«Як вдихнути вільно»: Маріам Найем про деколонізацію, меншовартість та особистий досвід

У широкому сенсі деколонізація — це процес звільнення від колоніального тиску іншої держави. Але насправді це значно більше, ніж просто відмежування від імперії, — це про здатність позбутися її впливу в наших головах.

Деколонізація — тривалий і непростий шлях. Щоб полегшити цю подорож, українська письменниця, дослідниця та культурологиня Маріам Найем написала книгу «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації». Її ключові ідеї та найважливіші тези ми обговорили в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.

Як і коли зародилася ідея цієї книжки? Чи були якісь конкретні подія або досвід, які надихнули вас почати роботу над нею?

Я багато читала про деколонізацію і про те, наскільки вона важлива для різних культур. І що більше занурювалася в цю тему, то більше хотілося якоїсь конкретики: щоб це був простий, зрозумілий процес із чіткими етапами, за якими можна йти. Але такого я не знаходила, і це дратувало. Я бідкалась всередині себе: чому немає чогось настільки потрібного?

А потім прийшла проста думка: замість того щоб бідкатися й чекати, поки хтось інший це напише, чому б мені не сісти і не зробити це самостійно? Написати про те, що мене турбує. Про те, чого мені так не вистачає. І можливо, саме в цьому і є той важливий момент деколонізації — коли ти береш ситуацію у свої руки та вживаєш активних заходів, а не чекаєш рішення звідкись збоку. Тому процес написання — це пошук відповідей, яких мені особисто так бракувало. Я також думала, що, можливо, це буде помічним й іншим.

Що під час написання книжки стало для вас особистим відкриттям? Наприклад, у тексті є цитати людей, з якими ви говорили під час глибинних інтерв’ю. Можливо, у цих розмовах було щось, що вас здивувало або дало нові інсайти?

Найбільше мене вразило те, наскільки люди в Інтернеті набагато більш категоричні, ніж в особистому спілкуванні. Те, скільки різких, колючих речей я читала про нас від нас самих же в соціальних мережах, — це неможливо порівняти з тим, наскільки інакше люди відповідають і думають у живій розмові.

Це дало мені два важливі усвідомлення. Перше — не писати в соціальні мережі на емоціях і не ставитися до них як до особистого щоденника чи психологічної лінії підтримки, куди можна писати все що завгодно. Бо все це — частина спільного простору, ноосфери. Воно не зникає безслідно, а формує атмосферу, в якій ми всі живемо.

Друге — менше сидіти в соціальних мережах і розуміти, що кожне категоричне твердження, яке я читаю від когось, впливає на мене. І далеко не факт, що людина так само б сформулювала свою думку в реальності, сидячи навпроти за столом і дивлячись мені в очі.

Після цих інтерв`ю в мене зникло відчуття, що ми настільки розділені, наче живемо в паралельних реальностях. Але точно лишилось розуміння, що нам здається, ніби ми розділені. І можливо, якби ми закрили соціальні мережі та говорили одне з одним у реальності — очі в очі, голосом, а не текстом, — це відчуття було б не таким сильним. А можливо, і зовсім зникло б.

У передмові ви наводите ряд запитань, які виникають у людей в повсякденному житті: «Як мені називати тата, якщо я звикла називати його “папа”? Чи варто мені їсти салат “олів’є?” Чи можна мені святкувати Різдво, коли звикла?» Які відповіді ви даєте собі особисто? 

Я не вірю в примус як рушійну силу змін. Не вірю, що можна себе змусити щось відчувати інакше або стати іншою людиною за одну ніч просто тому, що так «треба».

Натомість намагаюся виокремлювати те, що я дійсно відчуваю зараз. Не те, що я «маю» відчувати за чиїмось уявленням, а те, що є насправді — всередині мене. І думати про те, як я можу собі допомогти в першу чергу, а не тиснути на себе черговим «треба». 

Я питаю себе: які маленькі кроки допоможуть мені сьогодні — саме сьогодні — з цими складними почуттями? Що я можу зробити не з позиції обов`язку чи вини, а з розуміння та турботи про себе. Бо деколонізація — це свобода вибирати, поступово, крок за кроком, усвідомлено, але з позиції любові, якби банально це не звучало. 

У книжці ви наводите запитання одного студента: «Чи буває імперіалізм хорошим?» І певною мірою я розумію, звідки воно виникає, адже імперії часто намагаються виправдати себе через риторику «допомоги», «порятунку» чи «просвітництва». Як, на вашу думку, можна переосмислити таке ставлення? Бо у випадку з Російською імперією українці безпосередньо відчувають її руйнівний вплив, тоді як наслідки колоніалізму, скажімо, Британської імперії для нас менш очевидні.

Варто зрозуміти просту, але важливу річ: як для інших не очевидні дії російської та радянської імперій, так само і для нас не очевидні дії інших імперій. Це працює в обидва боки.

І якщо хтось щось не розуміє про наш досвід — таке саме може відбуватися і з нами стосовно чужого. Бо це відчуття, що хтось інший поганий, дурний, «тупі вестернери», які не розуміють, яка росія погана, — воно створює почуття самотності. Що тільки ми знаємо правду. Що ніхто нас не розуміє. Що ми самі проти всього світу.

Насправді багато хто розуміє. Але тут варто усвідомити, що ми теж чогось не знаємо. Ми теж маємо сліпі зони. І можливо, не варто чекати, що саме європейці — які, до речі, також є нащадками імперій — мають нас зрозуміти першими або найкраще. Можливо, варто озирнутися ширше.

Є багато інших культур, які пройшли через схожий досвід колонізації. З ними легше знайти ці точки дотику, цю спільну мову. Бо вони знають на власному досвіді, що таке бути під чиєюсь владою, втрачати свою мову, своє ім`я. І саме з ними можна говорити, не пояснюючи кожне слово, бо вони вже розуміють.

Ви пишете: «Злість на агресора — це нормально і є частиною захисту» — і додаєте, що відсутність гніву до росії може свідчити про вкорінену колоніальну ментальність. Чи може людина свідомо змінити таку реакцію? І якщо так, то як почати цей внутрішній процес?

Саме через це питання я в книзі пояснила різницю між агресією і злістю. Бо думаю, що суспільно ми звикли ставити між ними знак рівності. Злість = агресія = щось погане, чого треба соромитися, що треба в собі придушувати.

Але це не так. Злість — це здорова емоція, яка каже: «Зі мною поводяться неправильно. Мої межі порушують. Це несправедливо». Вона мобілізує, дає енергію захищатись, відстоювати себе. Агресія ж — це дія, часто деструктивна, спрямована назовні.

Думаю, якби ми розуміли справжню роль злості — чому це нормально і навіть необхідно її відчувати, — то ситуація була б простішою. Люди не боялися б власної злості. Не придушували б її автоматично, думаючи, що «хороші люди так не відчувають». Не соромились би того, що в них виникає природна реакція на несправедливість.

Ви також цитуєте роботу Франца Фанона The Wretched of the Earth, де він пише: «Деколонізація — це завжди насильницька подія». Це наштовхує на думку, що деколонізація потребує великого внутрішнього ресурсу, якого у час війни стає все менше. Як знайти в собі цей ресурс, щоб продовжувати процес деколонізації, коли навколо стільки виснаження й болю?

Складне та влучне питання. І тут я можу відповісти тільки особисто — бо універсальної формули, мабуть, не існує.

Для мене це про фокус уваги. Про те, щоб звертати увагу на те, скільки є проявів прекрасного весь час — саме зараз, саме сьогодні. Навіть коли здається, що все руйнується. Може, це якась маленька деталь, чиясь турбота, жарт серед хаосу або щось подібне.

І саме це дає мені сили рухатися вперед. Але не через відчуття сорому, а через відчуття якоїсь ніжності. Любові до наших людей. До того, хто ми є, незважаючи на все. До того, як ми сміємося всупереч.

Мені дуже зрезонували ваші думки про сором. Ви пишете: «Колись українців соромили за їхню українськість. Згодом з’явився сором — за те, що колись відчували сором. Тепер ми соромимося того, що є не досить українцями або робимо замало». Як, на вашу думку, можна розірвати це коло сорому, навчитися приймати себе і свій досвід?

Це для мене вже питання до психотерапії, як і насправді багато з того, що ми тут обговорюємо. Але особисто для мене це про рефлексію та усвідомлення. Про те, щоб зупинятись і питати себе: «Чому я це відчуваю? Що саме я відчуваю зараз — і звідки це береться?».

Те, що мені особисто допомагає, — це розуміння того, що неусвідомлена мета імперій — змусити нас відчувати себе самотньо та присоромлено. Щоб ми не відчували, що маємо право просто бути. Щоб нам здавалося, що з нами щось не так. Що ми недостатньо хороші, недостатньо правильні, недостатньо якісь в своїй ідентичності.

Але всі наші досвіди — усі думки, емоції, суперечності — це нормально. 

«Карпатська Швейцарія», «український Мікеланджело», ЖК «Нова Англія» й інші подібні приклади порівнянь з Європою. Коли, на вашу думку, ми перестанемо міряти себе чужими мірками й зможемо говорити про українське без порівнянь?

Мабуть, дуже важливо розуміти, що нам треба час. Соціальні процеси — особливо такі глибинні, як зміна свідомості, — займають багато часу відносно людського життя. Це не те, що станеться за рік чи п`ять. Це покоління, може, і не одне.

Але це є нормальним. І не варто тиснути на себе з цим, бо в нас і так достатньо тиску зараз у житті. Ми не маємо розкоші жити в стабільності, де можна спокійно працювати над ідентичністю десятиліттями.

І водночас ми й так робимо неймовірні кроки в суспільних змінах. Те, що відбувається зараз із мовою, культурою, усвідомленням себе, — це величезний зсув. Ми вже не ті, що були десять років тому чи п`ять років.

Коли це зміниться остаточно? Не знаю. Але знаю, що це вже змінюється. І кожен раз, коли хтось каже або пише «неймовірні Карпати» замість «Карпатської Швейцарії», коли називає митця просто на ім’я, без потреби прив`язати його до чужого образу, — це вже крок. І таких кроків стає все більше.

Ви зазначаєте, що успішна й довгострокова деколонізація України неможлива без системних змін на державному рівні. Яких саме кроків сьогодні найбільше бракує державі? 

Освітні та економічні зміни. Бо деколонізація — це не тільки про мистецтво та культурну сферу, хоча про це часто говорять найбільше. Це зміни в усіх сферах життя. І як на мене, саме в шкільній освіті зараз цього найбільше не вистачає.

Про економічну деколонізацію та незалежність власної системи можна теж говорити годинами — про те, як важливо будувати економіку, що не залежить від колишньої метрополії та не шукає нову, як розвивати власне виробництво, власні ланцюги постачання, власні ринки. Але, чесно кажучи, я не маю спеціалізованої освіти, щоб говорити про це професійно. Тут точно не маю достатньої експертизи, щоб давати конкретні рекомендації…

Хочу також поговорити про меморіали як простори колективної пам’яті. Що важливо враховувати під час створення таких місць? І які приклади українських меморіалів можна вважати вдалими?

Мені дуже подобається меморіал Небесної Сотні у Львові. Але знову ж таки, це дуже суб`єктивна думка. І наразі в Україні є та з`являються більше спеціалісти з пам`яті, люди, які професійно займаються тим, як зберігати й передавати травматичний досвід через простір. Думаю, що такі рішення мають приймати саме вони, а не хтось один зі своїми особистими враженнями.

Але особисто мені дуже тепло було бачити цей меморіал у Львові. І водночас дуже боляче усвідомлювати, що в Києві — там, де все сталося, — такого досі немає. Це викликає сильне обурення, якщо чесно. Люди, які віддали життя, заслуговують на гідне місце на мапі міста (на Майдані).

У книжці ви докладно аналізуєте, як деколонізація відбувається в країнах, що пережили колонізацію. А як, на вашу думку, мали б переосмислити власну історію ті, хто походить із колишніх імперій?  

Я вважаю, що це не наша робота — аналізувати за них. Як деколонізація — це тільки наша робота, так і робота над деімперіалізацією свідомості — це робота лише їхня. Ми не можемо і не маємо цього робити замість них.

Але перше, що вони мають зробити в будь-якому випадку, — це питати та слухати. Справді слухати. Не перебивати, не виправдовуватись, не пояснювати, чому «все було не так просто». А саме слухати.

Бо вони багато чого не знають про себе. Про свою історію. Про те, як вона виглядала з іншого боку — з боку тих, хто пережив колонізацію. Ми знаємо про них те, чого вони самі про себе не знають або не хочуть знати. Якщо вони справді хочуть переосмислити свою історію — вони мають прийти не з готовими відповідями, а з готовністю почути те, що буде незручно, боляче, складно. Але без цього слухання ніякого справжнього переосмислення, я впевнена, не станеться.