Опанас Заливаха – 100-річчя: політв’язень, якому забороняли малювати

Митець, шістдесятник, дисидент Опанас Заливаха народився на Харківщині 26 листопада 1925 року. Рятуючись від Голодомору, родина була змушена  втечею у безпечніші місця шукати порятунок від запрограмованої радянською владою смерті.

В Україну художник знову повернувся уже у віці трохи за тридцять: спочатку на практику в Косів, а ще за чотири роки – на постійне проживання в Івано-Франківськ. Увійшов у період, який нині називаємо шістдесятництвом, із двома помітними випадками спротиву радянській владі. Перший – відрахування другокурсника з Інституту живопису, скульптури та архітектури «за поведінку, не гідну радянського студента», бо не прийшов на зустріч з якимось депутатом, це було ще в перші повоєнні роки. Поновив і завершив навчання уже в 1960-му.

Наступного року приїхав в Івано-Франківськ, де незабаром була представлена його персональна виставка. Проте її досить швидко достроково згорнули, адже викликала суперечливі відгуки.

Засудили його як дисидента, зокрема, за відстоювання української мови. До того він  створював з Аллою Горською та іншими митцями відомий вітраж у Київському університеті до 150-річчя Тараса Шевченка, що його радянська влада зруйнувала.

Укрінформ розповідає про знакового українського художника й мислителя, гортаючи  в електронному архіві Українського визвольного руху  його карну справу, листування з Аллою Горською,  історично-біографічні дослідження Олексія Зарецького та розлоге спілкування митця з дисидентом Василем Овсієнком.

ЗНИЩЕНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ШЕВЧЕНКА В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Напевно, найвідоміший факт із творчого життя Опанаса Заливахи – створення спільно з Аллою Горською, Галиною Зубченко, Людмилою Семикіною та Галиною Севрук роботи на склі в головному Червоному корпусі Київського університету.  Нинішня назва – «Шевченко. Мати», спочатку  називалася «Пролог».

Щоби зрозуміти вагоме значення твору, який знищила цензура, варто бачити ширший контекст. Восени  1963 року тему наближення ювілею Тараса Шевченка актуалізувало закладення фундаменту для майбутнього пам’ятника українському поетові у США, у Вашингтоні. Та подія зібрала близько  двох тисяч людей, про неї писали американські газети. Відкриття відбулося наступного року, відвідали його загалом десятки тисяч осіб із різних країн.  Водночас Радянський Союз через ООН навіть намагався від початку заборонити ініціативу спорудження пам’ятника.

Коли радянські ідеологи і спецслужби зрозуміли, що не можуть вплинути на американські дії, тоді вирішили ювілей Шевченка по-особливому відзначити в Києві.  Вітражне зображення митці виконували на замовлення університету, його затверджувала художня рада. Так званий картон – напрацювання на папері офіційно схвалили на початку лютого 1964 року.

Автором центральної частини – зображення Шевченка й алегоричної постаті України – був Опанас Заливаха (1925–2007). Загалом у нього є три роботи з подібною фігурою Кобзаря, але без жінки, яку на вітражі пригортає рукою. Це ліногравюра, станкова мозаїка та робота в техніці гуаші на папері. Третій варіант – уже у співавторстві з Аллою Горською. Все це детально описав Олексій Зарецький у книзі «Алла Горська. Мисткиня у просторі толітаризму». На всіх трьох – фігура Тараса Шевченка на повен зріст із піднятою рукою.

На вітражі були слова із Шевченкового вірша «Подражаніє 11 псалму»: «…Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». Завершена робота з боковими зображеннями прожила не більше ніж добу.

«Враження колосальне, – згадувала Михайлина Коцюбинська, якій пощастило побачити вітраж близько опівночі перед днем, коли в час офіційного відкриття о 16:00 він був уже розбитим. – Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку, Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі. Та вони не нав'язані публіцистично, а художньо виплекані, гранично експресивні».

Проте правління республіканської Спілки художників сформулювало інше бачення: «Вітраж дає грубо спотворений, архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа…»

Як не дивно, найменше з виконавців тоді постраждав Опанас Заливаха. Його не могли звільнити із Спілки художників, що надавала митцям роботу, бо він не входив до цієї організації. Виключили зі спілки Аллу Горську і Людмилу Семикіну. Проте розправа над Опанасом Заливахою не забарилася.

ЧОМУ ХУДОЖНИКА ДРАТУВАЛИ В КИЄВІ «МАЛЬЧІКІ» ТА «ЧУВІХІ»

Руйнування вітража в Київському університеті в березні 1964-го набуло розголосу в сусідніх Польщі та Словаччині. А в серпні-вересні наступного року відбулася перша хвиля арештів української інтелігенції. Багатьох звинувачували в тому, що вони читали та поширювали іноземні видання.

Опанаса Заливаху заарештували 27 серпня 1965 року. Засуджений «за розповсюдження націоналістичної та ідейно шкідливої ідеології», правдиві розповіді про ОУН, малювання тризуба. В обвинувальному висновку художникові закидали читання книжки про «реставрацію капіталізму на Україні і утворення держави буржуазного типу так зв. «самостійної України». Незаконними серед речей художника радянська влада також вважала газету  «Наше слово» та щомісячник «Наша культура», які видавалися у Варшаві.

Особлива претензія до рукопису у двох екземплярах «Як розмовляють у Києві», де автор розмірковував про вивіски російською мовою  і суржик. Обґрунтовував згубний вплив на формування україномовного простору слів на кшталт «мальчікі» і «чувіхі». Як докази  в митця вилучили текст народної пісні про руйнування Січі та аркуш з ескізами портретів українських історичних діячів, зокрема Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Засудили Опанаса Заливаху на  п’ять років за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Частина перша передбачала перебування в ув’язненні в таборі суворого режиму.

«Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був «слухняним». А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалася виділити пайку в усьому: і в харчах, і у творчості. Такою вже була та держава. Усе виділялося за рознарядкою», – розповідав Опанас Заливаха.

Політв’язневі Кремля в таборі ЖХ-385/11  у Мордовії забороняли малювати. І це нагадує історію іншого українця – поета і художника Тараса Шевченка, якого Росія муштрувала на своїй території солдатчиною. 

Хист до малювання в Опанаса Заливахи виявився ще в дитинстві. Про свого діда Михайла згадував, що той був мандрівним майстром, ходив з іншими ремеслярами Україною та  будував вітряки й церкви.

Про виїзд дитиною з батьками із села Гусинка  Куп’янського району на Харківщині згадував так: «…Чому ми виїхали з України? Здається мені, це було саме голодного тридцять третього року, восени. Нас із села, звичайно, не випускали. Я дивився, як батько робив два двосімейні вулики начальству села. Пам’ятаю, як він стругав, як пахли стружки і клей. Усе це мені було цікаво. Він зробив ці вулики, віддав їх начальству, і нас випустили».

Маючи аналітичний склад розуму й опрацьовуючи багато джерел інформації, Опанас Заливаха казав: «Без України Росія втрачає 90 % своєї історії, яку вони собі приписали». Підставами робити таке твердження було й те, що добре імперську країну довелося впізнати зсередини: змушений був провести на території Росії дитинство та юність,  там здобув освіту, а потім відбував ув’знення за свої проукраїнські переконання.  

На питання «як нам звільнитися від ворога» дисидент відповідав: треба знати його методи, щоб ефективно боротися з імперськими наративами.

НЕОАВАНГАРД ТА ПІЗНІЙ МОДЕРНІЗМ З УКРАЇНСЬКИМИ СЕНСАМИ

«Ви мене поволі навчили висловлювати свою думку, враховуючи, що у людей може бути інша», – писала в одному з листів в ув’язнення Опанасу Заливасі Алла Горська. Митців  здружив київський Клуб творчої молоді.  Коли художник з Івано-Франківська приїздив у Київ – зупинявся в Зарецьких.

Листів Алли Горської до старшого і досвідченішого митця значно більше, аніж зворотних. Напевно, Опанас Заливаха свідомо не хотів наражати мисткиню на додаткові неприємності із органами КДБ, оскільки всі листи проходили перевірку перед тим, як потрапити до адресата. В усіх посланнях митець передає свої знання і бачення мистецьких процесів.

Наприклад: «Я вважаю, що підвалини новітнього українського мистецтва, зокрема монументального, заклав Бойчук. Його принцип вирішення тем – через людські постаті, через образ людини».

Повернувшись у 1970 році, митець одружився з Дарією Возняк, племінницею Степана Бандери. Митцю було складно знайти роботу. Оформлював в Івано-Франківську  інтер’єри закладів: «Білий камінь», «Едельвейс», «Медівня». КДБ до свого скону не полишав у спокої дисидента.

Після перерви, що тривала чверть століття, у 1988 році нарешті у Львові відкрили виставку Опанаса Заливахи. Реабілітували художника 1992 року. Отримав Шевченківську премію 1995‑го за твори: «XX вік», «Мироносиці», «Українська Мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».

Творчість шістдесятника мистецтвознавці називають модерною формулою української ідентичності. Працював у царинах монументального і станкового малярства, пластики і графіки. Один із яскравих представників неоавангарду та пізнього модернізму,  в кожній роботі якого відчуваються українські сенси.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Юрія Рильчука, Анастасії Смольєнко, Валентини Самченко, та з електронного архіву Українського визвольного руху

Головне фото Анастасії Смольєнко з виставки «Опанас Заливаха. Хто ми?» (Львів, 2024).