Микола Колесса – останній романтик Львова. Історія маестро, що пережив століття

Микола Колесса – це не просто ім'я, це епоха, що охоплює понад століття української культури. Народжений у 1903 році, він прожив 102 з половиною роки, ставши уособленням шляхетності Львова та неперервного зв'язку української академічної музики з її глибинним народним корінням. 

Коли Лисенко дає ім'я

Миколі Колессі було призначено народитися у винятковому середовищі. Його батько, Філарет Колесса, був видатним українським етнографом, який досліджував українські епічні пісні та думи, записуючи їх на фонограф. З материнського боку рід походив від Івана Лаврівського, композитора "перемишльської школи". А двоюрідний вуйко батька – Модест Менцинський – був всесвітньо відомим оперним співаком.

Навіть ім’я композитор отримав від легенди: коли його батько зайшов до ложі Львівської опери, де сиділи Іван Франко й Микола Лисенко, і повідомив про народження сина, саме Лисенко запропонував назвати хлопчика Миколою.

Дитинство Колесси було пронизане музикою. Сім'я часто співала хором народні пісні, а літні канікули проводили в Карпатах, де батько Філарет Колесса займався збиранням фольклору. 

"Коли я і мої сестри підросли, –розповідав пізніше композитор, – ми часто із батьками співали хором українських народних пісень. А під час канікул завжди виїздили в гори на Бойківщину і Лемківщину. Ось тут годинами я насолоджувався народними мелодіями, які батько записував на фонограф".

Коли йому виповнилося сім, родина переїхала до Львова, – Філарет Колесса почав викладати у міській академічній гімназії. Сім’я часто бувала на виставах у Львівській опері.

Не дивно, що восьмирічним хлопчиком, ще навіть не знаючи нот, Микола вже "відшуковував" мелодії на фортепіано і вступив до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка.

Від медицини до Бетховена

Хоча перші твори юний гімназист написав уже на фольклорній основі ("Мазурка", "Думка"), батько, знаючи складну долю музикантів, наполіг на здобутті "серйозної" освіти. Так Колесса опинився на медичному факультеті Краківського університету.

Рішення, що кардинально змінило його життя, прийшло під час концерту. Почувши Дев'яту симфонію Людвіга ван Бетховена, Микола остаточно усвідомив, що не може жити без музики. Батько його зрозумів і підтримав вибір Праги як центру навчання.

З 1924 року Прага стала для нього містом натхнення. Він закінчив Празьку консерваторію (класи композиції та диригування) і паралельно філософський факультет Карлового університету. У Школі вищої майстерності його вчителем композиції став Вітезслав Новак, який виховав цілу плеяду українських музикантів. Саме під час навчання в Празі прозвучала його дипломна "Українська сюїта" (1928), яка вразила публіку "свіжістю своєї інвенції" та опорою на гуцульський фольклор.

У Празі Микола не тільки формувався як композитор — він опановував стиль, який згодом стане основою української диригентської школи. Він вчився у середовищі, де диригування вважалося не ремеслом, а філософією руху.

фото: ukrpohliad.org

Засновник диригентської школи

Повернувшись до Львова, Колесса занурився у вир мистецького життя, яке діяло в умовах заборон.. Він організовував курси для сільських диригентів, працював з аматорськими хорами ("Бандурист", "Боян"), створив "Студіо-хор" – перший професійний український хор на західних землях. 

У 1938 році вийшов його "Диригентський порадник", який став одним із перших і досі є одним з основних підручників для диригентів в Україні. У цій праці Колесса систематизував власний і світовий досвід.

Колесса диригував не так, як більшість європейських маестро його часу. Його жест був надзвичайно м’яким, хвильовим, немов він "ліпив" музику в повітрі. Артисти пригадували, що він використовував не лише чіткі схеми, а й пластичні, майже хореографічні рухи кисті. Декотрі молоді диригенти та студенти Лисенка казали, що жест Колесси нагадував рухи артистів японського театру або пізньої модерністської експресії. 

Але водночас елегантна, стримана манера диригування була блискавично точна. Він категорично відкидав "розхлябаність жестів", вимагав від студентів опори, рівноваги, чистоти лінії, забороняв бити такт ногою або робити "непотрібні рухи". За його словами, диригент має говорити лише руками.

Під час радянського періоду він став диригентом оркестру Львівської філармонії та Львівської опери. Саме Колесса поставив "Травіату", яку зіграв понад 50 разів. 

У 1953–1965 роках він обіймав посаду ректора Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка. Під його керівництвом студентський симфонічний оркестр досяг високопрофесійного рівня. Він виховав цілу плеяду видатних диригентів, серед яких Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Тарас Микитка та багато інших.

фото: mus.art.co.ua

Музика, що пахне горами 

Попри всі успіхи на диригентській та педагогічній ниві, найбільшою пристрастю Колесси залишалася композиція. Його творчість - це музичний літопис Карпат. Фольклорні мотиви Лемківщини, Бойківщини та Гуцульщини вплетені у його музику не як прості цитати, а як її органічна, природна мова. Він сам казав: "У кожній народній мелодії - велика правда".

Найвизначнішим його фольклористичним твором є ораторія "Лемківське весілля", над якою він працював майже тридцять років. Цей твір, що відтворює ритуальне дійство традиційного весілля, порівнюють із "Carmina Burana" Карла Орфа за його масштабність, ритуальність і глибинне занурення у первісний матеріал. 

Він казав: "У кожній народній мелодії - велика правда". Саме цю правду він намагався передати в музиці, яка пахне карпатськими травами, пахне Космачем - його улюбленим джерелом натхнення.

Саме цей твір був відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка.

Народні інтонації звучать і у його великих полотнах - Першій та Другій симфоніях, у фортепіанних циклах "Картинки Гуцульщини" та "Три коломийки". Він зумів поєднати модерні звучності та класичні прийоми з глибоким розумінням фольклору, уникнувши при цьому академічної сухості. У хорах, як-от "Камінний сон" на вірші Ліни Костенко, він продовжував виявляти своє тяжіння до гострих, філософських та драматичних тем.

Микола Колесса з родиною, фото: gazeta.ua

Секрет довголіття 

Микола Колесса прожив довге життя, переживши столітній ювілей, і залишався "останнім романтиком" Львова. Його життєвий шлях не був легким, особливо в умовах радянської ідеології, що вимагала обмеження художніх експериментів. Проте він знаходив вихід у своїх фольклорних переконаннях, які були для нього вічною правдою.

Микола Філаретович записав близько ста магнітофонних касет своїх спогадів. Значна частина його мемуарів увійшла до книжки "Сто років молодості", написаною музикознавицею Наталією Самотос, донькою відомого львівського скульптора Івана Самотоса. 

Колесса ділився рецептом свого довголіття: "Це важко... Потрібно скромно жити, не дуже багато їсти, не дуже багато пити. Поводитися статечно, щоб людям була приємна ваша поява". 

Найціннішим подарунком в житті він вважав, коли люди "приносили в подарунок своє добре серце, яке озброює людину проти всякого зла, неправди, брехні".

До останніх днів він був сповнений творчих планів, жартуючи, що боїться, аби його пізні твори "не були менш вартісні". Його унікальний дар - це уміння любити: любити музику, любити свою родину, своїх учнів, світ, освітлюючи його звуками музики. 

Помер Колесса у 2006 році у Львові. Похований на полі № 3 Личаківського цвинтаря.

• Хор "Гомін" заспівав "Щедрика" Леонтовича в парламенті Австрії у Відні