Кобзарство зі статусом ЮНЕСКО розширює географію виступів і просвітництва

Минає рік, відколи до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО внесли «Програму охорони кобзарсько-лірницької традиції». Номінацію від України обрали серед найдостойніших з усього світу на 19-й сесії Міжурядового комітету Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури, яка відбулася у Парагваю.

Українське кобзарство – унікальна мистецька практика, що допомогла зберегти нашу правдиву історію, попри переслідування, репресії та війни. Тож відомий виконавець і дослідник традицій, військовослужбовець ЗСУ Тарас Компаніченко, який представляв кобзарство на зібранні ЮНЕСКО, каже про долучення до переліку світової спадщини: «Це тріумф української культури, українського духу!»

Укрінформ зібрав відповіді на ці запитання і пропонує ознайомитися з кобзарськими піснями та інструментами; мистецько-просвітницьким туром півднем, центром і сходом України; закордонними презентаціями. За провідників – ті, хто представляє живу багатовікову традицію: кобзарі Микола Товкайло, Олесь Санін, Василь Жованик та Віталій Кобзар.

РІДКІСНА ЕПІЧНА ТРАДИЦІЯ КОБЗАРСТВА – ВЕЛИКА СИЛА ДЛЯ УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Визнання кобзарства на рівні ЮНЕСКО є розширенням можливості розповісти на увесь світ про Україну: культуру, незнищенну пісню, про споконвічне прагнення волі та відстоювання державності, – підкреслює Олесь Санін, братчик Київського кобзарського цеху, лірник, відомий кінорежисер, віцепрезидент Національної академії мистецтв України.

Митець почав цікавитися кобзарством ще із шкільних років. Зняв художній фільм про сліпих співців «Поводир» (2013), став співсценаристом і режисером. Олесь Санін пояснює, що кобзарські думи оспівують лицарство українських козаків; псальми сповнені історій про силу віри і духу. Водночас кобзарський репертуар – це і вміння радіти, залишатися з вірою в добро і справедливість, попри всі негаразди.

Нині тих, хто дотримується всіх традицій кобзарства, – невелике коло, кілька десятків людей. Вони об’єднані в Кобзарські цехи Києва, Харкова і Львова. Це спілки, які не лише зберігають епічну традицію, а й намагаються передати її новим поколінням: уміння робити музичні інструменти, виконавські навички і філософські принципи.

За понад 11 років російсько-української війни полягли за Україну двоє продовжувачів кобзарських традицій. Загинув ще 2015 року доброволець полку «Дніпро-1» коваль Григорій Матяш. У небесному війську з 2024-го майстер музичних інструментів Сергій Павліченко, ще дитиною він слухав розповіді про кобзарство свого діда, який був поводирем сліпого лірника.

Саме загрози повномасштабного нападу Росії, який стався в лютому 2022 року, змусили активно знаходити спосіб збереження унікальної практики кобзарства. Спочатку його внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, надали охоронний номер 53. І дуже швидко, як для таких процедур, здолали до 2024 року шлях до внесення в Реєстр належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Панотець Київського Кобзарського цеху кандидат історичних наук Микола Товкайло розповідає, що спільнота спочатку вагалася щодо ідеї подання кобзарства та лірництва для визнання ЮНЕСКО. «Тому що кобзарі та лірники не шукають гучної слави та великої популярності. Кобзарські цехи досить закриті спільноти», – пояснює панотець Микола Товкайло.

Однак досить швидко прийшло розуміння того, що всесвітнє визнання кобзарства, а отже, української культури допоможе нашій країні ширше і змістовніше представляти державу й ідентичність, підтримуватиме співвітчизників у прагненні здолати ворога. Це змінило настороженість братчиків на активну участь у рухові включення кобзарства до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Просвітницькі події про українське кобзарство відбулися в Норвегії, Польщі, Естонії, Литві, Польщі, Ірландії, Великій Британії, Німеччині та Франції. «Продюсування та просування такої надзвичайно важливої теми, як визнання кобзарства всесвітньою нематеріальною культурною спадщиною людства було для нас дуже відповідальною місією»,– акцентує Андрій Різоль, продюсер номінації, голова правління «Сприяння розвитку кінематографу в Україні – дивись українське!».

ЯКІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ Є КОБЗАРСЬКИМИ, ТА ЧОМУ МАМАЇВСЬКА КОБЗАНАЗИВАЄТЬСЯ БАНДУРКОЮ

Одна з пересторог братчиків кобзарських цехів, щоб українці не плутали автентичної виконавської практики з академічними бандуристами, які з’явилися в радянські часи. Бо це, якщо порівняти з іншим видом мистецтва: як ручна вишивка з дотриманням давніх технік та машинна (хоч і в промисловій групі є якісні вироби).

Насправді, не всі розбираються навіть у тому, що таке кобза, а що бандура. Незважаючи на зовнiшню подiбнiсть, це рiзні iнструменти і за походженням, i за способом гри, хоч їхні назви люди здавна часто плутали і заміняли одну іншою, розповідає Катерина Міщенко, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Наприклад, інструмент, який тримає в руках Козак Мамай на бiльшостi традицiйних картин, нині іменують мамаївською кобзою, хоч у народі його часто називали «бандуркою» .

Катерина Міщенко деталізує: «Ця назва згадується ув багатьох піснях, вона збереглася в народній назві сюжету картин із Козаком Мамаєм, які часто в записах фольклористів початку минулого століття так і підписані: «Козак-бандурист».

Цей інструмент має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни притискають. Як засвідчують давні зображення, така кобза могла мати чотири чи більше довгих струн (бу́нтів) і кілька при́струнків».

Кобзарі в давнину були ніби мандрівними проповідниками, каже наукова співробітниця НЦНК «Музей Івана Гончара» Ярослава Музиченко. За однією з версій, авторами частини дум та псальмів, які згодом перейняли незрячі співці, стали козаки – випускники Києво-Могилянської академії, заснованої 1615 року.

Кобзарськими є три музичні інструменти. Лютнеподібна кобза має симетричну форму, шість довгих струн, розташованих проти грифу, та шість коротких струн (при́струнків) на корпусі. Граючи на кобзі, можна використовувати водночас кілька тональностей.

Бандура – арфоподібний інструмент із 4–5 струнами на грифі, який має ще 14–16 при́струнків на корпусі. Це діатонічний інструмент, тобто який переходить від тону до тону, й налаштовується відповідно до голосу бандуриста.

Ліра є клавішно-смичковим інструментом, в якій роль смичка виконує коліщатко. На наших теренах ліра скрипкоподібна й має лише три струни: середня називається «співаницею», а бокові – «бас» і «підбасок». Налаштовують ліру, орієнтуючись на висоту голосу співака.

Усі інструменти кобзарі роблять власноруч. Це досить тривалий процес із багатьма чіткими правилами, що починається зііз збору потрібної деревини.

КОБЗАРСЬКІ ПІСНІ ЗВУЧАЛИ В РАДІ ЄВРОПИ І КОРОЛІВСЬКІЙ МУЗИЧНІЙ АКАДЕМІЇ

Найвідомішим кобзарем для України і світу є Тарас Компаніченко, який грає на бандурі, козацькій лютні, колісній та корбовій лірах, дуді. З початку повномасштабної російсько-української війни він доєднався добровольцем до Київської тероборони й відтоді поєднує службу в ЗСУ із важливими виступами.

Кобзар-військовослужбовець Тарас Компаніченко став героєм документального фільму, знятого і перекладеного кількома іноземними мовами (англійською, іспанською та арабською) у межах масштабного проєкту «Культура vs війна», який створює асоціація «Сприяння розвитку кінематографа в Україні – дивись українське!» за підтримки Європейського Союзу European Union in Ukraine і доброчинців.

Наприкінці весни лідер гурту «Хорея Козацька» виступав у Стокгольмі, зокрема, в Королівській музичній академії. Потім долучився до події у Страсбурзі, подія відбулася в Раді Європи. У липні в межах фестивалю української культури «Зв’язки. Європейська душа України» виступав у Римі.

Тоді італійському Музеєві музичних інструментів (il Museo degli Strumenti Musicali) подарували старосвітську бандуру, створену майстром Київського кобзарського цеху Русалімом Костиною, який приєднався до лав захисників України, та Юрієм Кочержинським.

ГЕРОЇЧНА ЕПІКА ПОЄДНУЄ СТОЛІТТЯ, ПОКОЛІННЯ ТА ВСІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ

Десятки кобзарських подій упродовж року відбулися в Україні. Братчики Київського цеху, скажімо, зустрілися з піхотинціями 122 окремого батальйону 113 бригади Територіальної оборони ЗСУ. А буквально днями на території меморіального комплексу Биківнянські могили, що на околиці столиці, взяли участь у вшануванні памʼяті жертв політичних репресій, розстрілів і сталінських масових поховань у ХХ столітті.

Заступниця генерального директора Національнного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька розповідає, що до суботнього вшанування хтось із кобзарів приходив до них окремо, наприклад, із Хором Леопольда Ященка, раз виступав Тарас Компаніченко. Проте гуртом – семеро кобзарів – за останні десять років були вперше.

Уперше наприкінці літа три Кобзарські цехи взяли участь у фестивалі високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage на території Національного заповідника «Софія Київська». Виступав Тарас Дороцький зі Львова разом із сином Яромиром. Харків представляв Дмитро Радченко. А на завершення фестивалю зібралися цехмайстер Микола Товкайло, братчики Олесь Санін, Віталій Кобзар, майстри народних музичних струментів Юрій Кочержинський і Ждан Безвербний.

Із великої культурно-просвітницької мандрівки півднем, центром і сходом України нещодавно повернувся Віталій Кобзар. Жива кобзарсько-лірницька традиція звучала в бібліотеках, укриттях, будинках культури і традиційно – просто на вулиці: у Легедзиному та Умані на Черкащині, у Кропивницькому, у містечках Новий Буг та Баштанка на Миколаївщині, у Підгородньому на Січеславщині та прифронтовому Павлограді.

«Ці регіони, які були дуже зрусифіковані, потребують ретельнішого вивчення і більшого масштабу просвітницької роботи. Там люди спраглі до нашої етнічної культури, – коментує братчик Київського кобзарського цеху Віталій Кобзар, родом із Запоріжжя. – Після кожної зустрічі в людей залишається дуже багато приємних вражень і нових знань. Запрошують приїздити ще. Ми плануємо нові поїздки».

Кобзарські цехи за сприяння партнерів також організовували події в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Полтаві, Чернігові, Вінниці, Миколаєві, Тернополі, Львові, Рівному, у Київській, Житомирській і Хмельницькій областях. Цього року кобзарі нарешті повернулися на територію Києво-Печерської лаври, де тривалий час правила диктували представники Московського патріархату.

Коли складаються обставини, долучається до заходів кобзар-захисник Василь Жованик,  адже останнім часом служить у Дніпрі. На кілька годин улітку, коли виконував службові завдання на Київщині, вдалося вирватися в Ірпінь на вшанування панмайстра Кобзарського цеху Миколи Будника (1953–2001). В Одесі, де раніше проходив строкову службу, на фестивалі «Чорноморський степ», виконував пісні про руйнування Січі та про битву під Конотопом.

Бандура з Василем Жоваником постійно, як і зброя. Час від часу він виступає перед побратимами військової частини, в якій служить.

Захисник розповідає: «Виконую історичні пісні, героїчну епіку, що розповідають про події, які були 300 і 500 років тому. Проте вони актуальні, бо показують боротьбу за незалежність України, яка триває зараз, але іншими технічними засобами. Суть одна і та сама: про героїзм, відданість Батьківщині та ідеалам, за які боремося, як тоді, так і тепер».

Валентина Самченко, м. Київ

Фото надані асоціацією «Дивись українське!» та з fb-сторінки порталу про кобзарські традиції «Дума»