“Нації” княжого Львова. Стаття Миколи Голубця 1932 року. Частина перша

Мову тексту залишаємо оригінальною.

“Нації” княжого Львова

Вп. П. д-рові А. Чоловському в 40-ліття появи його книжки про княжий Львів.

Княжий Львів, як і усі тогочасні західньо-українські міста, не був, під оглядом національного складу свого населення, одностайним організмом. В обсягу української етноґрафічної маси, яка постійно підсилювала чисельний стан львівських автохтонів, утворилася під охороною Княжої Гори, ріжнобарвна мозаїка націй та рас, яких обєднувала спільнота економічних інтересів, а ріжнило все, що складалося на їх культурно-національний характер.

Самозрозуміло, що чисельна перевага була з княжому Львові за українцями. Вони складатись у першу чергу на найближче окруження князя чи його повновласника, вони теж користувалися виїмковими привілеями пануючої національности в самому місті. Одначе поруч тієї чисельної переваги не завсіди йшла впарі якісна вартість їхніх функцій і ролі, яку грали вони в єрархії націй, що творили й орґанізували культурно-економічне життя властивого міста. Бо не можна забувати, що княжий Львів, це під оглядом своєї конструкції доволі складне поняття, Творив його властивий, сильно укріплений город з княжим замком й боярськими палатами та поміщеннями для княжої дружини й «бюрократії». Тут був політичний центр життя цілої волости тоді, як довкола нього простягалося властиве місто (підгороддя), що хоч своє життя й існуваня завдячувало охоронним засобам самого городу й княжої влади і правно було від них залежне, всеж таки жило своїм життям і власними культурно-економічними інтересами. Але коли на території властивого городу обовязувало споконвічне «руське право», то поза лінією його частоколів простиралася територія так би сказати по нинішньому: екстериторіяльних концесій з яких кожна правила своїми писаними законами й звичаєвими правами; між ними перше становище займало поширене тоді в Европі німецьке або маґдебурське право.

Німецька громада була теж найсильнішою й найкраще зорґанізована зпоміж екстериторіальних концесій княжого Львова. З грамоти польського короля Казимира, виданої в серпні 1352 р. родині львівських німців Штехерів довідуємося, що князь Лев Данилович надав «війтові німецьких прав» у Львові Бертольдові Штехерові млин у Сільському Куті разом з саджавкою та села Малі Винники й Підберізці, а все те за «вірні послуги», під якими можна би розуміти льокацію властивого міста Львова на основі маґдебурського права. Остаточно, важко сьогодні ствердити, чи війтівство Бертольда обіймало виключно німецьку громаду Львова, чи простягалося на всіх чужинців-католиків, що на заклик княжих універсалів поселювалися тимчасово або постійно на території львівського підгороддя. З літописного оповідання про орґанізацію міст за короля Данила Романовича, як також з листу воєводи Дмитра Детька до торунських купців переконуємося, що становище німецьких кольоністів було в високій мірі упривілеєне, та що їх орґанізаційний змисл і дисципліна були на нашому ґрунті не тільки в цілій ширині використовувані, але й по княжому нагороджувані. Це становище не змінилося разом зі зміною державної влади, навпаки воно непомірно зміцнилося й поширило свої прероґативи на цілість муніціпіяльної орґанізації середньовічного Львова. Наскільки домінуючим уже в княжому Львові був німецький елємент, вказує хоч би німецька назва самого міста Lemburga, Lemburg, вживана навіть у княжих грамотах замість Львова або Львівграду. Безсумнівною памяткою німецької громади в княжому Львові є теж традиція їхнього парохіяльного костела Марії Сніжної (Marie im Schnee), що за словами польської королівської грамоти з 1368 р. уже віддавна себто від княжих часів користувався всяким майном м. і. й млином на Полтві.

Другою з черги екстериторіяльних концесій княжого Львова була вірменська громада. Вже перший хроніст Львова Альпнах, оповідаючи про засновання й заселення Львова, оповідає, що князь Лев Данилович «поселив тут в 1280 р. жовнірів вірменської народности (зброєю, одягом і мовою похожих на татар, під яких владою зросли вони поміж горами Тавром і Кавказом), в нагороду за те, що при їх допомозі він підчинив собі ворожих князів, а частинно примусив до злагоди з собою і через те дійшов до могутности й майже оснував монархію на Південній Руси»…

Як там було з воєнними подвигами тих «вірменських жовнірів», що найшлися в дружині князя Льва Даниловича, важко нині сказати. Історія Львова свідчить радше про торговельний ніж про воєнний хист вірменських захожих що під напором турків-сельджуків починають еміґрувати з рідного краю вже в XII віці. На всякий випадок польський король Казимир зайнявши Львів, застає тут вірменську громаду не тільки чисельну, але й цупко зорґанізовану з своїм війтом і владикою, що поселилася збитою масою довкола церкви св. Якова й монастиря св. Анни, що стояли під Княжою Горою, на нинішньому перехресті залізничого шляху з Жовківською вулицею. У льокаційному привілею Казимира для нового Львова з 1356 р. поставлені вірмени на першому місці, а за ними щойно йдуть жиди й сарацени (татари) а на самому кінці …українці.

У безперечну заслугу вірменських мешканців княжого Львова треба поставити в першу чергу те, що коли німці наладнали постійний звязок столиці нашого краю з тогочасною культурою Заходу Европи, то вірмени були тим раменем львівської торговлі й промислу, яке сягало в глибину азійського Сходу.

Чималу ролю в економічному житті княжого Львова довелося відограти й жидам, яких іміграція на українські землі тягнеться від перших днів української великодержавности над Дніпром. Вже за князя Святослава Хороброго поселювалися на Україні полонені хазари й жиди з Візантії та Малої Азії, що крім торговельного посередництва вели інтензивну торгівлю рабами

(Докінчення буде).

Микола ГОЛУБЕЦЬ