Що ми знаємо про Святого Миколая та чому саме він приносить подарунки

Образ Миколая пережив карколомні зміни: від єпископа, який рятує від проституції, до святого, що розвозить подарунки і кладе їх під подушку чи закидає у димар. Як Миколай став покровителем дітей і чому в різних країнах виглядає по-різному — читайте в уривку з книги антропологині Дар’ї Анцибор «Під подушку чи під ялинку?».

Припускають, що Миколай народився близько 270 року в багатій набожній родині в місті Патара, що нині в Туреччині, а тоді належало до Римської імперії. Надійних історичних джерел про його реальне існування нема. Натомість ми оперуємо церковними переказами, написаними значно пізніше по смерті єпископа, що, ймовірно, сталося 6 грудня 343 року. Окрім цього, треба сказати, що це не єдиний кандидат (є ще, наприклад, абат Миколай з Сіона), але наразі найбільш канонічний.

Популярні апокрифічні легенди розповідали, що Миколай з народження був особливим. Наприклад, встав на ніжки ще під час хрещення, щоб показати свою відданість Трійці, або відмовлявся від грудного молока в дні посту — по середах і п`ятницях.

Досить швидко він став єпископом Мири (південь сучасної Туреччини). Батьки скоро померли, лишивши йому великий спадок, який Миколай вирішив витратити на благодійність. Із цього й почалося становлення Миколая, яке, як жартував Марк Форсайт, «веде просто димарем історії та каміна слави».

Культ святого сформувався ще до розколу християнської церкви (до 1054 року), тому він однаково шанується всіма християнами, та й узагалі вважається універсальним помічником і мало не головним заступником самого Бога.

Перші біографічні твори про Миколая з`явилися приблизно за 400 років після його смерті, тому не всьому варто вірити, але це, я думаю, ви й без мене розумієте.  

Легенд, пов`язаних із цим святим, надзвичайно багато: як він урятував невинно засуджених від страти (до речі, чи не найстарша грецька легенда про Миколая, яку в Україні знали уже в Х столітті); як здійснив «чудо зерна» і зупинив голод у Лікії; як вберіг моряків, які потрапили у шторм на морі, як зцілював смертельно хворих і повертав зір незрячим; як ставав патроном людей у злиднях (а пізніше й розбійників, які їх обкрадають, але потім розкаюються)... Словом, уже в Середньовіччі Миколай був найпопулярнішим святим, не згаданим у Біблії.

Народжувалися ці історії у Візантії, а потім поступово поширювалися Південною та Східною Європою через житійну літературу і фольклорні обробки. Нас цікавлять передовсім ті, які витворили образ дарувальника й захисника дітей.

У часи пізньої античності люди дуже сильно залежали від зовнішніх обставин і часто вдавалися до вчинків, які зараз вважалися б дивними, недоцільними чи навіть аморальними. 

Власне, найвідоміша легенда — як Миколай уберіг трьох дівчат від проституції, підкинувши їм мішечки з золотом, оповідає саме про таку безвихідь. Продаж своїх дітей у рабство, щоб сплатити податки або купити собі поїсти, не був тоді поодиноким явищем. 

Ось народний варіант цієї легенди, записаний Володимиром Гнатюком у 1902 році в селищі Коропець нині Чортківського району на Тернопільщині: 

«Давно світий отец Николай ходив по світі. Людий навчав і бідних запомагав і каждого до ласки божої привиртав свойою наукою і божою силою і духом світим. Де видів, що погибила люди, віратовував, з води, від звірів, увесь світ спасав, від збуїв вібав`їв, усе правду чинив. Їден ґазда свої доньки хотів пустити в блуд. На той час невидимо появився святий отец Николай, кинув крізь вікно гроші, торбину; найшли рано тих три доньки тоті гроші, утішилися і сказали: "Дякувати Богу, що Бог за нас не забув, що будем жити". I тато завирнувся з несправедливої дороги. І завше вони за Бога не забували і світого отца Николая вихваляли, а світий оце Николай за них не забував, завше їм свій подарунок давав...»

В українській легенді Миколай приходить один раз, невидимо вкидає крізь вікно торбину з грішми, а потім передає й інші подарунки. У латинському перекладі він з`являється три ночі поспіль і щоразу вкидає через вікно гроші. Ця легенда стала справжнім хітом у Греції. У Х столітті в Італії за нею писали гімни, а згодом ставили вистави.

З часом історія доповнювалася новими подробицями, зокрема вже обросла потрібними вихідними даними для майбутнього Санта Клауса. До таємного нічного візиту й подарунків дітям додалися версії про торбинки з грішми, що впали у взуття дівчат, а також про зачинені вікна, через що Миколай мусив кинути мішечки з золотом у димар. Так вони впали в одну з дівочих панчіх, які сохли біля каміна. У такий спосіб зароджувалися пояснення для таких популярних сьогодні різдвяних традицій.

Насправді зв`язок із димарем значно глибший і пов`язаний з народними віруваннями, що отвори в хаті слугують порталами для зв`язку з потойбічним світом. Піч, комин, димар часто виконують роль як не телефона, то ліфта у демонологічних переказах про домовиків, чортів, ходячих покійників і не тільки. Згадайте, що чорт до Солохи з гоголівської «Ночі перед Різдвом» залітав саме через пічний димар. Якщо загубилася корова, її гукали на ім`я у піч. Коли діти сильно гомоніли, на Волині їх лякали домовиком: «Зараз домовий через комин прийде!». Тож історія з димарем набагато давніша, ніж легенди про Миколая.

Друге диво менш відоме сьогодні, але у Середньовіччі було дуже знане. У цій легенді йдеться про те, як Миколай воскресив розрубані тіла трьох хлопчиків. Їх був убив шинкар і засолив у бочках, наче огірки. Легенда про трьох убитих дітей зробила Миколая патроном не лише дітей, але й м`ясників, семінаристів і пивоварів (тут усе логічно — через бочки). Пізньосередньовічна традиція варити пиво Samichlaus раз на рік 6 грудня продовжується в Австрії донині. Заспойлерю вам уже зараз і скажу, що в уявленнях східних слов`ян Миколай тісно пов`язаний з пивом і винокурінням.

Врешті в Європі саме ці дві легенди стають підґрунтям для уявлення про святого як про дитячого заступника. Дослідниця культури Середньовіччя Стефанія Демчук пише, що в період із ХІІІ до середини XVI століття саме Миколай відповідав за подарунки дітлахам. Найраніші згадки про Миколая-дарувальника відсилають нас до Франції ХІІІ століття, де черниці роздавали смаколики дітям із бідних родин від його імені.

Далі дещо втрутилися протестанти в часи Реформації, які не підтримували культів святих. Вони вважали: якщо хто і має дарувати подарунки, то лише Ісус Христос. На офіційному рівні Миколая почали кенселити, переносити дарування на Різдво й пропонувати Ісусика в ролі дарувальника. 

Десь тоді з`явилися також іпостасі Крісткінда, або Різдвяного дитяти. Досі не очевидно, чи це сам Ісус, чи просто особлива дитина, якій делегується роздача гостинців. Це дитя зображали з німбом і на білому віслюку. Проте культ Миколая все одно жив, і з часом святий теж почав їздити на віслюку.

У XVII столітті діти мали вже усталену традицію виставляти черевички для подарунків. Незадовго до свята діти писали Миколаю листи зі звітом про свою поведінку й проханням принести гостинці. Подарунки святий залишав на підвіконні, опускав у димар (напередодні 6 грудня його спеціально залишали відкритим) або ж клав у панчохи та черевички, які діти перед сном залишали біля каміна або за дверима.

Також треба було залишати їжу для святого та його коней на підвіконні чи біля комина — залежно від того, де традиційно знаходили гостинці.