Погляд з високого неба: якого нам ще мистецтва треба?

Здається, сьогодні наше суспільство мало чим можна здивувати. Інопланетяни? Й таке бува. Всюди люди є, чи як вони себе називають. І поява космічного гостя, що прибув, скажімо, до Харкова вивчати українське мистецтво, може викликати лише легке здивування — і то через мету візиту.

Зрозуміліше було б, якби це виявилося мілітарі-нашестя з планети, названої іменем бога війни. Але нам сьогодні й без марсіан війни вистачає.

Тож припустімо, що прибув. Припустімо, що з Венери. Припустімо, що, з його слів, досліджує стан наукової вивченості поетики художнього образу козака у Всесвіті — тема така дисертації в нього. Припустімо, що й не бреше.

Зрозуміло, чому саме до Харкова. Аж із зоряних глибин можна розгледіти земну кулю з написом «Харків», яку встановили цього літа як пам’ятник «50-й паралелі» на території харківського Політеху. З космосу, мабуть, навіть краще видно це диво з масиву лабрадориту вагою близько трьох тон, що ховається за парканом із зачиненими воротами.

А ще відвідати Харків нашому венеріанцю один знайомий марсіянець рекомендував. Мовляв, спілкувався колись із добрим чоловіком, який мешкав у Харкові, про запорожців славних теж жваво писав. Ім’я ще в нього таке плодово-кісточкове. Років зі сто тому це було, місцеві вже ледь пам’ятають.

Прибув так прибув. Із прильотом, як то в нас похмуро кажуть.

Отже, покаталися ми безплатно в громадському транспорті. Попили водички для харків’ян. Яка культурна програма?

Ходімо, пропонує чудний венеріанець, до художнього музею. Дивитися на образи козаків, які пишуть знаменитого листа.

— На жаль, зачинено музей, — кажу. — Війна в нас.

— А де художній образ козака шукати?

У Миколаєві можна, наприклад. Там відбулася виставка робіт учасників регіональної відкритої премії імені народного художника України Андрія Антонюка. Лауреаткою премії в номінації «Живопис» стала миколаївська художниця Ольга Артим. Її триптих із образами козаків досить живописний, художній та поетичний.

У Полтаві можна знайти. Ось у Полтавському художньому музеї відбулася Всеукраїнська художня виставка «Предтеча», присвячена 170-річчю від дня народження Опанаса Сластіона та з нагоди Дня художника. І там не без образів козаків.

Сьогодні в музеї — персональна виставка Володимира Пашкевича «Обличчя війни. Із серії «Погляд». Як повідомляє сайт музею, «Автор справді рефлексує, змушує замислитися…»

Взагалі ж для того, щоб замислитися, трошки раніше треба було прибувати до нас. Цікавою була чергова «Графіка у Харкові» — всеукраїнська та міжнародна виставка. «Особливий момент — відсутність агональності», — наголошує Олег Коваль у статті до каталогу. Репрезентували там і образи козаків. І Мамая, й навіть гетьманів.

Звісно ж, на Венері поважають харківську графіку. Наприклад, поетика кольору робіт майстра графічного ліризму Ільдана Яхіна дуже близька тамтешнім цінителям графіки. На другій за віддаленістю від Сонця планеті взагалі шанують різноманітну поетику. І наш гість теж складає вірші про мистецтво.

Ільдан Яхін. Ілюстрації до книги Н. Федорака «Вінець і вирій українського бароко. Сім наближень до Григорія Сковороди». Папір, кольорові олівці, графіт. 2020

— Ну а що ваша мистецька молодь? Антагонує чи конформує? — допитується іншопланетний мистецтвознавець.

— Рефлексує та переосмислює здебільшого, судячи з прес-релізів, — зітхаю. — По-різному.

Ось картина полтавської художниці Поліни Саленко з її персональної пересувної виставки «Усюдисуще».

— Добрий козак, — киває прибулець. — На мого дядька з поясу Койпера схожий.

— Це образ архангела Михаїла. Так мисткиня стверджує: «Досягнувши певної точки відчаю, раптово приходить палаюча енергія гніву, і ти починаєш творити, бо більше немає спасіння… Але продовжуючи малювати, зрозуміла, що це Михаїл, архангел, який знищить Землю своїм мечем. Інколи на це чекаєш…»

— Суворо. А яка взагалі ситуація у вас із контемпорарі артом? Простір, час і тіло стають новими матеріалами? Мистецтво вимагає нових форм, діалогу із суспільством і визнання своєї значущості? Пропонує приховані смисли, образи й емоції?

— Авжеж, вимагає та пропонує, як і всюди. І ті образи й смисли часто чомусь приховані саме під нижньою білизною. Сучасне мистецтво, як йому й властиво, може провокувати-епатувати-шокувати, вистрибуючи з гендерних трусів із відром на голові та пхаючи тобі під носа якісь продукти. І добре, якщо це щось їстівне.

— Не подобається, коли оголена тілесність вступає з тобою в діалог?

— Не завжди. Залежить від того, що за тілесність і що вона намагається сказати. Іноді виникає чітка асоціація з одним літературним персонажем — людиною, що вміла розмовляти дупою. Адже вона чутлива, ще й образитись може, коли її якось не так розуміють. Проте сучасне мистецтво завжди тримає на повідці носорога Вітгенштайна. Щоб позбутися цієї примарної тварини, треба науково довести, що її не існує.

— Це потребує рефлексії та переосмислення. От, до речі, в мене є таке про пошуки естетики:

На стіні стирчить банан

З іграшки-ведмедика.

Як казав Моріс Дюшан,

Це така естетика.

— Добре, що ти згадав Дюшана. Все відбувається, як і завжди: за піонерами-психонавтами йдуть майстри й торговці. Хтось будує храм, а хтось потім розкладає під цим храмом товар. Монетизація чуттєвих ідей, так би мовити. Далі залежить від таланту майстра, мистецтва комерції та совісті продавця. Звісно ж, і від спроможності та смаку покупця. Тобто там культ божества, тут культ споживання, симулякри Батая, симулякри симулякрів Бодріяра і таке інше. Художник із великої літери звертається до Бога з великої літери, сучасний відеоартист звертається все більше до глядача.

— То де можна подивитися відеоарт, може, щось до моєї теми є?

— То треба до Луцька, до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.

Якщо є бажання, можна розглянути роботу «Межа розуміння» Сергія Петлюка, медіахудожника, що живе й працює у Львові та Парижі. Цю відеоінсталяцію було створено 2015 року, придбано й презентовано в музеї в березні 2024-го.

Матеріал: Відео. Військова форма. Проєктори, медіапрогравачі, аудіоколонки. Розміри змінні.

«Відео оголених людей проєктуються на військову форму, розкидану по всій галереї. Люди розмовляють одне з одним, хоча їхні діалоги складаються тільки з проголошення шахових рухів», — такий опис.

І ще цитати з експлікації: «Насильство війни стає частиною твого оголеного безпосереднього життя. Рятуючись від його пронизливого насильства, пробуєш аналізувати війну, знаходити до неї дистанцію, наче ліків від недуги. І невдовзі розумієш, що постає все більше питань, на які немає певної відповіді або вона є взагалі відсутньою… А одного дня відчуваєш — питання без відповіді стають критичною масою, що доводить до певної межі. Межі розуміння нерозуміння».

Коли один з обурених відвідувачів, який не дуже зрозумів розуміння нерозуміння, звернувся по роз’яснення до музею, команда відповіла йому: «Ми з великою повагою ставимося до вашого досвіду та розуміємо, що інсталяція Сергія Петлюка «Межа розуміння» могла викликати сильні емоції…

У своїх імерсивних інсталяціях Петлюк досліджує, як суспільство впливає на особистість і як людина намагається зберегти себе серед насильства та хаосу.

В інсталяції використано образ шахової партії, де ніби влада «грає людьми» як фігурами. Відео з оголеними тілами, спроєктоване на захисну форму, є не приниженням, а метафорою — образом знеособлення та вразливості людини перед війною.

Ми обов’язково врахуємо вашу думку й доповнимо роботу детальнішим пояснювальним контекстом, щоб її сенс був зрозумілішим. Також краще звізуалізуємо цю концепцію».

У відповіді музею також ідеться про те, що «робота Петлюка перегукується зі світовим антивоєнним мистецтвом, зокрема з «Гернікою» Пабло Пікассо», і про «трагедію людини у світі, який втрачає людяність». Команда щиро дякує респонденту за те, що він порушив цю тему й допомагає музею «залишатися простором чесного діалогу та живого осмислення». Обговорювали цю тему на семінарі студентів-мистецтвознавців, питали у військових і некомбатантів. Згадували, що зараз 2025 рік. І по справжні жахи війни українцям не треба ходити до музею. І про художні засоби. І про баланс огидності й доречності. І про те, що оголена людина виглядає зовсім беззахисною, і цей ефект в інсталяції ще посилюється, що сприяє створенню досить суперечливого образу воїна.

А що скаже прибулець?

— Пласкувато якось… Чому в інсталяції лише люди у формі? Мирні жителі від війни не гинуть? І навіть якщо припустити, що там десь «шахова дошка», яка уособлює «гру влади», то, виходить, ця гра стосується лише українських військових? І хіба то шахи? Король там десь ходить і збиває якогось слона. А потім: «Ходить білий ферзь і збиває чорного ферзя: d1—d8. Наступний хід: Ходить чорний пішак і збиває білого пішака: d6—e5». Не треба бути гросмейстером, щоб одразу зрозуміти, що це повна нісенітниця. Бо ніякого чорного пішака там не може бути. А що може бути?

— Чорний пішак носорога Вітгенштейна… Як зазначив мій друг, який раніше відеоартом займався, а тепер у ЗСУ служить, це може бути зразком, через який багато хто не любить «сучасне мистецтво» й «технологічне мистецтво».

Контент, аудиторія, позиціонування... Можна продавати витвір мистецтва, а можна — експлікацію, тобто пояснення. Можна додати, що такі зразки не сприяють єднанню під час війни. Навпаки, можуть лише посилювати соціальні суперечності та непорозуміння між сходом і заходом країни.

Хоча, здається, ми приділяємо цій роботі більше уваги, ніж усі ті, завдяки кому вона експонується. Музей працює над популяризацією українського мистецтва. Так, у березні цього року директорка Тетяна Репницька представила Україну на панельній дискусії «Музеї ХХІ століття — як привабити натовп?»

Сьогодні музей Корсаків запрошує на виставку «Крихка безпека». Читаємо опис: «Цей мистецький проєкт у стилі вітражу — глибока та зворушлива розповідь про героїчну працю військових і волонтерів у зоні бойових дій, які рятують тварин… Ці вітражі відкривають глядачу світи співчуття і людяності…».

— Вітраж — це не стиль. І який натовп привабити? У вас війна не для всіх? — дивується прибулець.

— Начебто для всіх. Але виходить, що для всіх різна. А мистецтво в нас завжди було не для всіх. Якщо не згадувати соцреалізму, звісно ж. Натомість можна згадати Юлію Кристеву, філософиню-постструктуралістку, ученицю Ролана Барта. Її роботу «Влада жаху: есе про огиду». Про те, наскільки досвід того, що називають огидним, мерзенним, нудотним, неприйнятним, виявляється первиннішим, аніж будь-який досвід раціоналізації.

— А навіщо?

— Як це навіщо? Щоб розуміти, як постмодернізм переробляє й уточнює феноменологічне вчення про інтенцію. Жан-Франсуа Ліотар, наприклад, спирався на негативну діалектику Теодора Адорно. А що, на Венері нема однієї з найзагальніших проблем мистецтвознавства, якою, за Майклом Баксендоллом, є проблема вивчення й доведення характеру зіставлення різних вербальних систем і їхніх форм взаємодії з художньою та візуальною практикою?

— Ми на нашій планеті так при дітях не говоримо.

— А що говорите?

— Якщо узагальнювати нашу систему мистецтва без особливостей понятійно-термінологічного апарату, то «подобається — гарно, не подобається — погано». А може бути й погарно.

— Погарно — це як?

— А отак:

Ні шість, ні п’ять, ні сім, ні сто,

Не риба і не м’ясо.

Так описав Жак-Ів Кусто

Акулячі ковбаси.

Далеко ж занесло тих венеріанців від питань сучасного мистецтва, як бачимо. Проте настане момент, коли вже цифрові технології навчаться добре рахувати пальці та порівнювати їх із не-пальцями. Тоді воні самі почнуть ставити актуальні запитання художнику, який сьогодні ставить актуальні запитання за допомогою цифрових технологій.

— Така доля, така наша путь,

Усіх нас роботи від…везуть, — відгукується венеріанець.

— Краще я тебе відвезу до Дніпра, Одеси, Львова, Києва. Там багато чого є подивитися, не перевелися й художні образи козаків.

— Дякую, іншим разом. Треба зараз усе це переосмислити та відрефлексувати.

— Ну хоч до Опішні загляньмо в Національний музей-заповідник українського гончарства. Там добре. Студентам — знижка п’ятдесят гривень із двохсот.

Тож надивилися на різноманітні витвори гончарного мистецтва й розпрощалися під вечір.

Бувай, прибульцю, привіт своїм і марсіянцям. Може, зрозумієш щось, чого ми не можемо осягнути.

Задивився на небо. Де вона там, друга від Сонця? А на небі зорі, зорі. Більше зірок, аніж у шевченковому «Кобзарі» слова «сирота». Поетика художнього образу космічного сироти у Всесвіті.

Є в нас митці талановиті, є в нас мистецтвознавці романтичні, є сфери, де матеріальне не завжди йде поперед морального. Все в нас є.

Яким має бути мистецтво під час війни? Сьогодні, коли лінії краси, добра, радості, корисності, приємності сплітаються в один клубок з лініями жаху, огидності, жорстокості?

Нехай буде людяним. Не для натовпу, а для людей. Чи то класичне, чи традиційне, чи актуальне, чи модернове, чи сучасне, чи контемпорарі, чи метаякесь, чи будь-яке ще. Не так важливо, в якій формі — твердій, рідкій чи газоподібній. І якщо не обійтися без комерційного складника, то принаймні нехай буде доречним і гідним. Отак сказав, іще раз подивився на небо й вербалізував іще щось немистецтвознавче негучно в бік. Від душі.