Фотографка Елена Ємчук — про першу персональну виставку в Києві

У київській галереї The Naked Room триває персональна виставка української мультимедійної художниці Елени Ємчук "Мнемосіна". Ємчук працює з кіно, фотографією та живописом, але в центрі її уваги завжди жінки — "шалено складні та багатовимірні істоти", як визначає авторка. Виставку можна побачити до 30 листопада.

За її плечима десяток персональних та групових виставок у США і Європі, а роботи зберігаються в колекціях акторок Руні Мари й сестер Олсен, моделі Єви Герцигової. Мисткиня знімала рекламні кампанії для Christian Lacroix, Dries Van Noten, Comme des Garçons і Gucci, а перед її об'єктивом побувало безліч топмоделей і селебриті — від Карен Елсон до Ніколь Кідман.

Сьогодні Ємчук — одна з найвідоміших художниць, чия творчість інтегрує українську ідентичність у глобальний культурний контекст. Вона народилася в Україні, як фотографку відкрила себе в США, куди емігрувала підліткою з батьками понад 40 років тому. Попри час і відстань, вона зберегла тонкий зв’язок з батьківщиною. Їй присвячені знакові фотоальбоми художниці — "Гідропарк", "Одеса", "Маланка" та "Україна Yelena Yemchuk". Vogue Ukraine зустрівся з Еленою Ємчук, щоб поговорити про її першу виставку в Україні "Мнемосіна", роль мистецтва під час війни та рідний Київ.

Що стало відправною точкою для створення виставки "Мнемосіна"?

Торік у серпні я була в Києві й, прогулюючись містом, зайшла до галереї The Naked Room, де познайомилася з її кураторкою Марією Ланько. Вона запропонувала зробити виставку моїх робіт, і ми почали шукати ідею. Останнім часом у мене не було нових проєктів: після того, як у 2019–2020 роках я завершила серію "Маланка", я довго не могла приїхати в Україну, а згодом почалося повномасштабне вторгнення. За ці чотири роки змінилося дуже багато, і я мріяла просто побути вдома, щоб усе відчути самій.

Я знімала Україну все своє життя, але до 2005 року, коли вийшла книга "Гідропарк", нікому цих робіт не показувала. Тож для "Мнемосіни" я звернулася до власного архіву — від середини 1990-х до початку 2000-х — і відібрала приблизно 300 світлин. Також у мене було шість нових жіночих портретів, які я зняла у Львові влітку минулого року, — вони теж увійшли до експозиції. Усе це склалося в історію, де переплітаються пам’ять і сьогодення.

Чим відрізняються ті жінки, яких ви знімали в середині 1990-х і сьогодні?

Мені здається, що всі жінки, яких я фотографую, дуже різні: у кожної — власна, унікальна краса. Але між ними справді є щось спільне. Коли я переглядала світлини та фільми, які знімала у 23–25 років, то зрозуміла: певний образ жінки, що з’явився в моїх ранніх роботах, досі мене приваблює. У ньому поєднуються внутрішня сила й легка меланхолія. Зустріч із жінками, які не бояться показати це в кадрі, — для мене найбільший подарунок. Я хочу, щоб усі, і особливо мої героїні, відчули цю особливу внутрішню красу.

Саме тому я не роблю досконалих гламурних фотографій — щоб вхопити цю красу, вони мають бути правдиві.

Цей фокус пов'язаний з особистими переживаннями?

Звісно. Свого часу я дуже важко переживала еміграцію, і, здається, повертаючись в Україну, намагаюся зрозуміти себе через своїх героїнь. Але я знімаю не лише жінок, а й підлітків — дівчат і хлопців у тому віці, коли сама переїхала до Америки й на певний час загубила себе. В українках я бачу особливу силу й упевненість — у собі, у власних можливостях. Це робить їх важливими тут і зараз. І коли я повертаюся в Україну, мене неймовірно підживлює ця енергія. Я відчуваю свою причетність і дуже пишаюся своїм корінням. Кожна дівчина, яку я нещодавно знімала, — абсолютно дивовижна. Я не можу пояснити це словами, тому й фотографую: якби могла, мабуть, стала б поеткою.

Як ви сьогодні вирішуєте, що варто уваги, а що ні?

Трапляються проєкти, у яких ти відчуваєш, що треба документувати все. Я не аналізую, не звертаюсь до свого попереднього досвіду, а намагаюсь залишатися відкритою. Це допомагає бачити речі такими, які вони є, бо коли ти думаєш, що все знаєш – можеш пропустити великий момент. Я набагато краще фотографую, коли нічого не планую.

Ви не були в Україні чотири роки та повернулись вже після повномасштабного вторгнення. Що для вас змінилося?

Як тільки я перетнула кордон, то одразу відчула, що приїхала в зовсім іншу Україну, де люди довше дивляться один одному в очі й частіше проявляють людяність. Я кілька разів приїздила за останній рік і кожен раз бачила відкритих людей та їх бажання допомогти. Для мене дуже цінні такі спільні моменти, це щось унікальне, – я бачу у них красу. Все радянське, що відчувалося ще донедавна, наче змилося. Але з іншого боку мене жахає розуміння того, що у цій новій реальності люди щодня перебувають у небезпеці, втрачають рідних, ночують в укриттях, живуть без світла і не знають, що буде завтра. Але я розумію і тих, хто, попри ризики, повертається додому, – ту велику дірку в душі, яка з’являється в еміграції, неможливо заповнити.

"Мнемосіна" — це друга частина виставки, перша частина — "Ітака" — була презентована в липні в Марселі в галереї Kolektiv Cité Radieuse. Чим відрізняються ці дві події і їх відвідувачі?

Для мене дуже важливо знайомити світ з Україною. В Марселі були представлені як мої нові портрети, зроблені у Львові та Києві, так і вибране з архівних фотографій – із серії "Гідропарк" та "Одеса". І мене дуже тішить, що подія стала популярною – її подивились близько 7000 відвідувачів з усього світу, оскільки в цей час тривав курортний сезон. Але виставка у Києві для мене особлива і дуже емоційна подія, бо в Європі я часто показувала свої світлини, але вперше роблю це вдома. Гуляючи містом я помітила, яким насиченим культурним життям живуть кияни, як багато концертів та театральних вистав сьогодні проходить. Мистецтво здатне гоїти рани у погані часи.

Над чим ви зараз працюєте і про що мрієте?

Останнім часом я багато малюю – для мене це хороша терапія. Хочу зробити ще один проєкт в Україні і показати більше своїх робіт. Але головна мрія – зняти повнометражний фільм. Нещодавно я закінчила три короткі фільми з художницею та моєю подругою Анною Домашиною. І мені здається, що саме час спробувати щось нове.

Текст: Анна Золотарьова