Вінценз по стороні діалогу

З “На високій полонині” Вінценза почалося моє захоплення українською культурою. Згодом прочитала всю тетралогію і лише тоді відкрився мені його задум – крізь регіон, його малу батьківщину – Гуцульщину, побачити світ, вглиб, аж до його коренів – грецької античності і юдаїзму.

Вінценз бачив те, чого інші не бачили – прообраз античного міту в простій гуцульській легенді, шляхетність – в ззовні вбогій людині, глибину – в простому, здавалося б, побуті, в повсякденні відшукуючи найпрекрасніше і найдуховніше.

Ця здатність бачити глибше, якесь внутрішнє чуття, “третє око” зачаровує читача.

Захоплює він не тільки як письменник, а й як людина – а ми ж добре знаємо, що ці два образи не завжди сходяться. Його “Діалоги з совєтами” – не просто спогад про найдраматичніший момент арешту і перебування в тюрмі у Станиславові на зламі 1939 і 1940 року, це - свідчення пошуку точок дотику навіть до тих, з ким нам би не хотілося навіть перетнутися, не те, щоб говорити.

Коли я працювала над книжкою “Відвага і страх”, повернулася до “Діалогів з совєтами”, щоб спробувати зрозуміти не тільки протистояння і опір, але й спробувати знайти точки дотику. Зокрема, зрозуміти випадок Михайла Марченка, першого совєтського ректора Львівського університету.

Розплутувала також загадку звільнення Вінценза з-під варти. Адже абсолютній більшості тих, кого схопили совєтські пограничники при спробі перетнути кордону, не пощастило вийти з тюрми, не кажучи вже про повторний перетин кордону. Очевидно, що своїм звільненням Вінценз завдячував цілій низці людей, які намагалися йому допомогти. Серед них була його старша подруга, Ольга Дучимінська. Після втечі з гуцульського Бистреця до Швейцарії вони на довгі роки втратили з собою зв’язок. Після війни Дучимінську, на той час на сьому десятку життя, арештувало НКВД. В тюрмі і таборах вона перебувала близько 10 років. Після звільнення не отримала ніде права прописки. Щомісяця їй доводилося міняти місце проживання. Але це їй не завадило відновити контакт із Вінцензом і листуватися з ним аж до його смерті. Вражаюча сила духу, але й притягальна сила Вінценза.

Вінценз як дослідник і як знавець гуцульської культури надихнув мене на видання книжки “Відьми, чорти і святі. Міти і легенди Гуцульщини”. Працюючи над добіркою текстів, я підсвідомо шукала тих, які відлунювали в “На високій полонині”.

Ве доросле життя я так чи інакше повертаюся до Вінценза, – як перекладачка, шукаючи в нього мовних інспірацій, як авторка “Відьм, чортів і святих”, – спираючись на його глибоке розуміння гуцульської духовної культури. Як культурна діячка, – намагаючись сприяти появі перекладу “На високій полонині” українською. Як дослідниця. І – нарешті, як громадська активістка, учасниця українсько-польського діалогу.

Я вже наголошувала, що Вінценз був людиною діалогу. А про те, як він розумів іншу форму діалогу – суперечку, свідчить часто цитована його притча про балагулу – єврейського перевізника: "jeśli dwóch się kłóci, a jeden ma rzetelnych 55% racji, to bardzo dobrze, i nie ma co się szarpać. A kto ma 60% racji? To ślicznie, to wielkie szczęście. A co by powiedzieć o 75% racji? Mądrzy ludzie powiadają, że jest to bardzo podejrzane. No, a co o 100%? Taki co mówi, że ma sto procent racji, to paskudny gwałtownik, straszny rabuś, największy łajdak."

Сьогодні, коли іноді здається, що польсько-український діалог зайшов у тупик, варто згадати цю притчу. І збагнути, що жодна людина не має монополії на правду. І жодна нація – монополії на історичну правду. Спроба нав’язати опоненту свою "стовідсоткову правду" приречена на поразку. Спроба видавати її за "діалог" – переносить нас в Орвелівський "1984", у світ поневоленого розуму і новомови. Станіслав Вінценз вірив у силу діалогу. Люблю ходити його стежками, по Високій Полонині. Вірю, що і малі громади, і суспільства, і міжнародна спільнота немислимі без діалогу.

Про автора: Оля Гнатюк, професорка - emeritus Варшавського університету, викладачка Національного університету "Києво-Могилянська академія", перекладачка, історикиня.