Квітковий світ Олени Онуфрів: інтерв’ю з львівською художницею

Яскрава представниця львівської художньої школи, засновниця квіткового 3D-мазок стилю, творчість якої вже давно надихає Київ й Відень, Стамбул і Дубай, народилася в мистецькій родині. У дитинстві Оленка трохи вагалася між живописом і музикою. З одного боку батько — художник, з іншого: бабуся — музикант. Незважаючи на те, що співала в хорі, вчилася у музичній школі, дівчинка все більше захоплювалася прикладним мистецтвом, що було справою життя її батька. Він ткав дивовижної краси гобелени, робив мозаїки — все це зачаровувало майбутню художницю.

Філософія Олени — це філософія краси. Для неї важливо, щоб мистецтво було позитивним, дарувало людям втіху. Олена, як сама визнає, не порушує у своїй творчості серйозних філософських тем, але пише те, що чіпляє її серце. Наприклад,  для мисткині особливий спосіб медитації — спостерігати, як світло і тінь від дерев падають на не випалену сонцем, свіжоскошену траву. Саме так народилася ідея її першої успішної серії «Тіні на траві». Олена інтерпретує кольоровий радісний світ у своєму оригінальному «квітковому» стилі, а потім її живопис відбивається, наче у люстерку, на тканинах, в одязі.

Стежу за твоєю творчістю вже давно. Темі квітів ти не зраджуєш навіть під час війни. Що дає тобі таку силу?

Силу шукаю всередині себе, налаштовуюсь і працюю, подорожей зараз значно менше , але спогадів  в голові багато, якщо вдається десь побачити більше сонечка то, звичайно, працювати потім легше. Сила і від коріння.  Моя сімʼя дуже підтримує та додає мені сил, особливо обійми з меншим сином Петром. І маю дуже теплі спомини: тато часто мене дитиною водив по львівських музеях: Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, палац Лозинського, наша Львівська національна галерея мистецтв. Батько скрізь влаштовував мені імпровізовані екскурсії, розповідав дуже цікаві історії майже про кожну картину чи скульптуру. Звичайно, це формувало естетські, художні смаки та уподобання.

Як змінила тебе велика війна?

Війна мене зробила сильнішою, але не змогла зламати чи вплинути на мою творчість, навпаки я ще більше ніжності вкладаю у свої роботи рятуючи себе і сподіваюсь, що заряджаю позитивом людей, які знайомляться зі мною як з художницею.

Розкажи про свою благодійну діяльність.

Я є в опікунській раді львівського відділення Охматдит. Продаю картини на благодійних аукціонах, а кошти передаю на адресну допомогу. Наприклад, придбали дихальний апарат для новонароджених дітей. Лікарня велика, тому там постійно тривають ремонтні роботи, в які теж регулярно вкладаємося. Також із моїми партнерами підтримуємо лікарню святого Миколая. З минулого року розпочали традицію  виконувати різдвяні мрії хворих діток. А ще замовили 17 спеціальних ліжок для мам онкохворих дітей. Цьогоріч ми хочемо все докомплектувати й придбати пральні та сушильні машини. З метою назбирати на це кошти 30 листопада організуємо у центрі Львова благодійну акцію «Добрий показ, добрі люди, добра ярмарка та добра справа», закриємо площу Курбаса, зберемо небайдужих людей, буде ярмарок.

Твій чоловік Володимир Цісарик — відомий успішний скульптор-монументаліст, учасник багатьох міжнародних проєктів та виставок, автор єдиного в світі пам’ятника Леопольду фон Мазоху, який став візитівкою Львова та ще великої кількості скульптур, які визначають обличчя великих і не тільки українських, а й закордонних міст. Ви разом зі студентських років. Твої сини вже стали підлітками. Ви всі в Україні разом. Як під час війни вдається утримувати баланс робота-родина?

Так, ми всі разом. Звичайно, важко нині зберігати баланс. Але в нас немає варіантів. Ми залишилися тут, в Україні, працюємо, спускаємося під час обстрілів в укриття, як всі… І кожен з нас робить свою роботу: діти навчаються, ми — працюємо. Григорчик вже підліток, йому 15 років, займається футболом, Петрусю 9 років, теж займається футболом й дуже любить малювати, малює кожен день (Усміхається.)

Просто хочеться більше спокою, сонця й тепла. 

Що допомагає тобі тримати фізичну та духовну форму?

Я постійно в спорті, він допомагає. Спорт  переключає голову, вибиває дурні думки. Останнім часом йога і пілатес на реформері, також біг на свіжому повітрі. Звичайно ж, ранкова кава, довгі прогулянки, контрастний душ.  А робота з фарбами лікує краще за психологів (Усміхається.)

Твої життя, творчість,визнання нерозривно пов’язані зі Львовом. Як ти його відчуваєш нині?

Так, я вдячна Львову і львівʼянам за підтримку і розуміння моєї творчості вже так багато років. Львів — це мій внутрішній дім і мій тил, місто, яке дає мені сили говорити мовою кольору й квітів навіть тоді, коли світ здається надломленим.

Про що мрієш? Якою бачиш Україну майбутнього?

Мрію спокійно жити, без стресів і страху, без сирен… Мрію, щоб війна закінчилась. Мрію про країну, де люди знову будуть мати стабільність в завтрашньому дні. Великі пенсії і зарплати, чисті вулиці. Мрію про незламну Україну, її відбудову. Гарні лікарні з доброзичливими лікарями. Хочу просто жити і подорожувати і щоб всі були здорові.  Дякую за те, що маю можливість займатись творчістю і нести тепло в цей світ.

Текст: Мирослава Макаревич