“Нації” княжого Львова. Стаття Миколи Голубця 1932 року. Докінчення

Сьогодні хочемо познайомити читачів із закінченням статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця під назвою “”Нації” княжого Львова”, що була надрукована у  рубриці “Фейлєтон “Діла”” однойменного часопису у 1932 році (№ 73 від 03 квітня) та була відповіддю польському історику Александеру Чоловському в 40-ліття появи його книжки про княжий Львів. 

«Нації» княжого Львова.

(Докінчення)

Про Володимира Великого оповідає літопис, що він під хазарськими впливами, заки охрестився, мав призадумуватись над тим, чи не прийняти юдаїзм. З XII в. збереглася до нас літописна вістка про погром київських жидів, спричинений лихвою, яка вже тоді була одною із рис їхнього національного характеру. В обороні жидів побачив себе примушеним станути князь Володимир Мономах, який рішуче, але й безуспішно виступив проти закидів християнського населення, мовляв, жиди відбирають із христіянських рук варстати промислу й торговлі, навертають христіян на жидівство та будують свої доми й божниці поруч з христіянськими церквами.

Із занепадом Київа розходяться жиди по нових центрах південно-західньої України та північної Руси. В XIII в. бачимо їх у Володимирі Волинському, а в середині XIV в. були вони вже у Львові сильно закоріненим елєментом. Дослідник минулого львівських жидів Каро говорить про жидів у княжому Львові таке:

«Захожі від Сходу жиди, під владою українських князів, стояли без сумніву на томуж низькому рівні культури як і їх земляки, з якими вони, поруч віри, мали спільні звичаї, одіж мову. Про якунебудь духову творчість не знаємо нічого. Торговля зі Сходом була їх головним заняттям й джерелом розмірного добробуту. Про якісь обмеження жидів українськими князями, які супроти своїх підданих були виїмково толєрантними, не було й мови».

Говорили львівські жиди мовою свого українського окруження тоді, як львівські жиди караїти, примандрувавши до Львова з Криму, мовою зближеною до татарської. У княжому Львові мешкали жиди об межу з нинішним Старим Ринком, відділені від нього ровом, що йшов нинішньою Жовківською вулицею. Міст перекинутий через цей рів єднав жидівську дільницю з центром підгороддя й самим городом. Памяткою по жидах кияжого Львова лишився їхній старий цвинтар (між нинішніми вулицями Раппапорта, Клепарівською, Майзельса й Шпитальною), на якому до нині збереглися нагробники з XIV віку.

Скорше ніж властиві жиди-рабінати прийшла до Львова жидівська секта караітів, які заснували тут перший дім молитви на місці, де згодом побудовано міську синаґоґу. Караїтська околиця лежала над багном поза пізнішим краківським передмістям, а тепер є пустим полем сумежним зі старим жидівським скопищем, де збереглися ще два, оперті на пнях дерев намогильники з нечиткими написами. Доволі таємним племенем поселеним у княжому Львові були згадані середньовічними грамотами й пізнішими хроністами – сарацени. «Хто вони були  – арабські купці, жиди-караїти чи сурожни, з Криму, важко сказати», – каже у своїй студії про княжий Львів А. Чоловський. Зубрицький думає, що під сараценами слід розуміти татар, з не турків, які щойно від 1355 р. поселилися в Европі. Тимчасом жидівський історик Каро дивується, для чого б татари мали виступати у Львові під двома назвами. Скорше всього були це караїти, що прийшли до Львова з Малої Азії. Н. Соколов у свому «Sinat-olam» (Варшава 1882.) наводить рукопис з 1356 р., де є згадка про двояких жидів –  «Judaci» і про караїтів «Saraceni».

Всупереч усім цим виводам, дослідник судівництва середньовічного Львова Бальцер впевняє, що під назвою сараценів треба розуміти тільки і виключно татар. Татари були теж без сумніву одними з упривілеєних мешканці княжого Львова. Вже хоч би задокументована історією «татарська орієнтація» князя Льва Даниловича і його наслідників, які під напором польського заходу, постійно спиралися на збройну підтримку татар, переконує нас, що татари жили у княжому Львові й то так у самому городі як члени княжої дружини, як і на підгороддю, як купці та ремісники. Зіморович оповідає, що ще за його часів існував під Високим Замком татарський цвинтар, де й показували місце татарського мечету. Зате Зубрицький нотує традицію, в якої автентичність не вірить, буцім-то татарський мечет стояв колись на місці нинішнього домініканського монастиря. На всякий випадок існуюча нині Татарська вулиця під Високим Замком вказувалаб на місце поселення татар у княжому Львові. Після упадку княжого Львова, роля татар помітно змінилася. Із колишніх «союзників» державної влади стали вони переслідуваними інтрузами, що мешкали серед багон Полтви в злиденних ліпянках й займалися торговлею кіньми, не рідко конекрадством та гарбуванням шкір. Т. зв. Краківське брама звалася нерідко «татарською», що свідчить про заселення татарами її найближчих околиць поза мурами середньовічного Львова. Чим ближче до нас, скількість татар у Львові помітно меншає. Частина їх еміґрує, решта вигибає або змішується з місцевим населенням, залишаючи по собі слід у суто татарських прізвищах цілої низки передміщанських родин.

Про існування в княжому Львові інших національностей поза вичисленими, а в першу чергу поляків, не маємо ніяких конкретних відомостей. Можна припускати, що не обійшлося тут й без них, але ні своєю скількістю ні якістю не звернули вони на себе уваги урядових чинників ані пізніших хроністів.

«Шість ріжних національностей (українці, німці, вірмени, жиди, сарацени, татари), три ріжні людські раси (арійці, монголи, семіти), шість відмінних віроісповідань (православні, католики, жиди-рабінати, жиди-караїти, музулмани) ведені спільнотою економічних інтересів, зосередилося на одному місці» говорить у своїй студії про вірменське судівництво В. Бальцер. Для всіх них було під Княжою Горою доволі місця й не менше простору для виявлення їх орґанізаційно- творчого хисту та інвенції. Ніяких суспільних ані особистих обмежень, повна толєранція для релігійного культу, нічим незвязана свобода рухів і добір та опіка над варштатами праці. Оце картина тієї сприятливої атмосфери, серед якої творилося й оформлювалося суспільно-громадське життя ріжнобарвної мозаїки «націй» княжого Львова.

Микола ГОЛУБЕЦЬ