років працювала акторкою в чернігівському Драмтеатрі під керівництвом Андрія Бакірова. Паралельно разом із сестрою заснувала театральну студію «Біла валіза» та викладала в ній. Залишивши Драмтеатр, створила власний проєкт — театр «Десерт», у якому поставила дитячу виставу «Аладін» і переїхала до Києва, де знімалася в телесеріалах, рекламі та грала в незалежних театральних проєктах.

Перший рік після початку повномасштабної війни Ірина провела в Німеччині. «Цього не було в моїх планах. Допомагала вивозити з Полтави моїх похресників — у Дрездені на них чекала родина. Під час цієї подорожі через знайомих ми випадково дізналися про сім’ю білорусів, яка готова була надати прихисток. Вирішили цим скористатися, і так я рік прожила в Німеччині. Там закохалася, і ми з партнером вирішили переїхати до Варшави», — розповідає акторка.

У Варшаві Ірина активно бере участь у театральних проєктах та ініціює власні. Грає у виставах Дарії Гомес «Сродна», «Без даху», «Дві жінки», а також у виставі «Станція» режисерки Світлани Доронченко за п’єсою Олександра Вітра. Брала участь у зйомках короткометражок Варшавської кіношколи; разом із Дарією Гомес ініціювала цикл читок п’єс драматургині Ірини Серебрякової, а нині в планах Ірини Юсухно — відновити у Варшаві дитячу виставу «Аладін».

«Вважаю, що вистави українською мовою можуть стати частиною театрального життя Варшави, але однаково вони функціонуватимуть в україно-білоруській «бульбашці» (місцеві білоруси дуже люблять українську творчість і підтримують наших акторів). Це буде локальна історія. Якщо ж українці почнуть ставити вистави польською, то ми складемо здорову й хорошу конкуренцію місцевим митцям, яка мотивуватиме розвиватися кожного з нас. Гадаю, ми маємо гарний потенціал», — каже Ірина. Водночас визнає, що саме в Польщі навчилася писати заявки й вигравати резиденції та гранти. Це дало розуміння, що фрилансер-митець — це реально, і таких людей у Польщі доволі багато.

Ірина Юсухно у виставі «Станція», режисерка Світлана Доронченко.

«Чи планую я повернутися? Не знаю... Щодня маю стосовно цього різні думки. Є відчуття, що там уже не дім, а тут іще не дім. Це відчуття дуже дивне. Я б дуже хотіла повернутися, але не знаю, чи приймуть нас — тих, хто виїхав, — ті, хто залишився. Я вже відчуваю певну дистанцію між нами навіть по своїх знайомих і друзях, не кажучи вже про соцмережі. У Польщі кожне мікродосягнення дається дуже важко. І ти все це цінуєш. А поїхавши, можна все це втратити, й цього точно не хотілося б. Хоча, з іншого боку, повернувшись до України, я змогла б реалізувати весь свій набутий досвід. Гадаю, досвід тих, хто виїхав, може бути надзвичайно корисним для розвитку України надалі. Такі неоднозначні маю відчуття й роздумую над цим щодня», — зізнається Ірина Юсухно.

Інша історія — в актора та засновника фундації Skovoroda Романа Скоровського зі Львова. 2010 року він став художнім керівником і режисером театру «Просценіум» у Львівському національному університеті імені Івана Франка, а 2019-го переїхав до Варшави.

«Моя донька з шести років займається балетом. Із 10 років вона працювала в дитячій балетній трупі Львівського театру опери та балету. Виконувала у виставах дитячі сольні хореографічні номери. Викладачі варшавського «Молодого балету Польського» запросили її на навчання до Варшави, тож 2019 року наша сім’я вирішила переїхати до цього міста. Нині донька працює в трупі «Молодого балету Польського» і є солісткою», — розповідає Роман.

Водночас чоловік одразу планував і далі займатися театральною діяльністю, адже мав багато друзів і знайомих акторів як із України, так і з Польщі, й досвід спільної праці з ними на театральних сценах і кіномайданчиках.

Першим, найбільшим і постійним проєктом Романа в Польщі є «Міжнародний театр SKO», заснований 2022 року.

«Наш театр швидко став унікальним мистецьким простором, відкритим для зустрічі митців із України, Польщі, Білорусі, Італії, Іспанії, Аргентини, Ізраїлю, а також представників інших національностей. Об’єднуючи різноманітність культур, традицій і мов, наш театр зосереджується на обміні досвідом та спільній творчості. Це місце, де межі розмиваються, а мистецтво стає універсальною мовою порозуміння», — розповідає Роман Скоровський.

Він упевнений, що українська драматургія має шанс стати частиною репертуару не тільки театрів Польщі чи Європи, а й світу. «На жаль, на сьогодні значна частина європейських кіно- та театральних режисерів якщо й чули про українських класиків, то лише про Тараса Шевченка та Лесю Українку. Тільки зараз вони помалу відкривають для себе світ української літератури (її класику). Але, як завжди, в цьому світі все залежить від політики. Куди і в якому керунку «піде політика», так і знайомитиметься світ із українською драматургією, літературою, театром та й узагалі мистецтвом», — каже Роман Скоровський.

«Я дуже радий, що ще в Україні мав досвід співпраці з хорошими акторами та режисерами, а переїзд до Варшави дав мені ще більші можливості для співпраці. Я працював у таких відомих режисерів, як Войтек Смажовський, Агнєшка Холланд, Даріуш Гаєвський, Ольга Хайдас, Кася Адамек, Міхал Рогальський та інші. Це дало мені як актору і режисеру цінний досвід, і маю надію, що моя співпраця з цими режисерами продовжиться, а також зав’язуватиметься співпраця і з іншими режисерами й акторами Польщі та Європи», — підсумовує Роман.

Акторка Світлана Оніщак грала в київському театрі «Срібний острів», а також знімалася в серіалах і рекламі. У її творчому доробку — робота в Південній Кореї й Китаї, де вона гастролювала як акторка музичного театру та шоу-балету.

«Коли почалася війна, я була в Києві. Протягом трьох днів ночувала з кішкою в бомбосховищі. Було страшно, і за кілька днів я поїхала до Тернополя, до подруги. А ще за два тижні виїхала до Польщі. Про продовження акторської діяльності навіть не йшлося. Чудово розуміла, що це стрибок у прірву, й не розуміла, як далі піде життя.

У Польщі я опинилася в місті Торунь, де мешкала протягом року, працювала покоївкою в готелі. Якось побачила на Facebook оголошення про кастинг: польська режисерка шукала у Варшаві українських акторок, які можуть співати. Я відгукнулася, хоча навіть не уявляла, що можу поїхати до Варшави та повернутися до акторства. На мій подив, мене запросили на кастинг. Я підготувала українсько-польську пісню «Гей, соколи» з фільму «Вогнем і мечем», зіграла на гітарі та заспівала. Було ще багато різних завдань від режисерки, ми спілкувалися, вона дуже цікавилася культурою, фольклором, піснями й традиціями України. Невдовзі мене запросили на репетиції вистави. Репетиції були тривалими, ми шукали форми, працювали з голосом і тілом, багато плакали, ділилися своїми історіями та знову співали. Із цього потім постали монологи — кожна героїня ділиться своєю історією війни. Сама вистава для мене — симбіоз тексту, декламації, пісень і руху. Це жіночий хор, який розповідає про війну, гнів, життя, хоробрість і незламність, а також про те, що не можна зносити цей біль у ненависті, бо інакше в кінці немає світла», — розповіла Світлана.

Світлана Оніщак (у центрі) під час вистави «Матері. Пісня часів війни».

Спектакль, на який запросили акторку, має назву «Матері. Пісня часів війни», зрежисувала його Марта Ґурницька. Це історії жінок, які переживають війну, переслідування та еміграцію. У певному сенсі акторки, задіяні у виставі, грають самих себе, а їхні голоси протягом усього спектаклю сплітаються в єдиний голос жіночого болю, спричиненого страшними подіями війни. Прем’єра відбулася 29 вересня 2023 року у Варшаві, в «Народному театрі» імені Зиґмунта Хюбнера. Протягом двох років, окрім Польщі, виставу показали на сценах Іспанії, Франції, Німеччини, Італії, Даніі, Нідерландів, Австрії, Швейцарії, Латвії.

Світлана Оніщак на гастролях спектаклю «Матері. Пісня часів війни».

«Особисто для мене участь у виставі «Матері. Пісня часів війни» стала великим проривом і творчим зростанням. Я навіть не уявляла, що здатна на таку форму акторського існування на сцені. Це непросто, але вважаю, що це моя маленька перемога. Тим паче так я можу донести до глядача нашу історію та правду», — зізнається Світлана.

Одеський актор Валентин Єленевський працював у «Театрі на Чайній», в Одеському театрі ляльок, співпрацював із режисером Кирилом Сухановим у проєкті «Джуманджи», знімався у фільмах, займався викладацькою та коучинговою діяльністю. У певний період саме викладацька діяльність стала для Валентина основною — він почав викладати для дорослих на акторських курсах. Після початку повномасштабної війни ці курси було перенесено до Молдови, а влітку 2022-го Валентин отримав пропозицію викладати на акторських курсах у Варшаві. Це були одні з найперших і наймасштабніших курсів акторської майстерності для мігрантів із пострадянського простору в польській столиці.

Саме через курси, якими він керував, десятки людей розпочали акторську діяльність, а професійні актори, які потрапили до Варшави після 24 лютого 2022 року, змогли й далі займатись улюбленою справою. «Акторська майстерність змінила моє життя. І я радий, що викладацькою діяльністю мені вдалося торкнутися й поділитися цим із такою великою кількістю людей», — каже Валентин.

2024 року він уперше провів дев’ятимісячний авторський курс психологічного театру «Контакт» і брав участь в акторському проєкті «Казкотерапія» (ініціаторка — Катерина Квятковська, керівниця клубу «АртСад»).

«Вважаю, що українські вистави вже є невід’ємною частиною театрального життя у Варшаві. Тут з’являється багато українських проєктів. Валерія Ободянська стала співзасновницею студії «Полотно», яка регулярно ставить спектаклі. Денис Шепотинник заснував Human Studio. Є «Мала сцена» і багато інших крутих театральних ініціатив», — каже Валентин Єленевський. Водночас зізнається, що в Україні жив більш творчим життям, аніж вдається в Польщі. Почасти це пов’язано з численними адміністративними функціями. Зараз Валентин зосереджений на інтеграції до польського суспільства й удосконаленні авторського коучингового та викладацького продукту. Водночас відкритий до участі в нових театральних проєктах.

Валентин Єленевський. Фото: Інна Зінченко.

«Виїхавши з України, я невдовзі зрозумів, що в нас є багато крутих речей, яких ми раніше не усвідомлювали. Коли закінчиться війна, я точно планую поїхати до України. Хотів би побачити рідних, друзів, мої улюблені місця, просто погуляти містом. Водночас я не впевнений, що хотів би там жити. Невідомо, скільки триватиме війна, скільки потім знадобиться сил і ресурсів на відновлення країни. Інфраструктура, економіка, умови для життя. Для мене це важливо. Я — людина з малозабезпеченої, багатодітної родини. Більшу частину життя живу з обмеженими фінансовими можливостями. Хочеться мати змогу завести сім’ю й виховати дітей. Для цього потрібні ресурси. Моя мета — займатись улюбленою справою, водночас мати більше за прожитковий мінімум. Якщо знайду таку можливість за кордоном, то залишуся тут», — зізнається Валентин Єленевський.