Поліцейський, що малює ікони

Під час АТО він долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив персональну виставку в закарпатському замку Сент-Міклош

У замку в селі Чинадієво під Мукачевом запрацювала перша персональна виставка Романа Хмеляра. Капітан поліції, учасник АТО/ООС, був на ротаціях у бригадах НГУ під час повномасштабної війни – він одночасно малює. За фахом Роман – іконописець, але також пише багато пейзажів, портрети. Персональну виставку має вперше – і саме у закарпатському замку. Назвав її «Слідами легенд». Укрінформ поспілкувався з капітаном поліції та дізнався, чому сліди його легенд приводять у Маріуполь…

МАРИВ ЗАМКАМИ З ДИТИНСТВА

- Я «хворий» до замків, – пояснює художник, як, живучи у Львові, він опинився зі своїми роботами в закарпатському замкові Сент-Міклош. – Побачити замок – одна з перших моїх дитячих мрій. Пам’ятаю, мені років 5-6, я з батьком на човні, з нами мама і менший брат, пливемо по річці Стохід, і батько розповідає, що колись в околицях села, яке ми пропливали, був замок, а зараз люди туди їздять збирати дикий щавель... В дитячій уяві одразу намалювалися картини того замку, як він міг виглядати. Потім, коли вже вчився у Львові та побачив замки Львівщини, я був у захваті. Як уперше потрапив до Підгорецького замку, сказав: виросту – куплю собі замок. Весільну подорож із дружиною мали до Мукачівського замку Паланок. Потім, коли вже з’явилися діти, я повідмічав собі українські замки на карті та ми виїжджали час від часу до них.

Роман розповідає, що якось потрапили з дружиною до замку Сент-Міклош у Чинадієві. Він знав історію про те, як Йосип Бартош із дружиною Тетяною взяли його в оренду, як відродили з руїни та зробили центром мистецтва.

- Цьогоріч мені вдалося з ними познайомитися. Пан Йосип точно не чекав, що до нього підійде капітан поліції, який малює. Я показав йому свої роботи, він у свою чергу розповів про їхній проєкт при замку, в рамках якого художники малюють на уламках, та запропонував мені намалювати таку роботу. Я того ж дня купив фарби, пензлі, а наступного ранку приїхав та намалював Святого Миколая на уламку. У мене навіть не було думок про те, що там має бути зображений хтось інший.

Пан Йосип сказав, що ця робота залишиться в замку на постійній виставці, а мою персональну ми починаємо формувати тут таки. Ну й домовилися, що коли буде наступна відпустка – привезу роботи.

Виставку Романа Хмеляра у Сент-Міклоші відкрили 16 листопада. Вона триватиме три місяці, на закриття Роман обіцяє приїхати особисто та зіграти на гітарі.

Хотів, каже, зробити це на відкриття, але перед тим поховав брата, який загинув на війні. Не до співів було…

Я МАВ БУТИ ВЧИТЕЛЕМ МАЛЮВАННЯ

Цікаво, що це його перша персональна виставка. Усі, що були до того – це збірні виставки робіт у закладах мистецтва, де він учився та викладав.

Сам Роман Хмеляр родом з Волині. Він – професійний художник.

- Моя біографія проста: ходив удома в Маневичах у художню школу, потім поступив до Володимир-Волинського педагогічного коледжу. Я мав бути вчителем малювання, – розповідає він.

Після коледжу спробував поступити до Академії мистецтв у Львів.

- Приїхав на екзамен непідготовленим: я збирався здавати акварельний малюнок, а вже на місці виявилося, що треба було олійний живопис. На екзамен я їхав 7 годин поїздом, потім ще купував фарби та полотно. Абітурієнтів розділили на кілька груп по різних аудиторіях, я почав працювати. Малював 8 годин. Мені видавалося, що в порівнянні з іншими я непогано справився, але коли зійшлися всі вступники на той курс, і я порівняв свою роботу з усіма… Словом, я не поступив. Готувався рік, вчився в іншому закладі й тоді знову прийшов поступати. Проте вдруге вирішив подавати документи не на монументальний живопис, а на іконопис. Доти мені не раз уже надходили пропозиції попрацювати в храмах, тож вирішив поступати на кафедру сакрального мистецтва. Написав заяву, поступив, шість років провчився зрештою і є фаховим іконописцем.

Цікавлюся, в яких храмах можна подивитися його роботи.

Роман каже, що фактично устиг розписати лише один – на території однієї з військових частин у Львові. Переважно малював ікони. Ну а потім – 2014 рік, початок війни і за рік по тому Роман долучився до лав Нацполіції.

ДОКУМЕНТИ ДО НАЦПОЛІЦІЇ ПОДАЛА ДРУЖИНА

Питаю у Романа Хмеляра, хто він насамперед – художник чи військовий.

- Якщо бути правдивим, я – поліцейський, що малює ікони, – каже мій співрозмовник.

Професійний художник став професійним поліцейським у 2015 році, коли в Україні стартувала реформа поліції. Подати заявку до Нацполу заохотила дружина.

- Тоді був такий час, що кожен у думках міряв на себе ту чорну форму поліцейського. Але я не подавався, бо просто не вірив, що зі своїми показниками по здоров’ю зможу пройти комісію. А дружина взяла й подала мої електронні документи до Нацполіції. Мене зрештою взяли на посаду інспектора після необхідних перевірок та навчань.

Роман розповідає, що на той час активно волонтерив та мав тісні контакти з військовими.

- Коли почалося АТО, мій брат воював та потрапив у полон до так званих «ополченцев». Я помагав його витягнути. Ми тоді разом із харківськими волонтерами витягнули до 50 людей. Після того я якийсь час волонтерив: тут зі Львова возив військовим малюнки і ляльки-мотанки, що діти малювали й робили, ну і звісно – різні корисні речі. Віз то все на Луганський напрямок, – згадує Роман.

- Ну а вже як у працівника поліції мої шанси потрапити на війну стали значно більші. Вперше на ротацію на передову я поїхав на Схід вже в часи ООС, у складі зведеного загону з батальйоном патрульної поліції особливого призначення «Львів». Нас направляли виконувати в зоні ООС певні завдання. Вдруге опинився там весною 2021 року.

Кажу, що це ж була та весна, коли путінські війська вже були під нашими кордонами і на Великдень вся країна обговорювала оте «нападуть-не нападуть».

- Ну от, вся країна обговорювала, а ми тоді були готові їх там зустріти. Я мав із чим порівняти, бо був у Маріуполі в 19-му році й у 21-му. Те, з чим ми їх там чекали (люди, техніка), було не злічити! Бойовий дух був дуже високий. Тоді видавалося, що їм було нереально взяти Маріуполь. Я досі вважаю, що ми могли втримати місто й у 2022-му, аби не деякі прикрі обставини… Ну але тепер що вже говорити…

НА ВІЙНІ ІКОНИ ДУЖЕ ПОТРІБНІ

Роман Хмеляр каже, що після долучення до Нацполіції мало було часу на малювання: він повністю віддався службі.  Малював тоді по вихідних або коли випадала можливість у дні без чергувань.

- Наприклад, завіз дітей до школи та в садок, є можливість – малюю. Ну і як їздив на ротації на Схід – також завжди брав фарби і дощечки. Для ікон. На війні ікони дуже потрібні.

Роман розповідає, навіщо.

- У Маріуполі (обидві ротації до повномасштабної війни пройшли саме в Маріуполі, – авт.) до нас часто приїздив капелан. Ми збиралися навколо нього на службу, але храму як такого не було. Просто – стоїть стіл, біля нього капелан і ми. Тоді я зробив три ікони на дошках ДВП. Богородицю – покровительку козаків, Святого Миколая – покровителя подорожуючих, тих, хто не вдома, ну і ще він – Чудотворець, а нам тоді потрібно було чудо. І третю – ікону Спиридона Тримофонського. Подумав, що треба створити для цих капеланських служб щось таке, аби це нагадувало храм.

Тоді в тій ротації познайомився з чоловіком, який із капеланом дякував. Він також зі Львова, має семеро дітей. У нього тесть священник, і він добре знав порядок богослужіння та асистував капеланові, тому дали йому позивний «Дяк». До речі, у другу ротацію він уже поїхав як мій кум.

Ну а з дощечками та іконами носився постійно. Бувало якось, хлопці зайшли на позицію нас міняти, а я якраз порозкладав мальовані ікони в кімнаті, аби підсихали. Вони між собою говорять: мов, для чого він за собою всі ці ікони тягає? Мої побратими відповіли, що він їх тут малює. Як правило, коли побратими про це дізнавалися, одразу просили намалювати дружину чи доньку, сина. Малював, – каже Роман Хмеляр.

- Є такий портрет дружини мого побратима, дуже близького друга й кума «Надія» – я його робив між ротаціями. Потім подарував їм, ця робота зберігається у них удома.

ШКЛЯР І ЙОГО ПОРТРЕТ

Під час ротацій на Схід до повномасштабної війни Роман часто перебував в Маріуполі.

Працювали на патрулюванні міста. Була різна робота. Переважно виявляли небезпечних людей, забезпечували захист міста та об’єктів інфраструктури, які є основою його життя. Бувало, що зупинили чоловіка, а в нього дві сумки патронів з гранатами…

Тоді, каже художник, часто пересікалися з азовцями, вони поголовно зачитувалися Шкляром («Чорне Сонце. Дума про братів азовських»).

- Тоді теж прочитав ту книгу, подумав, що було б добре познайомитися з письменником. Я його дуже поважав за те, що свого часу він не взяв шевченківської премії з рук Табачника.

Зрештою, вже в час повномасштабної війни мене з ним познайомив Юрій Журавель. Спілкуємось, зідзвонюємося. Намалював портрет Шкляра – мало з ним через це не розсварились, бо як виявилося, він не любить, коли його знімають та малюють. Коли побачив роботу, сказав, що то інший дядько, та ще й у вишиванці: треба було намалювати в чорній футболці, каже, я ж вишиванок не ношу! Поіскрили тоді, бо я сказав, що в такому разі знищу роботу. Він заперечив. Сказав, щоб використовував на виставках.

ТО БУЛО НЕЙМОВІРНЕ МІСТО

Власне, робота є на виставці у замку Сент-Міклош. Як і Миколай на уламці ракети, і маріупольські ікони. Проте особлива робота з цієї серії – це «Ехо з Маріуполя».

- У місті було багато муралів, я любив роздивлятися їх, знав їх усі, багато маю фото. Але був один особливий стінопис – «Дівчинка з ведмедиком». Росіяни його знищили після окупації міста в 23-му році. Вже не пригадаю, як звали дівчинку, але там була така історія, що мама з нею йшла по вулиці й почався обстріл. Мама накрила її своїм тілом, сама загинула, а дівчинка вижила. Згодом зробили цей стінопис. Від нього віяло такою любов’ю і болем – завжди відчував це, будучи там!... Знаєте, в художника відчуття інакші, аніж у пересічного капітана поліції…

Коли впав Маріуполь і я дізнався, що росіяни замалювали той мурал, то почав збирати фото, переглядати свої матеріали з чергувань у Маріуполі. Так народилася та акварель «Ехо Маріуполя». Навмисне працював саме в цій техніці: акварель вважається найбільш складною технікою живопису, бо там виправити нічого неможливо. Вона показує прозорість і символізує чистоту помислів.

Про Маріуполь, каже Роман Хмеляр, хотілося писати тільки так.

- То було неймовірно гарне та живе місто, – пригадує Роман. – Мені весь час хотілося приїхати туди з родиною. Якби була можливість там жити – я б жив. Те місто по духу дуже близьке. Дуже класні люди, хоча насправді різні люди були, ми бачили багато «ждунів». Але переважно відчувалося рідне. Відсотків на 70 Маріуполь був проукраїнським.

Цікавлюся наостанок – чи хотів би знову потрапити в Маріуполь?

- Дивлячись, яким шляхом повертатися. Якщо просто покласти людей – ні. Нам би, правду кажучи, узагалі добре б утримати те, що маємо... Але місто я дуже полюбив. То ж якщо би звільняли Маріуполь, я хотів би бути в рядах тих хлопців.

Тетяна Когутич, Ужгород–Сент-Міклош

Фото автора та з особистого архіву Романа Хмеляра