Тарас Столяр про зустрічі з Європою: «Культурна дипломатія працює там, де слова не завжди допомагають»

Тарас Столяр, напевно, за останні пару років став одним із найвідоміших бандуристів світу. Бандура в його руках — амбасадор української культури. Він грав разом із такими зірками, як Sting і Боно, відео з його виступом публікував гурт Imagine Dragons. Ці публікації розійшлися по всіх світових медіа, нагадуючи про Україну.

Нещодавно він разом із Культурними силами дав кілька виступів у Словаччині, Німеччині та в країні, де вкрай важлива присутність української культури, — Угорщині. Як пройшов цей тур, для чого він був потрібен, який вплив має така культурна дипломатія, Тарас розповів в інтерв’ю ZN.UA.

— Тарасе, вибулиуБудапешті,Берліні,Братиславі.Якінастроїєвропейців?Яквонивассприймали?

— Я точно бачив одне: ставлення людей змінюється після наших виступів.

Спершу вони нас бачать просто як військових у формі. Це така… дистанція. А вже після заходу вони знають наші історії, чують музику, інструменти, бачать бандуру. Для багатьох людей у Європі бандура — це щось абсолютно нове, дуже особливе. І те, що ми її маємо, — це наш великий козир. Люди по-іншому реагують, коли перед ними не просто митці, а ті, хто пройшов через фронт. Це впливає на них дуже сильно.

—ТурпочавсяіззаходіввУгорщині.Якцебуло?

— Для мене Угорщина була дуже емоційною саме через зустрічі з нашими дітьми. Ми спілкувалися з учнями україномовних класів. Їм було цікаво поговорити з Миколаєм Сєргою, розпитувати про довоєнні часи. Підходили й до мене, особливо дівчата, які колись грали на бандурі в Україні. Це для них щось із минулого, яке ожило.

Найбільше мене вразило, коли організатор поставив дітям запитання: «Яка наша головна зброя?». І діти без вагань відповіли: «Мова». Це простий момент, але дуже сильний.

Ти розумієш, що це не просто концерт чи розповідь про козаків. Це спосіб зберегти ідентичність, навіть коли вони далеко від України й живуть у країні з абсолютно іншою мовою. Це про те, як утримати українців разом навіть за межами дому.

—Чививідчули,якугорськапропагандавпливаєнаукраїнців?

— Ми бачили бігборди на вулицях Будапешта — дуже недвозначні. Президент Зеленський там показаний у викривленому світлі, так само керівництво Євросоюзу. Це пряма і груба пропаганда.

Однак на українців вона прямо не діє. Ті, хто був ближче до нас у цій поїздці, чудово розуміють, що відбувається в Україні. Знають, хто агресор, чому триває війна.

Але те, що ця тема так радикально просувається на рівні міського простору — борди, меседжі про «мир», про те, що «вони поза політикою», це відчувалося. І це точно частина внутрішньої політики, яка вигідна тим людям, що її формують.

—Вимализустрічізукраїномовнимикласами.Якимвамздалосяцесередовище?Наскількиглибокопідтримуютьукраїнськихдітей?

— Сама історія з україномовними класами в Угорщині — це окрема тема. Я чесно не очікував побачити настільки глибоку роботу. Це ж непросто, формально зібрати дітей і сказати: «Ми тут підтримуємо Україну». Там справді є класи, де все відбувається українською. І що важливо — це робиться не коштом України. Це організували угорці. І я бачив, що ці діти не просто вміють сказати кілька фраз. Вони думають категоріями української мови, вони живуть у цьому середовищі, хоча навколо абсолютно інша культура, зовсім інша мова, яка навіть не схожа на нашу.

Для мене це було дивовижно. Бо угорська мова дуже складна, ти її просто так не підхопиш. Там навіть англійська чи німецька мало де допомагає. І от на цьому тлі чути від дітей чисту українську… це було дуже сильне відчуття.

Ти розумієш, що там дійсно працюють над тим, щоб українські діти не розчинилися. Щоб у них залишився зв’язок — з мовою, з культурою, з тим, хто вони. І тоді багато що стає зрозумілим: це не просто якісь виступи чи уроки, це цілеспрямований підхід. І він працює.

—УБратиславівибралиучастьуконференції «ДіалогСловаччина—Україна». Якінастроїмісцевогонаселеннявивідчули?

— У Братиславі відчувалося щось зовсім інше, ніж в Угорщині. Там більше українців, і це було помітно одразу. Ми мали трохи більше часу, щоб просто пройтися містом, подивитися навколо, і скрізь траплялися якісь наші маркери. Ми зайшли в українську кав’ярню. Власники —українці, персонал — українці, і серед відвідувачів було теж багато наших. Але приходили і словаки, і це теж було показово: місце живе, змішане, відкрите. Це створювало таке відчуття присутності. Не тимчасової, не розгубленої, а такої, що тримається.

Словаки в побуті ставилися добре. Я не можу говорити за їхню владу чи політичні рішення, але серед людей підтримка була відчутна. Вони підходили, слухали, цікавилися. І ти бачиш, що їм важливо зрозуміти, що відбувається в Україні.

Ми брали участь у конференції «Діалог Словаччина—Україна», і там теж були люди, які підходили окремо, після виступу. Не в контексті політики — просто хотіли сказати слова підтримки. Хотіли зрозуміти, що ми робимо, звідки ми приїхали, що відбувається в Україні насправді. Це не завжди гучні розмови, інколи це просто кілька щирих фраз, але вони дуже багато важать.

І загалом у Словаччині легше спілкуватися. Мова ближча. Навіть якщо ти не знаєш словацької, багато що можна вловити без перекладача — по контексту, по інтонації. Це створює відчуття, що між нами менше бар’єрів. І це дає більше можливостей для розуміння. Тому Братислава для мене була про близькість. Про те, що українців там багато, вони тримаються, і саме серед людей — не на рівні влади — є щире бажання нас підтримувати.

—АяквассприймалинапублічномузаходідлядипломатичногокорпусувНімеччині?

— Він проходив у великому торговельному центрі, де для нас організували окремий простір. Там були виставлені дитячі малюнки, роботи наших художників. Це створювало таку атмосферу, що люди одразу розуміли: йдеться про Україну, про її культуру.

Організатори підготували для нас простір, щоб ми могли зустрітися переважно з діаспорою. До мене прийшли мої знайомі, друзі — вони зараз біженці в Німеччині. Казали, що дізналися про наш виступ і спеціально прийшли. Було десь 40–50 стільців, але людей прийшло набагато більше.

Було дуже багато спілкування. Люди хотіли висловитися, подякувати, підтримати. Більшість — українці, але були й німці. Була також пані Тетяна Селл — вона зібрала величезні, просто неймовірні суми на підтримку України. Навіть для Німеччини це великі цифри. Дуже активна жінка, німкеня, яка всім цим керує. Вони все організували на дуже високому рівні, і це справді було приємно.

Мені запам’яталося, що багато людей дізналися про захід через соцмережі чи через свої громади і просто прийшли, щоб побути поруч і пережити це разом. Це було дуже цінно.

—Васвпізнавали?Якоюбулареакція?

— Так, впізнавали. Було дуже приємно, що багато хто бачив відео, де я грав Sting. Ми вперше в цьому місці, але люди вже знають нашу діяльність. Це означає, що ми не працюємо в бульбашці. Що наші відео доходять до тих, до кого треба.

Коли ми виступали для GIZ, керівник цієї великої організації підійшов окремо подякувати. А Миколай після цього, вже під час колективного фото, показав йому наше відео ще раз. Це було і смішно, і тепло. Такі моменти — це нитки, на які нанизується співпраця.

—Якщопідсумувативесьтур,щодлявассталонайважливішим?

— Мені було дуже приємно, що люди знали про Культурні сили, бачили наші відео. Це показує, що ми проникаємо до тих, до кого важливо проникнути.

І я справді думаю, що культурна дипломатія може допомогти вирішувати складні питання. Або хоча б зменшувати напругу. Пояснювати, хто ми є, чому ми боремося. Дозволяти людям почути це серцем, а не тільки через новини.

І от такі зустрічі, такі моменти… вони просто показують, що є бажання допомагати одне одному. І нам, у нашій ситуації, це дуже важливо.