Архітектура опори: випускниця Superhumans Ірина Наконечна про відновлення і перші в’язані сумки, створені під час реабілітації

Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.

Та відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства. 

«ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми запустили спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу, внутрішню опору, яку неможливо зламати. 

Однією з героїнь проєкту стала мешканка Кривого Рогу Ірина Наконечна. 5 березня 2025 року вона разом із чоловіком прогулювалася вечірнім містом, коли за 30 метрів від них влучив російський «Іскандер». Вибух призвів до значного пошкодження плеча Ірини, а також ампутації лівої ноги вище коліна. Її чоловік, на жаль, від отриманих травм помер. 

Ірина Наконечна проходила протезування і реабілітацію у Центрі воєнної травми Superhumans. Саме тут вона відкрила для себе нове захоплення — в’язання сумок. Чимало з її виробів уже носять працівниці центру. 

Станом на жовтень 2025 року фахівці центру допомогли понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели реконструктивні операції на обличчі та кінцівках і з відновлення слуху, а також надали комплексну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Долучитися до підтримки центру можна за посиланням.

В інтерв’ю для ELLE.UA Ірина Наконечна розповіла про усвідомлення власної сили, нове хобі як частину процесу відновлення і поділилася словами підтримки для тих, хто розпочинає реабілітацію. 

Яким було ваше життя до 5 березня 2025 року?

До трагедії я працювала логістом у транспортній компанії, мала хобі — я люблю вʼязати гачком: вʼязала іграшки, пледи. У мене було спокійне, цікаве життя. 

Розкажіть, як ви отримали поранення та якими були перші етапи вашої реабілітації? 

Трагедія відбулася 5 березня, десь трохи за 22-гу вечора. Ми з чоловіком гуляли, вечір був теплий, на вулиці багато людей. Проходили повз готель, і тієї миті в нього влучила ракета. Ми перебували на відстані близько 30 метрів від епіцентру вибуху. Нас з чоловіком відкинуло в різні сторони: хоча ближче до епіцентру була я, його поранення виявилися сильнішими. Він, на жаль, не вижив. Помер від отриманих травм. 

Люди підбігли, почали допомагати постраждалим. Мені наклали джгут на ногу, на плече не було змоги щось накласти через відсутність суглоба. Як сказали лікарі, диво, що мені не зачепило артерію, тому що кістки плеча просто роздробило. 

Три місяці я провела в лікарнях свого міста. Син з дружиною подали заявку до Superhumans. Протягом лікування мені телефонували з Центру і питали про загоєння ран, запросили на консультацію. Йшлося насамперед про плече, тоді тут була британська місія. 

Лікарі з Великої Британії мене обстежили та сказали, що не рекомендують робити операцію, оскільки це мінно-вибухова травма і невідомо, які інфекції лишилися в моєму організмі. Якщо поставити імплант і покласти мої мʼязи зі спини на плече, ніхто не знає, чи приживеться він. У разі запалення довелося б ампутувати руку. Я вирішила не ризикувати й залишити плече в такому стані. 

Хто або що стало для вас найбільшим джерелом підтримки та опорою на шляху до відновлення? 

Коли я була у Кривому Розі, протягом трьох місяців мене підтримували мої близькі. Навіть просто знайомі стали рідними, бо настільки підтримували мене. Вдень я не залишалася на самоті взагалі — зі мною постійно хтось був. 

У перший місяць у мене було 10 операцій — мінімум дві на тиждень. Після переїзду в реабілітаційне відділення стало простіше. Я вже могла сидіти, якось обслуговувати себе. 

Чи памʼятаєте ви день, коли вперше встали на протез? Якими були ваші відчуття? 

Я памʼятаю день, коли вперше сіла. Мене знімала кума, і коли вона показала мені моє обличчя… на ньому було стільки щастя, наче мені подарували космічний корабель.

Лежати було дуже важко. Хотілося поворухнутися, лягти хоча б на правий бік, але через вакуумні системи це було неможливо. До того ж протипролежневий матрац надувався, коли знімали «ваки», і плече починало гнутися. Біль був нестерпний. Але нічого, перетерпіла. 

Як досвід протезування і реабілітації вплинув на ваше сприйняття себе і життя загалом? 

Я зрозуміла, що я сильна. Я завжди була плаксивою дівчинкою в плані образ, несправедливості. Це лишилося незмінним, але тепер розумію, що я сильна. 

Щодо прийняття, я досі не змирилася. Я досі не сприйняла себе без ноги, без повністю функціонуючої руки. Це важко. Хочеться, щоб було дві ноги й дві руки, але так вже не буде. 

У Центрі ви почали створювати сумки зі шнурів і вʼязати гачком. Як з’явилось це захоплення? Розкажіть про нього детальніше. 

Протягом тижня-півтора я чекала відповідь лікарів щодо плеча. Тут дуже гарно: я виїжджала на дах четвертого поверху, слухала музику, насолоджувалася, але думками я все одно поверталася до плеча. Я дуже сподівалася, що в мене воно буде…

У мене зʼявився вільний час, а я та людина, яка не вміє відпочивати. Хтось вмикає телевізор, музику, п’є каву, релаксує, а мені потрібно щось робити. Тож я замовила нитки і почала в`язати. Моєю першою сумкою став клатч. Я перфекціоністка, тричі його розпускала. Але зрештою все виміряла, розрахувала і з четвертого разу звʼязала клатч. 

Окрім цього, роблю такі величезні сумки-шопери, маленькі сумочки для телефона, середню за розміром модель із застібкою-метеликом, сумки через плече і з верхньою ручкою.

Мені мало 24 години на добу — потрібно більше. Я вчора почала також робити вироби з макраме, а ще хочу плести гердани з бісеру. 

Незабаром ви покидаєте стіни Superhumans. Що ви відчуваєте напередодні виписки? 

Я хочу додому, але водночас розумію, що буде дуже велика різниця між тим комфортом, який є тут, і тим, що буде вдома. 

Це буде важко: і фізично, і морально. Але в перші дні зі мною будуть невістка з онуком, йому рік і три місяці. 

Які поради або слова підтримки ви б дали тим, хто лише розпочинає свій шлях реабілітації? 

Працювати і в жодному разі не опускати руки. У жодному разі. Ні зараз, ні потім. І це я кажу і собі теж. 

Бувають такі дні, як учора, коли моєму покійному чоловіку мало б виповнитися 54 роки. От у такі дні дуже важко триматися.

Але я категорично налаштована жити активним, повним життям.