«Любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях…»

8 жовтня 1888 року народився художник-бойчукіст Сергій Колос. “Красивий душею і зовні, товариський, сердечний, – згадував його товариш 1920-х років художник-кераміст Павло Іванченко, – Колос любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях”.

Сергій Колос народився 8 жовтня 1888 року в шляхетській українській родині статського радника Григорія Колоса, державного службовця земельного банку в Санкт – Петербурзі. Середню освіту здобув у морському кадетському корпусі, але на флот не пішов, а вступив до Лісового інституту. Однак через рік був виключений за неблагодійність і заарештований.

У 1910 році переїжджає в Галичину, де вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут знайомиться з Михайлом Коцюбинським та Іваном Франком. Під впливом Івана Франка захоплюється культурою та побутом Гуцульщини, вирушає в мандрівку Карпатами – збирає фолькльор, замальовує костюми. Це й вплинуло на рішення стати художником.

1911 року Сергій Колос розпочинає навчання в Інституті красних мистецтв у Неаполі, пізніше студіює в Академії Мистецтв у Мюнхені. Отримавши ґрунтовну мистецьку освіту в майстерні професора Антона Ашбе, в якого свого часу навчалися художники експериментатори авангардного малярства Василь Кандинський, Олександр Мурашко та Іван Труш, 1914 року Колос повертається в Україну.

Під час Першої світової війни його навички як художника трохи призабулися – і стає він братом милосердя в російському військовому санітарному поїзді. Пізніше Сергій Колос почав займатися політичною та державницькою діяльністю – 1917 року його обирають членом Президії Всеукраїнського національного конгресу, а відтак членом Центральної Ради. На жаль, подолати денікінців, “совєтів” і біло-поляків у війні та здобути перемогу у національно-визвольній борні прихильникам Української Народної Республіки не судилось.

У 1918 році, тридцятилітній, він знову стає студентом – тепер Української Академії Мистецтва. Спочатку в майстерні Василя Кричевського, а згодом – у Михайла Бойчука. Бере участь у колективному створенні фресок у Луцьких казармах, оформленні будівлі Київської опери до Першого з’їзду Рад, ілюструє книжку “Український народний танок” у видавництві “Час”. До цього часу відносяться станкові твори художника – “Дівчина, яка розчісує косу”, “Портрет Івана Падалки”, “Художник”.

Після завершення навчання першого випуску Академії, з 1922 року Сергій Колос викладає малюнок, живопис та композицію на підготовчих курсах при Академії. Як згадує сестра художника Костянтина Піскорського Єлизавета, котра навчалася на цих курсах: “тоді я вперше зіткнулась з “бойчукізмом”, в дусі якого викладав С.Колос”. Він практикує також у київських текстильних майстернях та в ткацько-килимарській артілі с. Дігтярі на Чернігівщині. У 1925 р. Сергій Колос очолив текстильне відділення живописного факультету КХІ, виїжджав у відрядження до Ташкенту з “науковою метою для студіювання художньо-текстильної промисловості”. Цього ж року став членом АРМУ й активно зайнявся творчо-виставковою діяльністю.

1929 року художник отримав звання професора, а в творчому доробку вже значилися такі роботи: килими “Птах і собачка”, “Ой летіла зозуленька” (1923), “Володимир Ленін” (1924), “Карл Маркс” (1926). Ці роботи були відзначені на Першій Всеукраїнській виставці АРМУ в Харкові й Києві та на Виставці мистецтва народів СРСР до 10-ліття Жовтневої революції у Москві. Новаторсько-експериментальні пошуки Сергія Колоса, що являли собою зразки гармонійного поєднання кольорів, орнаментально-площинного трактування рослинних, тваринних та архітектурних мотивів, заклали перші паростки розвитку тематичного килима 1920-1930-х років.

Однак, коли 1930 року з посади ректора КХІ було усунуто Івана Врону, а сам навчальний заклад перейменовано на Інститут пролетарської культури, Сергій Колос вирішив виїхати з України. Разом з дружиною, своєю колишньою студенткою-текстильницею, Галиною Гізлер та маленькою донечкою Ганною, переїжджає до Узбекистану. Там вони разом викладають в Маргеланському шовкоткацькому технікумі та в Ташкентському текстильному інституті (1931–1936).

Але про бойчукістів не забувають, і художника викликають з Середньої Азії в Росію. У 1936-1941 роках Сергій Колос – доцент Ленінградського текстильного інституту, як визнаний фахівець з проблем художнього текстилю виступає з лекціями в Академії Мистецтв СРСР.

Цікава деталь, про яку розповіла донька художника Ганна Колос: “Двадцять дев’ятого серпня (1941 року) батька викликали на площу Урицького (де тоді містилось НКВС), поставили в паспорті штамп “виписаний” і запропонували виїхати з міста. Другого вересня ми провели його на вокзал, де формувався ешелон таких же від’їжджаючих, до Ладозького озера – це був єдиний шлях на Велику землю. Кілька чоловік, серед них і батько, побоялись сідати на баржу, вирішили йти пішки вздовж берега. Коли вони добрались до призначеного місця, виявилось, що баржа потонула. Жоден з її пасажирів не врятувався…”.

А дружина Галина разом з донькою залишились у блокадному Ленінграді, щоб вижити, працювала санітаркою в госпіталі й була нагороджена медаллю “За оборону Ленінграду”.

Перебувши війну на Уралі, Сергій Колос зустрічається з родиною в Києві у 1946 році. Працюючи старшим науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, художнім керівником Київського училища прикладного мистецтва, мистець-дослідник “багато писав про монументальне мистецтво, килимарство, народні промисли, національний одяг, художній текстиль”. Він співавтор підручника “Декоративні тканини”, автор академічних альбомів-монографій “Вбрання” та “Тканини і вишивка” з серії “Українське народне мистецтво” (1960-1961).

У лекціях перед студентами, численних мистецтвознавчих статтях (опублікованих в альбомах, наукових збірках та спеціальних журналах, а також рукописних, що дбайливо зберігаються в архіві родини художника) він обстоював традиції національного мистецтва, “боровся проти його спрощення та вульгаризації”.

У часи “хрущовської відлиги”, в 1962 році у Києві було організовано Клуб творчої молоді “Сучасник”, головою якого обрали Леся Танюка. 22 червня того самого року започатковано діяльність секції образотворчого мистецтва, основу якої склали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Любов Панченко, Веніамін Кушнір, Валентин Задорожний, Галина Зубченко та інші. Одним із програмних положень секції стало відродження перерваних традицій українського мистецтва 1920-1930-х років, зокрема творчості репресованих бойчукістів.

Серед постійних лекторів Клубу, які відчайдушно боролися за реабілітацію бойчукістів, були Іван Врона та Сергій Колос. Та невдовзі – “на крижаному перевалі від “хрущовської відлиги” до “брежнєвського застою” – Клуб зазнав офіційних утисків. Серед тих, хто потрапив в опалу, був і Сергій Колос – його усунуто від педагогічної, наукової, публіцистичної та лекторської діяльності. Залишилася творчість і вузьке коло друзів. А ще боксер Рута, з якою вісімдесятилітній художник “відводив душу” на лавчині дачного будиночка на Русанівських садах за Дніпром.

Мистець і надалі підтримував контакти з уцілілими однодумцями у Києві – Онуфрієм Бізюковим, Василем Нагаєм, Іваном Вроною, Петром Костирком; листувався з Оксаною Павленко, Антоніною Івановою, Охрімом Кравченком. В листі до станнього у квітні 1969 року Сергій Колос із сумом писав: “…Вже відкрилась наша монументальна виставка….З експонатів 20-х років викидали речі, як хотіли. З музею теж мало що взяли, мовляв це не картони для монументального живопису. Про Михайла (Бойчука) згадувати не полагається. Навіть збільшених до 1 метра фото з розпису Луцьких касарень та оформлення Оперного театру до 1-з’їзду РАД не вказано, що то робила бригада під керівництвом Михайла (Бойчука). Якимсь чудом до експозиції потрапив мій килим Карл Маркс (1926 рік) та “Дружба народів” (1967 рік)”.

Боляче було дивитися на людську підлість, серце мистця не сприйняло поновлення репресій проти українства.У зимовий вечір 20 грудня 1969 року Сергія Колоса не стало.

“Красивий душею і зовні, товариський, сердечний, – згадував товариш 20-х років художник-кераміст Павло Іванченко, – Колос любив прояви краси в природі, в мистецтві, в людях”.    

Ярослав КРАВЧЕНКО

Джерело: Історична правда