Історія фільму «Ти — космос», або як зі студентської вистави народився повний метр

Понад 30 нагород, 23,6 млн грн і 130 213 глядачів за два вікенди у кінопрокаті — фільм Павла Острікова «Ти — космос» став одним із найпомітніших українських релізів року. Але яким був його шлях? 

Про створення стрічки читайте в уривку з новинки від видавництва Stretovych — «Як це дивитися: українське кіно незалежності» Юрія Самусенко. А більше — в інтерв’ю з режисером та головним актором. 

Історія фільму «Ти — космос» почалася задовго до того, як Павло Остріков став кінорежисером. Ще у 2011 році, коли він навчався в Національному авіаційному університеті (тоді НАУ, нині — КАІ), студентський фестиваль «Студвесна» став його першою творчою лабораторією. Цей фестиваль мав майже культовий статус, бо поєднував гумор та творчість і давав можливість студентам відірватися від інженерної рутини.

Тоді команда Юридичного інституту, до якої належав і Павло, мала створити невелику виставу для конкурсу. Так з’явилася коротка, 15-хвилинна постановка про вибух Землі й кількох людей, які вижили в космосі. У центрі історії — хлопець Андрій і дівчина, які намагаються продовжити життя після катастрофи. Їхній побут у космосі був по-домашньому буденним: сварки через розкидані шкарпетки, жарти про пакети з АТБ і навіть депресивного робота, схожого на персонажа з фільму «Автостопом по галактиці». 

Після виступу Павло про цю виставу майже забув. Але ідея залишилася в підсвідомості — мотив вибуху Землі й самотності в космосі продовжував його переслідувати. Приблизно у 2012–2013 роках він почав повертатися до сюжету, намагаючись уявити його в іншому масштабі — як сценарій для повного метру в жанрі сай-фай. 

Перші варіанти історії мали багато від фантастики в чистому вигляді. Остріков пробував різні напрями: колонію в’язнів на Місяці, історію космічних піратів, сюжет, де дівчина зберігається в кріокамері, а той вирішує, чи варто її розбудити. Це були експерименти з жанром, формою та із самим відчуттям сай-фаю. 

Згодом він почав відмовлятися від складних сюжетних конструкцій. Найцінніше в цій історії — не фантастика, а людина, що залишається сам на сам із почуттями. Так почався шлях до пошуку того сюжету, який хочеться розповісти. 

Павло не вважав себе фанатом жанрової фантастики — радше людиною, яка шукає щиру історію в умовних декораціях. Він не прагнув наслідувати наукові тропи, але уважно вивчав, як це роблять інші. Його надихали «Чужий» і «Марсіянин» Рідлі Скотта, «Місяць 2112» Данкана Джонса, «Інтерстеллар» Крістофера Нолана. Саме останній дав йому віру, що режисер будь-якого походження може створити сильний сай-фай, якщо працює чесно й точно. 

Але найцікавіший елемент із цього кола впливів — крісло, яке стало ледь не головним жартом фільму. Андрюсі постійно не подобалося його недолуге крісло, і під час одного з виходів у космос він знаходить червоне футуристичне крісло зі знищеного корабля — майже один в один, як з «2001: Космічної Одіссеї», ще й під музику з інтро «Also Sprach Zarathustra» Ріхарда Штрауса. 

Після кількох ідей, зокрема , що крісло прилетіло з вибухом Землі, Павло зрозумів, що хоче створити пряму відсилку до Стенлі Кубрика. Режисер згадав кадри з «2001: Космічної Одіссеї» й особливо сцену на кораблі Hilton, де стоїть червоне елегантне крісло з футуристичними лініями. 

У фільмі Острікова це крісло з’явилося як перепліт історій —інтертекст між Кубриком і новою українською фантастикою. Команда на чолі з художником- постановником Владленом Одуденком створил а його з нуля, не купуючи жодних готових реквізитів. Воно вийшло не ідентичним, але дуже впізнаваним — своєрідним знаком поваги до великої традиції кіно. 

Під час роботи над сценарієм Остріков почав думати й про наукову правдоподібність — консультувався з астрофізиками, вивчав технічні форуми, намагався пояснити, як могла б функціонувати така космічна місія. Проте головним залишалося людське: самотність, любов і жарти як спосіб вижити. 

У 2015 році Павло повернувся до студентського фестивалю вже як випускник і вирішив відтворити свою давню історію в театральному форматі. Тепер це була повноцінна вистава на півтори години — з репетиціями, акторами та фізичним роботом-гуманоїдом. Герої Андрій, Катерина й робот Максим ожили вдруге, але тепер у постановці режисера, який уже мріяв про кіно. Це було щось, що наближало Острікова до уявлення, як має виглядати повнометражний фільм. 

Хоча вистава не стала успіхом у звичному розумінні, вона допомогла Павлу зрозуміти, як працює його сценарій, як актори можуть взаємодіяти в обмеженому просторі й наскільки важливими є деталі поведінки. 

Після «Студвесни» режисер остаточно вирішив зосередитися на кіно. Він знімав короткі метри «Зупинка», «Golden love», «Випуск’97» та «Mia Donna», у кожному з яких простежується мотив взаємин чоловіка і жінки, які щось загубили у своєму житті. 

Тобто Павло ніби поступово рухався до «Ти — космос» навіть у темах і мотивах своїх коротких метрів. Але зняти сай-фай з українським бюджетом досі здавалося повним божевіллям.