Відкриття Музею Авангарду: Нове місце України на світовій культурній мапі

У Києві відкрився Музей Авангарду – подія, яку ще кілька років тому могли б назвати утопічною. Український авангард довго існував у розмитому полі між міфом, недослідженістю та політичними травмами. Тепер же він отримав власний інституційний дім. І цей факт може радикально змінити спосіб, у який ми вивчаємо історію сучасного українського мистецтва. І хоча він поки що лише філія Музею Історії Києва, у нього велике майбутнє.

Десь ще з 2009 року колекціонер Юрій Комельков під впливом дослідників Дмитра Горбачова і Ігоря Дяченка почав розробляти концепцію такого музею. В основу музейної колекції він поклав роботи авангардистів зі своєї колекції. До цієї благородної справи згодом долучився зі своєю збіркою художник Анатолій Криволап. А далі пішло-поїхало, відгукнулися й інші збирачі мистецтва. Десь півтора-два роки тому захопилася ідеєю музею авангарду і директорка Музею історії Києва Діана Попова (1977-2025). Її підтримала заступниця голови КМДА Ганна Старостенко. Треба було надати художникам авангардистам належний статус в історії українського мистецтва. У результаті їх наполегливості, в листопаді 2024 року одноголосним рішенням Київради музей було створено у вигляді філії Музею історії Києва. Йому в користування передали приміщення в історичній будівлі площею 676,1 м² на вул. Липській, 16. Це колишній маєток графині Уварової. Сам жест розміщення музею в історичній садибі набуває майже символічного характеру: авангард, який завжди боровся з імперськими ієрархіями, тепер оселяється в архітектурній пам’ятці, що була частиною аристократичного, російсько-імперського культурного ландшафту, що є переосмисленням історії та повернення українському авангарду його справжнього коріння.

І ось 19 листопада в програмі заходів Фестивалю авангарду, присвяченого 100-річчю Асоціації революційного мистецтва України, відбулась презентація двох виставок "Авангард. АРМУ. Історія" та "Авангард. Культур-Ліга". Фактично це потужна програмна заява про сутність нового музею: повертати в український контекст те, що було розчинене, привласнене або забуте.

КУЛЬТУР-ЛІГА І АРМУ

Єврейська культурна організація Києва, що діяла з 1918-го по 1924 рік, виховала ціле покоління художників-модерністів: Марк Епштейн, Борис Аронсон, Ель Лисицький (на ранньому етапі), Йосип Чайков, Роман Сембер, Нісон Шифрін…

Вони поєднували кубізм, конструктивізм, експресіонізм із єврейською культурною традицією, створивши феномен «єврейського авангарду», нерозривно пов’язаного з Києвом. З Культур-Лігою співпрацював Марк Шагал і в експозиції можна побачити його оригінальні роботи.

Експозиція музею фактично відновлює цей зламаний двоголосий нерв українського модернізму – українського і єврейського.

АРМУ – мистецьке об’єднання, що виникло в Україні на початку 1920-х років і стало однією з найсміливіших спроб створити нове мистецтво для нової епохи. Художники АРМУ прагнули поєднати українську культурну традицію з модерністськими течіями Європи – кубізмом, футуризмом, конструктивізмом.

До організації входили Вадим Меллер, Василь Єрмилов, Олександр Богомазов, бойчукісти та інші новатори.

АРМУ виступала за експеримент, свободу форми й руйнування застарілих академічних норм. Її члени створювали сценографію, графіку, абстракцію, шрифти, проєкти дизайну й залишили потужний слід у розвитку українського авангарду.

АРМУ стала символом мистецької відваги та віри в те, що культура може змінювати суспільство. Асоціація революційного мистецтва припинила існування в 1932 році. Частина членів асоціації були знищені сталінським режимом. Асоціація активно протистояла впливу АХРР (Асоціації художників революційної Росії), яка відстоювала в мистецтві принципи революційного героїзму (з 1932 року – соціалістичного реалізму), нав’язувала в Україні нові комуністично-імперські, по суті російські, наративи. На основі АХРР була створена Спілка художників СРСР.

АРМУ та Культур-Ліга – дві паралельні історії з однаково трагічними наслідками: обидві зазнали репресій, їхні архіви та імена розчинилися у радянських наративах, більшість учасників були репресовані, емігрували або втратили можливість вільно творити.

Експозиція у Музеї авангардизму символічно «зшиває» те, що було розірвано радянською цензурою й імперським поглинанням. Це акт пам’яті, реституції та культурної справедливості.

ВІДНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА ІСТОРИЧНОЇ ТЯГЛОСТІ

Десятиліттями авангард із території України включали до ширшого російського канону. Казимир Малевич, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Василь Єрмілов, Анатоль Петрицький, Георгій Нарбут – у міжнародних каталогах вони нерідко фігурували як «російські» або «радянські» митці. Відкриття Музею авангарду в Києві нарешті встановлює іншу точку зборки: авангард має не імперський, а саме український контекст.

Це не лише питання термінології, а й питання інтелектуальної та культурної справедливості. Музей створює платформу, де українські дослідники можуть працювати із власними наративами, а не з нав’язаними ззовні. Як зазначав Юрій Комельков, Україна була найбільш авангардною серед інших країн. Фонд музею вже містить понад 300 творів, які подарували меценати. Серед авторів: Анатоль Петрицький, Вадим Меллер, Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Михайло Жук, Василь Седляр, Оксана Павленко, Микола Глущенко, Марія Котляревська.

Авангард в Україні включає не тільки мистецький рух 1910–1930-х років, театральну школу Меллера та Курбаса, а ще й монументалістів 1960-х, і харківську фотографію 1970–1990-х, і нинішніх художників, що працюють із постмедіальними практиками. (У фондах музею є роботи сучасних художників Олега Тістола, Марини Скугарєвої, Віктора Сидоренка, Миколи Новікова та інших). Дотепер цей ланцюг був розірваним, а зв’язки між поколіннями погано артикульованими.

Новий музей дає змогу: простежити тяглість форм та ідей від раннього модернізму до сьогодення; побачити, як авангардні стратегії пережили радянський тиск, цензуру, репресії; зрозуміти, як сучасні українські художники переосмислюють досвід авангарду у воєнних, постколоніальних і цифрових контекстах.

Для мистецтвознавства це сенсаційне поле досліджень, яке роками залишалося недоступним через відсутність інституції, де все зібрано, описано, оцифровано та представлено системно.

МІСТ МІЖ МИНУЛИМ І МАЙБУТНІМ

Музей ставить перед собою дуже масштабні й складні завдання. Формує архівні фонди (листування художників, ескізи, сценографія, матеріали мистецького об’єднання «Березіль», еврейської Культур-Ліги і студій АРМУ тощо), цифрові колекції (з можливістю доступу для українських і світових дослідників); відкриті лабораторії (простір для роботи істориків мистецтва, реставраторів, студентів), наукові програми (конференції, дискусії, публікації, інституційне утвердження українського модернізму).

У результаті український авангард може бути вивчений набагато глибше і точніше, ніж будь-коли раніше. Зникає хаотичність і фрагментарність, що переслідували його десятиліттями.

Відкриття музею в умовах повномасштабної війни має особливий сенс. Український авангард завжди містив у собі заряд свободи: руйнував імперські моделі, ламав академізм, винаходив нові форми мислення. Тепер він стає символом стійкості та культурної самооборони.

Український авангард історично був спрямований на свободу мислення й форму. У ХХІ столітті цей жест набуває політичного змісту: музей стає символом культурного опору, вкоріненням нової ідентичності, що протистоїть імперському спадку.

У воєнний час музей перетворюється на місце збереження культурної пам’яті, політичну заяву про суб’єктність української культури, публічний простір, де формується нова європейська репрезентація України.

Музей авангардизму стане платформою для сучасних художників, що працюють у дусі експерименту, взаємодіють із технологіями, театром, відеоартом, документалістикою, перформансом тощо.

Музей виконує подвійну функцію: освітню – формує нове покоління дослідників та глядачів, які розуміють авангард не як «старовину», а як живу інтелектуальну систему; творчу – підтримує мистецтво сьогодення, яке продовжує авангардну логіку пошуку.

Авангардисти вірили, що форма є метафорою свободи. Що лінія може бути бунтом, колір – маніфестом, а порожнеча – змістом. Вони перші заявили: ми не зобов'язані повторювати світ таким, яким він є – ми можемо створити світ, яким він має бути. У цьому величезна філософська сила нового музею. Він нагадує нам: людська уява – це інструмент змін, а мистецтво – один із найсильніших двигунів прогресу.

Музей авангарду працює як машина часу. Уявіть: ви стоїте перед роботою, створеною сто років тому, і раптом розумієте – вона про сьогодні. Про вас. Про те, що ми знову переживаємо світ, який тріщить по швах, і нам знову потрібна сміливість бачити інакше. Тут минуле підморгує майбутньому, а мистецький ризик стає філософською сміливістю.

Завдяки музею світовий дискурс авангардизму може змістити фокус: з Москви на Київ, Харків, Одесу, Львів. Це шанс для України стати центром дослідження модернізму у Східній Європі, організовувати міжнародні проєкти, обмінні програми, виставки у провідних музеях світу. Українське мистецтво отримує голос, бачення і структуру, які дають змогу вийти з тіні імперських наративів.

Відкриття Музею авангарду – акт відновлення культурної суб’єктності України. Це створення фундаменту для переосмислення всього ХХ і ХХІ століть у нашому мистецтві. Крок, який здатен змінити не лише українське мистецтвознавство, а й місце України на світовій культурній мапі.

Україна сьогодні творить власну історію. І музей авангарду – тихий, але точний жест: ми захищаємо своє майбутнє, ми пам’ятаємо, що вже колись його винайшли.

АРМУ й Культур-Ліга – люди, які вірили, що культура здатна випереджати політику, перегукуватися через кордони, і що творчість – теж зброя проти знеособлення. Їхня виставка у стінах імперського маєтку – голос свободи, що проростає крізь каміння, з якого була побудована імперська фортеця.

Можливо, вперше за довгий час ми отримуємо не просто музей, а точку, з якої починається нова історія ставлення до модерної культурної спадщини. Український авангард отримав свій дім. А українська культура – новий центр тяжіння.

Олександр Ляпін

Фото: Андрій Сидоренко, Сергій Мазураш, Музей історії Києва