Архітектура опори: менторка реабілітаційного центру UNBROKEN Вікторія Хемич про власний шлях до відновлення та інклюзивність в українському суспільстві

Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.

Та відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства. 

«ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми створили спецпроєкт «Архітектура Опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу; внутрішню опору, яку неможливо зламати. 

Однією з героїнь проєкту стала менторка Національного реабілітаційного центру UNBROKEN Вікторія Хемич. Унаслідок ДТП у грудні 2022 року вона втратила ногу, проте змогла швидко відновитися. Вікторія стала на протез усього на 27-й день після ампутації. По завершенню реабілітації вона приєдналася до команди Центру, а також вийшла на подіум Ukrainian Fashion Week і червоний хідник Каннського кінофестивалю. 

UNBROKEN — найбільший в Україні медичний простір, де від початку повномасштабного вторгнення врятували понад 24 000 поранених українців. Центр працює у напрямках протезування, ортопедії та реконструктивної хірургії, а також займається фізичною, психологічною та психосоціальною реабілітацією. Долучитися до підтримки роботи UNBROKEN можна за посиланням. 

В інтерв’ю для ELLE.UA Вікторія Хемич розповіла про роботу менторки у реабілітаційному центрі, перший вихід на подіум, а також зміни, яких потребує українське суспільство задля більшої інклюзивності. 

Вікторіє, розкажіть історію своєї травми. 

9 грудня 2022 року, коли я поверталася з роботи додому, мене збила маршрутка на пішохідному переході. Водій не зупинився, він протягнув мене 6 метрів по землі — взагалі не бачив і не чув, що я десь там є, хоча я кричала і люди бігли за маршруткою. Він зробив такий маневр, що моя ліва нога потрапила якраз під колесо, він повністю її переїхав. 

На швидку довелося чекати довго, але мені наклали на місці турнікет. Ця дівчина, певно, впала мені з небес. Вона носила з собою турнікет, була у той момент на зупинці й підбігла до мене. 

Швидка забрала мене у Перше медичне об`єднання в реанімацію. Операція тривала близько семи годин. У мене був двосторонній перелом зі зміщенням, всі судини перебиті. Лікарі хотіли протезувати їх, але не змогли — кров не пішла по протезованих судинах. І вони прийняли рішення ампутувати ногу, щоб зберегти мені життя, бо втратила дуже багато крові. 

З чого почався ваш шлях до відновлення та як зрештою ви стали менторкою центру UNBROKEN? 

До складу Першого медичного обʼєднання входять дві лікарні для дорослих, одна дитяча, два центри реабілітації і національний реабілітаційний центр UNBROKEN. Тут я пройшла всі етапи відновлення: три дні лежала у реанімації, потім два тижні у хірургії та ще близько двох — у реабілітації. 

По завершенні реабілітації мені запропонували роботу в UNBROKEN, бо я досить швидко опанувала протез. Я стала на нього на 27-й день після ампутації. Всі процеси загоєння відбувалися дуже швидко. У мене було дуже сильне бажання ходити, і це давало мені мотивацію якомога швидше відновитись. 

Насправді коли я пройшла всі етапи тут у лікарні, у реабілітаційному центрі, у центрі протезування UNBROKEN, я захотіла тут залишитись. Настільки все було гармонійно, і кожен — професіонал своєї справи. Я надихнулася цими людьми. 

Під час роботи я пройшла навчання на психолога, перший рівень завершила. В процесі розумію, яких знань мені не вистачає та беру додаткові навчання. 

З якими запитами найчастіше звертаються до вас пацієнти як до менторки? 

Запити бувають абсолютно різні. Нерідко вони стосуються протеза, повʼязаного з ним дискомфорту і больових відчуттів. Звісно, лікар розуміє це зі свого погляду, проте ніколи цього не відчував. Тож я пояснюю процеси зі своєї сторони. Не раз до мене приходили пацієнти разом з лікарями і ставили запитання. 

Загалом у Центрі ми стараємося охопити дуже багато різних активностей: боулінг, більярд, риболовля, їздимо у Шевченківський гай на гаївки — все, що чоловіки робили до війни, як вони відпочивали. Ми прагнемо дати таке нове життя, де вони робитимуть усе те саме, але в новому образі. 

Повернімося до вашого досвіду: хто або що стало для вас найбільшим джерелом підтримки в період реабілітації? 

Мої подруги. Це нерушійна стіна. Коли я потрапила у ДТП, і мене вже перевели у хірургію, дівчата, хоча були навіть не знайомі між собою, зробили чергування: одна була зі мною цілий день, друга — цілу ніч. Вони були зі мною протягом усього часу, і це така підтримка, така допомога. Тоді я зрозуміла, що в мене немає жодного варіанту здатися, бо мене настільки сильно підтримували. Це давало мені ще більше мотивації. 

Після реабілітації ви брали участь у Ukrainian Fashion Week і Берлінському тижні моди. Розкажіть детальніше про ваш перший вихід на подіум. 

Це була моя мрія з дитинства. Насправді я не зустрічала дівчат, які не мріяли б вийти на подіум. Одного дня мені та ветерану Євгенію Швабу запропонували з Фонду продемонструвати у Берліні streetwear-бренд PLNGNS. Це був мій перший досвід, і він вийшов настільки хвилюючим і класним. Я отримала неймовірне задоволення, так би мовити, гештальт закрила, здійснивши свою дитячу мрію. 

Та крім цього, зʼявилося розуміння, наскільки це потрібно. У всі сфери життя, які тільки можуть бути, потрібно долучати людей на протезах, з різними травмами. 

Коли люди не стикаються з людьми з інвалідністю, їх не видно, їх не чути. Люди губляться, коли бачать на вулиці ветерана або мене на протезі. Дуже багато людей не знають, як себе поводити: що говорити, що робити. Якісь емоції виникають усередині, а в якій формі їх видати, вони не розуміють. 

Як досвід протезування та реабілітації вплинув на ваше самосприйняття і погляд на життя? 

Я прийняла себе повністю. Перші місяці два я дуже придивлялася до себе. Потрібен був час, аби і мені звикнути, і щоб мозок перелаштувався, що ти більше не ходиш на своїх двох, тепер ти ходиш на протезі. Але я насправді почала себе більше любити, більше цінувати себе. 

Коли я бачу когось на протезі, у мене виникає щире захоплення людиною, адже я розумію, який шлях вона пройшла. Я можу собі уявити, що вона відчувала у той чи інший момент. Коли людина йде на протезі, це означає, що вона впоралась. 

Які зміни ви хотіли б бачити у ставленні українського суспільства до людей з інвалідністю? 

Потрібно памʼятати: насамперед є людина, а вже потім — будь-яка її травма, будь-яка інвалідність. І це дуже складно людям прищепити. 

Буває я йду на милицях і хтось мені: «О Боже, бідна дитина нещасна! Як то тепер жити ти будеш?». Насправді ні, насправді я себе максимально комфортно почуваю. І з цим треба до соціуму достукатись: хай там що, спочатку йде людина. 

Водночас це не означає, що нам не треба якоїсь банальної допомоги. Запропонувати свою допомогу — це завжди хороший варіант. 

А які зміни у міському просторі ви б хотіли бачити, щоб зробити його зручнішим і справді інклюзивним?

Що стосується загалом будівель — це інклюзивні вбиральні. Стикаємося з дуже великою проблемою. Обов’язково — прохід для крісла колісного, пандус і поручні. Це мусить бути всюди, аби чоловіки й жінки мали вибір, куди піти. 

Чи вважаєте ви, що в Україні досі існує табу на розмови про ампутації, протезування та інвалідність у медіа й суспільстві? 

Люди чують, люди бачать. Коли ми їздимо кудись з чоловіками, то відчуваємо, що люди дотичні — через соціальні мережі, якісь канали. Але хочеться більше комунікації. 

Бо все ж таки спочатку йде людина. Треба, щоб це зрозуміли всі.