Пострах Львова – бандити і грабіжники брати Білоскурські

Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618

Львів’яни давнини знали, що Високий Замок є не лише їхнім захисником, а деколи може стати величезною проблемою для Львова. Бували часи, коли містяни з тривогою і гнівом дивилися на замкові мури, як, наприклад 1590 року.

На той час бургграфом замку впродовж ряду років був шляхтич Ян Білоскурський, чоловік солідний і поважний. Доля подарувала йому чотирьох синів, які на старість добряче отруїли йому життя. Сам зайнятий обов’язками свого урядування, виховання синів доручив дружині. Та, як це часто-густо буває, керуючись надмірною материнською любов’ю, від молодих років потурала усім їхнім вибрикам і приховувала це від батька. Скромних прибутків бургграфа з замку і з малої спадкової частки в Домажирі заледве вистачало на найнагальніші потреби великої родини, яка часто мусила боротися і з нуждою.

Молоді Білоскурські, особливо два найстарші – Войцех і Миколай, дійшовши зрілого віку, замість чесної праці і допомоги батькові, пустилися на манівці, опускаючись усе нижче й нижче, стаючи пострахом львівських передмість. Авантюрам, нападам, бійкам не було кінця. Майже щоночі брати вирушали із замку на розбої і пограбування, після чого зі здобиччю поверталися назад і ховали її у замкових закутках. Передмістяни, постійно відчуваючи неспокій, зазнавали великої шкоди, злочинці ж залишалися безкарними.

Місто довго було проти цього безпорадне. На гарячому зловити грабіжників не вдавалося, а за замкові мури міська юрисдикція не поширювалася. Численні скарги бургграфові на його синів залишалися безрезультатними. Старий просто не йняв їм віри, а за ним і сам королівський староста, що ще більше заохочувало зухвалих братів.

Цю справу 1590 року порушили на сеймику шляхти у Судовій Вишні посли міста Павел Єльонек і Станіслав Ґонсьорек. Особливо Єльонек у гострих словах затаврував злочини братів і домагався, аби престарілого і недолугого бургграфа усунули з посади, а замок, який перетворився на злочинне гніздо, віддали в управління комусь іншому.

Франциск Ковалишин. Високий замок у Львові.

Войцех і Миколай Білоскурські, присутні на сеймику, слушні вимоги Єльонка визнали за наклеп і вирішили помститися обом райцям. З цією метою на райців, які поверталися до міста, зробили засідку в лісі при бартатовській корчмі, вихопили їх зі саней, зневажили і сильно побили киями, потім затягнули обох до лісу, погрожуючи передовсім Єльонкові смертю. На прохання Ґонсьорка на мить утрималися від свого наміру. На щастя, власне у цей час над’їхали інші подорожні, які, почувши волання про порятунок, поспішили на допомогу і обох напівживих райців визволили з рук негідників.

Рада міста енергійно виступила на захист покривджених. Посипалися скарги до короля Сигізмунда III, який одразу доручив старості провести суворе слідство. Завдяки цьому справедливість запанувала. Обидва Білоскурські, звинувачені у розбої на публічній дорозі, були оскаржені в суді, а коли вони туди не з’явилися, їх заочно засудили на кару смерті. Однак, аніж вирок мав бути здійснений, долею випадку обоє марно загинули десь у бійках у корчмах і шинках. Львівські передмістя зітхнули з полегшенням, утім старий бургграф не пережив такого удару долі. Коли замок остаточно занепав у першій половині XVIII століття, ще довго львів’яни, наслухані легенд про начебто заховані тут бандитами Білоскурськими скарби, марно намагалися їх знайти у зруйнованих підземеллях…

Високий Замок ще неодноразово дошкуляв львів’янам. Серед королівських комендантів міста траплялися особи, які не лише ігнорували інтереси міста, а й прямо порушували закон. 1660 року місто скаржилося на коменданта Високого Замку Давида Лінденрота, котрий занедбуючи свої посадові обов’язки, неодноразово висилав підлеглих йому вояків відбирати у львів’ян продукти або ж збирати незаконно накладені податки. Кілька разів солдати з Високого Замку навіть викрадали людей, після чого вимагали у родичів викуп за їхнє звільнення.

Такими ж порушеннями в той самий час відзначався комендант королівського арсеналу Войцех Радванський, який навіть особисто брав участь у нападах на передмістян. Награбовані під час нападів речі комендант ховав у довіреному йому королівському арсеналі.

1693 року львівські містяни в колективній скарзі до ґродського суду вимагали покарати драгунів міського гарнізону та їхнього коменданта полковника Раппа. Зокрема пекар Ян Ґавловський скаржився на те, що драгуни обкрадали його крамницю вже двічі, а купець Станіслав Дахновський навіть тричі ставав жертвою військових злодіїв. Як виявилося згодом, полковник Рапп не лише не намагався утримати своїх підлеглих від злодійства, а й сам відкрито закликав їх самостійно здобувати собі харчі.

У середині 1670-х років місто постійно скаржилося на військового коменданта Еліяша Лонцького, до речі, героя оборони Львова від турків 1672 року. Згідно із королівським наказом, Львів мав йому платити 50 злотих на тиждень, утім цих грошей комендантові виявилося замало, тож за його наказом вояки міського гарнізону вдавалися до численних зловживань. На львів’ян накладали додаткові побори, а тих, хто насмілювався виступати проти, неодноразово били. 1676 року Львів зрештою добився, аби король усунув Лонцького з посади. Новим комендантом став Самуель Хшановський, який щотижнево отримував від міста 40 злотих, утім новий очільник міського гарнізону виявився не набагато кращий за попередника. Невдовзі знову почалися вимагання, за наказом Хшановського його вояки хапали купців та заможніших містян, які змушені були викуповуватись із військового полону. На нового коменданта знову посипалися скарги до короля…

Високий замок у Львові кінця ХVІІ ст.

Зі середини XVII століття фактично відбувається занепад Високого Замку як фортеці. Доказом цього є опис в інвентарі, складеному королівським секретарем і писарем коронної скарбниці Станіславом Ґлоґовським в лютому 1645 року по смерті старости Станіслава Мнішка та його наступника і племінника Андрія Мнішка.

Ґлоґовський застав у замку, окрім добрих дверей у брамах, все інше у стані великої занедбаності. Стверджував, що башта при першій брамі пригородковій без даху, «сильно розпалася і потребує порятунку». У другій брамі другий поверх і кріплення даху повністю обвалилися, а сходи прогнили. У великому подвір’ї, в наріжнику з боку міста мури дали тріщину і «потребують великого ремонту». Ґанки вздовж бійниць частково прогнили. Мешкальний будинок занедбаний. Проїзні сіни зруйновані, не замкнені. Горішні кімнати і каплиця знищені, без дверей, вікон і печей. Тиньк повідпадав у багатьох місцях. Підлоги прогнили, стелі валяться. Ґонтовий дах над будівлею частково облетів. Шляхетська вежа без накриття, її двері і стелі пошкоджені, а до поверхів можна дістатися лише драбиною. Від заваленої студні заледве залишився слід. Про будиночки бургграфа та інші немає згадки.

Увесь запас зброї становив лише п’ять бронзових гармат, серед них три «старосвітські», без коліс, які стоять тут від XV століття, далі так звані «органки» з трьома бронзовими трубами, вісім гаківниць, одна ціла бочка пороху, а в другій трохи і 70 куль. Запасів провіанту не було жодних.

Положення замку Ґлоґовський окреслив «на горі високій, названій Бідель, над самим містом Його Королівської Величності Львовом». Назва Бідель, яка окрім цього опису майже ніде не трапляється, могла походити від назви Будельниця чи Будильниця, що скоріш за все пов’язана зі сторожею, яка у разі небезпеки будила місто.