Архітектура опори: військовослужбовиця Ада Саксман про реабілітацію у Superhumans і прагнення повернутися у стрій на двох протезах

Після початку повномасштабного вторгнення тема інклюзивності українського суспільства набула особливої актуальності. Тисячі людей — військових і цивільних — зазнали поранень унаслідок російської агресії, проте зберегли рішучість і прагнення жити активно. Разом із тим в Україні відбулися суттєві зміни у сфері реабілітації: відкриваються сучасні центри протезування, працюють команди мультидисциплінарних фахівців, розвивається реконструктивна хірургія.

Та відновлення охоплює не лише медичну площину. Йдеться про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш насиченого, ніж до травми. У його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають ознаками зрілого суспільства. 

«ELLE Україна» вірить, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми створили спецпроєкт «Архітектура Опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пройшли протезування. Це історії про відновлення і силу; внутрішню опору, яку неможливо зламати. 

Однією з героїнь проєкту стала військовослужбовиця Ада Саксман. 6 вересня 2024 року на Вугледарському напрямку вона наїхала на протитанкову міну, внаслідок чого втратила ліву ногу. Праву ногу лікарі щосили намагалися зберегти, проте її зрештою також довелося ампутувати. Нині Ада продовжує реабілітацію у Superhumans, працює над власним брендом, а також прагне повернутися у військо. 

Станом на жовтень 2025 року фахівці Центру воєнної травми Superhumans допомогли понад 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, провели хірургічні операції з реконструкції обличчя та кінцівок і відновлення слуху, а також надали комплексну психологічну та соціальну підтримку для повноцінного повернення до активного життя. Долучитися до підтримки центру можна за посиланням.

В інтерв’ю для ELLE.UA Ада Саксман розповіла про відновлення після поранення, мрію повернутися до походів у гори та слемів на метал-фестах і запуск власного мерчу. 

Коли ви долучилися до війська та як опанували роботу з БПЛА? 

Перш ніж долучитися до війська, працювала у SEO лінкбілдинг (стратегія просування сайтів у Google. — Ред.) у різних компаніях. У квітні 2023-го я потрапила до підрозділу аеророзвідки, проте рішення про службу не було спонтанним. 

Роботі з БПЛА вчилася у процесі, тобто тиждень-два ми мали навчання на ППД (пункті постійної дислокації) — далеко від лінії бойового зіткнення, а потім вже на БР-ках (бойове розпорядження. — Ред.) всьому вчишся. 

Розкажіть про своє поранення і початок реабілітації.

6 вересня 2024 року на Вугледарському напрямку, заїжджаючи на позицію, я наїхала на ТМ-ку (протитанкову міну. — Ред.). Прокинулася вже у реанімації в Запорізькій лікарні, там мені ампутували ліву ногу. 

Виявилося, що дружина мого побратима написала пост в «Оповідачку» і їй вдалося звʼязатися з Ольгою Руднєвою, тож, коли я прокинулася в реанімації після поранення, мене транспортували до Львова: спершу до Личаківської лікарні, потім — перевели в Superhumans. 

У центрі лікарі намагалися врятувати праву ногу, зібрати її. Перші пару місяців був активний період операцій — близько 13. Але зрештою праву ногу також довелося ампутувати. 

Що стало для вас найбільшою підтримкою на цьому шляху?

У перший час мене особливо підтримувала подруга Катя, вона у всьому допомагала. Поки я була лежачою, Катя була буквально моїми руками й ногами: розв`язувала бюрократичні питання, побутові проблеми. 

Допомагала також атмосфера Superhumans. Ми бачимо досить багато негативних історій тих, хто реабілітувався у звичайних державних шпиталях. Умови, у яких відбувається відновлення, там ще більше пригнічують. У Superhumans усе зроблено правильно, якісно на всіх рівнях. Хотілося б побільше таких центрів в Україні. 

У попередніх інтервʼю ви розповідали, що під час реабілітації надихалися прикладами інших ветеранів. Які це, наприклад, були історії?  

Всі історії надихають. Переважно медійні, адже немедійних ми просто не бачимо, хіба тільки в особистих розмовах. 

Поки я була лежача, я особисто ні з ким не була знайома. Я дивилася на медійних ветеранів, їхній досвід поранення. Відновлення займає певний час, але згодом обмеження зникають. Тобто всі обмеження — тільки у твоїй голові. 

Чи були слова, що допомагали вам проходити шлях реабілітації: ваше життєве кредо, цитата з книги чи фільму? 

Не конкретні слова — просто розуміння того, що це тимчасово і це певний період, який необхідно пройти. 

Як досвід протезування і реабілітації вплинув на ваше сприйняття себе і життя загалом? 

Моє сприйняття себе і життя не змінилося. Реабілітація, протезування, навчання ходьби на протезах — це просто допомога в тому, щоб бути знову активною. Це просто робота, аби в майбутньому мати можливість повернути свою фізичну активність. 

Кажуть, що процес відновлення у середньому триває півтора року. Наскільки це відповідає вашим спостереженням? 

Це дуже індивідуально, залежить від типу поранення, від самої людини та її нервової системи. 

Я б хоч одразу повернулася до своєї роботи, мене стримує тільки саме поранення. Спочатку дуже довгий час займала права нога, яку намагалися зібрати, але зрештою її теж треба було ампутувати. Тож вийшло, що зараз мені вже на двох протезах потрібно вчитися ходити. 

Процес відновлення займає певний час, і його тривалість дуже індивідуальна. Хотілося б, аби він проходив швидше, але, на жаль, це неможливо. 

Ви завжди любили активний відпочинок, зокрема, походи в гори. Чи маєте ви наразі якусь мету або мрію, пов’язану з цим?

Хочеться піти в гори, у Карпати. Скоріш за все, для початку це будуть радіалочки (нетривалий похід з поверненням до початкової точки), щось нескладне, без сильного набору висоти. А далі вже дивитимуся відповідно до свого стану, рівня активності, і за можливості збільшуватиму навантаження. 

Мрію повернутися до слемів на метал-фестах. Сподіваюсь, що вийде. Звісно, не одразу — через певний проміжок часу, коли я зможу на бігових протезах вже активно бігати. 

Можливо, протягом реабілітації ви відкрили для себе й нові хобі? 

Тут дуже багато різних видів спорту і активностей пропонується. Чимало з них випадають на будні дні, на час фізичної терапії, тож доводиться пропускати, але за можливості я пробую всього потроху. 

Мені подобається адаптивний хокей, але не через саму гру у хокей, для мене це як певна заміна слему. Грати у хокей я не люблю, мені подобається просто врізатися один в одного на тих санях (сміється). 

Стрільба з лука мені теж подобається, настільний теніс, барабани. Навчання гри на барабанах — це довгий процес. Спершу робиш різні нудні вправи під різні швидкості метронома, щоб відчувати ритм. Мені треба опановувати цю базу з професійним викладачем. І хоча прям вчитися у мене тут не виходить, це свого роду медитація.

Коли я була у відпустці, купила собі установку електронних барабанів. Вона стоїть у мене вдома. Щоправда, пограти я особливо не встигла — саме тоді «рукав» забивала, не можна було давати навантаження на руку. Але установку купила, зібрала, вона чекає. Тож буде можливість — продовжуватиму займатися з викладачем. 

Ви запустили власний мерч Still Alive. Розкажіть детальніше про нього, які вироби вже є у лінійці, які плануєте додати? 

Сама ідея зробити свій бренд, свій мерч з`явилася з конкретної лінійки принтів — це відповідь на сексуалізацію жінок у принтах. Вона вже певний час мені мулила очі, дратувала мене. Тож у якийсь момент я вирішила: треба це зробити. А якщо запускати лінійку принтів, треба і бренд створювати — і так зʼявився Still Alive, його логотип та одна з лінійок — що сексуалізує чоловіків. Деякі принти майже ідентичні з тими, що ми бачимо. Чоловіки будуть у тих самих позах, що й жінки. І будуть інші варіації на цю тему. 

Але також будуть принти і не про сексуалізацію. Вони про бойовий досвід — і не тільки мій особистий — це дзеркало досвіду всіх ветеранів. Думаю, кожен побачить щось своє у цьому. 

Під брендом Still Alive планую випускати худі, футболки, патчі, стікерпаки, а в подарунок будуть іти «пахучки» в машину. Один із запахів буде аромат нового авто. Він більше для діючих військових, які їздять на цих розвалених «корчах», щоб туди вішати «пахучку» з запахом нового авто. 

Окрім розвитку мерчу, які ваші найближчі плани після виписки? 

Займатимуся бюрократичними моментами: ВЛК, непридатність, списання, повернення по контракту, отримання групи інвалідності, оформлення по групі… Нудна бюрократія — цим треба буде займатися. 

Паралельно, якщо вдасться поєднувати, то піду в гори, лівий «рукав» робитиму. І певні медичні процедури, які не можу зробити, поки перебуваю на реабілітації. 

Які поради або слова підтримки ви б сказали тим, хто лише розпочинає свій шлях реабілітації? 

Пам`ятайте, що все тимчасово. Навіть найгірші ваші моральні стани, вони тимчасові. Потрібно просто дати собі час, так би мовити, don`t push the horses (сміється). Я сама собі повторюю це.

Бувають дні бабака, коли все одне й те саме, і це найважче для мене. Але, так, треба перетерпіти певний час цього стану, просто продовжувати працювати. Памʼятайте, що все тимчасово — і ви повернетеся до активного життя. 

Звісно, вам доведеться змінювати щось у своєму житті, шукати нові види діяльності. Це, знову ж таки, залежить від типу поранення. Можливо, ви не зможете робити щось із того, що полюбляли до поранення, але ви точно знайдете повноцінну заміну, щось інше для себе.